Секс у Старому Києві: як жили борделі понад 100 років тому

• 1Як ставали повіями?
• 2Як працювали повії?
• 3Чи користувались повії популярністю?
• 4Чи багато повії заробляли?
• 5Чому сексом заробляли лише жінки?

У тому, як та чим київські повії жили наприкінці ХІХ сторіччя, 24 канал розбирався разом із столичним гідом Дарією Сапожніковою.

Як ставали повіями?

Переважно – з безвиході. Нерідко – підступом.

Наприклад, Анна Мандель – дружина заможного купця – була настільки обурена, коли виявила патологічну зрадливість свого чоловіка, що вирішила помстись. Так, щоби він, самозакоханий і гордий, відчув такі ж сором і ганьбу, які, на її думку, він заподіяв їй. І вона почала відкрито продавати себе, роблячи з цього скандальне шоу на весь Київ.

Чоловік дійсно з міста виїхав. Однак пані Мандель вже встигла зрозуміти, що її молодість і краса гіпнотично впливають на чоловіків. Відтак, продовжила підкорювати найбільш респектабельних клієнтів, витягаючи із них все, що могла. Коли з віком вона стала менш бажаною, пані Мендель, яку вже називали Стара Гінда, аби втримати владу над чоловіками, відкрила у себе аристократичний салон для побачень. Її постійними клієнтами були багаті поміщики та вся вища адміністрація міста, аж до губернатора включно. Тому поліція її не турбувала, хоча приводів до того було більш ніж достатньо.

Жінки у салоні Старої Гінди опинялись переважно випадково – Мандель вправно заводила знайомства на вулиці з молоденькими сімейними жінками, запрошувала їх у свій притон. Коли ж ті приходили у гості до своєї нової знайомої, на них вже чекав клієнт, який оплатив свій відпочинок Старій Гінді.

Контрольні повії перебували на обліку у поліції / Фото my-kiev.com

Хоча, звісно, були елітні публічні будинки, куди дівчата приходили з власної волі і їхніми клієнтами високопоставлені особи. Наприклад, якось раптово зниклу гімназистку після тривалих пошуків розшукали в одному з будинків терпимості. Дівчина, начитавшись бульварних романів, вирішила, що працювати там набагато більш захоплююче, ніж витрачати ще кілька років на навчання, де не було жодних пригод.

Однак історія цієї гімназистки, яку зі скандалом повернули додому, скоріше виключення з правила. Історії, коли до будинків терпимості дівчат заманювали обманом, штучно заганяючи у борговий зашморг, траплялись регулярно. Вирватись на волю звідти мало у кого виходило.

Як працювали повії?

З 1843 року – абсолютно легально. Російський імператор Микола І, під контролем якого перебував Київ, з’ясував, що венеричні захворювання викошують його солдат. Їхнє поширення сягнуло масштабу епідемії і країна могла запросто лишитись без армії. Тому Микола І видав указ і визнав проституцію "терпимою". За умови обов’язкового щотижневого медичного огляду всіх працівниць борделів. У жінок навіть забирали паспорти, видаючи натомість так звані "жовті білети", де відзначалися візити до лікаря.

Звісно, огляди проходили далеко не всі. Але хазяйки найдорожчих борделів уважно стежили, аби лікар проводив обстеження за графіком. Ба більше – самі оглядали жінок ледь не щодня. Правила передбачали, що якщо хворобу виявити самостійно, а не під час планового огляду, то лікування реалізовували за рахунок держави.

Активна кар’єра у більшості жінок тривала не більше 2-3 років. Після цього більшість жінок, все ж, вже отримували цілий букет венеричних захворювань, і їх викидали на вулицю. На щось більше могли розраховувати дівчата, які працювали нелегально та мали виключно багатих клієнтів, які часто ставали їхніми покровителями. Вони, переважно, уникали дурної слави та мали шанси стати утриманкою.

"Жовтий білет" був не лише аналогом медкарти, він заміняв дівчатам паспорт / Фото fakty.ua

Але і тут бували виключення. Наприклад, великою популярністю на Подолі користувався бордель під назвою "Демократік". Його хазяйка уважно стежила за тим, аби її дівчатам жилось як найкомфортніше. Вона принципово відмовляла в обслуговуванні нечемним, надто п’яним і незнайомим клієнтам. Не маючи власних дітей, про всіх дівчат дбала, як про рідних. І за першої ліпшої нагоди намагалась вдало видати їх заміж та забезпечити пристойним приданим. Зрештою, вона ліквідувала унікальний заклад, аби забезпечити майбутнє двом племінницям. Але її історія надто відрізняється від всього того, що відбувалось у будинками розпусти у старому Києві.

Чи користувались повії популярністю?

Ще й як. З 1861 року, коли скасували кріпацтво, Київ почав стрімко розростатись – він стає транспортним центром, цукровою столицею та містом, із надстрімким розвитком заводів та будівництва. Чим більше робітників приїжджає у місто, тим більше стає бажаючих купити кохання. Тому кількість найрізноманітніших будинків терпимості почала стрімко зростати.

Втім, великий попит на послуги не означав нормального ставлення до дівчат. Патріархальний Київ ніяк не міг змиритись зі славою міста елітних кокоток. Саме тому квартал червоних ліхтарів у Києві досить довго не міг ніде заземлитись.

Андріївський узвіз став першою загальнознаною вулицею червоних ліхтарів у Києві / Фото interesniy.kiev.ua

Спочатку звичайні, не елітні, будинки терпимості були локалізовані в районі, що розташовувався у районі Хрестів – недалеко від Києво-Печерської лаври. Але там надто часто відбувались криваві погроми. Згодом вони змістились на Андріївський узвіз. Звідти їх витіснили на Поділ за так звану "Канаву", але після обурення місцевих жителів, вони змістились в район вулиці Еспланадної і Льва Толстого, Шота Руставелі. Пізніше, коли в одному з борделів на Еспланадній помер цивільний губернатор Києва, їх було вирішено перевезти на окраїну міста – вулицю Ямську, неподалік від Байкового кладовища.

Упереджене ставлення киян до жінок, які продавали кохання, міська влада, призначена з Москви, часто використовували у власних політичних цілях. У 1860-х серед киян почалась повальна мода на вишиванки. Адміністрацію міста це дратувало – масову любов киян до національного одягу сприймали за демонстрацію сепаратизму. Носіння вишиванок заборонили та пригрозили містянам штрафами.

Це могло б спрацювати, якби не випадок. Саме у це період французька імператриця Євгенія (яка задавала тон моди всьому цивілізованому світу) захопилась українськими мотивами і почала активно їх використовувати у своїх сукнях. І майже одразу паризькі модні журнали зарясніли зображеннями варіацій на тему української вишиванки. Зовсім скоро мода дісталась столиці Російської імперії і Петербургом почали ходити модниці у жакетах, поверх вишиванок, та у вкорочених українських спідницях, одягнених поверх величезних кринолінів. Влада Києва за всім цим спостерігали із жахом – у таких умовах боротьба з "сепаратизмом" втратила будь-який сенс.

Зрештою, коли масове захоплення народним українським одягом дещо згасло, київський поліцмейстер Гюббенет знайов вихід із ситуації. Він наказав власницям київських будинків розпусти вдягти своїх дівчат в українському стилі, та стежити, аби працювати в місто вони в іншому одязі не виходили. Провокація вдалася – пристойні киянки стрімко перевдягались і на якийсь час вишиванки майже зникли із київських вулиць.

Чи багато повії заробляли?

Дивлячись, які. Кокотки та працівниці елітних закладів – багато.

Повії, яких називали "артистками" – які заманювали клієнтів у шинках та кав’ярнях пропозицією "пригостити панночку лимонадом" – не завжди, бо мусили віддавати чималий відсоток шинкарям. Але вони часто могли покращити рівень заробітку, вчасно обпоївши клієнта та забравши у нього все цінне, що той мав при собі.

Працівниці дешевих притонів, як правило, перебували, фактично, у рабстві власників, не отримуючи за роботу більше того, що було потрібно, аби підтримувати їхнє самопочуття на відносно належному рівні.

Буквально за копійки працювали так звані "мінерашки". Ці дівчата продавали на вуличних лотках мінеральну воду або квас. Крім напоїв у них також можна було купити сексуальні послуги, які вони надавали там же, за ширмочкою у цьому ж лотку.

Офіційно будинкам розпусти було заборонено брати на роботу чи обслуговувати неповнолітніх. Однак це правило порушували найчастіше / Фото discours.io

Чому сексом заробляли лише жінки?

Насправді, чоловіки також цим заробляли, але про особливості їхнього побуду дослідники майже не пишуть. Та і називались чоловіки, які професійно продавали секс, інакше, часто маючи абсолютно невинні офіційні професії. Хлопці, які неофіційно надавали послуги гомосексуальним клієнтам, наприклад, найчастіше працювали банщиками.

Окремою кастою були шлюбні аферисти та мисливці за нареченими. Чоловіки, які спеціалізувались на дружинах заможних киян чи багатих вдовах, називались альфонсами. Одним з найвідоміших був хлопець, якого на рідній вулиці прозвали Сєнька-жуїр. Цей неймовірно красивий хлопець витрачав на догляд за собою чимало зусиль, щодня приймав ванни та одягався у кращих кравців.

На початку 1880-х років його помітила молода дружина багатого купця-старообрядця Пономарьова. Роман у них закрутився авантюрний і пристрасний. Дуже швидко Сєнька став не лише коханцем Пономарьової, а і найкращим другом її чоловіка, який почав доручати йому вирішення робочих питань. Від вдалих угод Сєнька отримував комісійні. Ці дивні стосунки тривали 10 років. Аж поки альфонс зовсім не розперезався: він завів собі молоду утриманку і відкрито оселився з нею на арендованій квартирі. Пономарьова такої зради йому не пробачила.