Як слуги народу ховали «батька народів»

Найважливіший кадр двогодинної документальної стрічки Сергія Лозниці «Державний похорон» – перший.

Оббиту червоним труну беруть і виносять із машини.

Кожен, хто хоча би раз був на процедурі поховання, бачив подібне.

Мужчини ставляться до цього гробу як до будь-якого іншого смертного одра, міцно збитого з шести дощок.

Немає іншого страху, крім боязні повернутися незграбно, впустити труну на землю.

Звичайна обережність людей, що несуть важенький вантаж.

Потім гріб навіть не ставлять – пхають на поміст, де вже приготовано кілька вінків.

Піднімають кришку.

В гробу – Йосип Сталін.

Прем'єрний телевізійний показ «Державного похорону» відбувся 11 травня на каналі «Настоящее время».

Контент створюється за участю «Радіо Свобода» та «Голосу Америки».

Цільовою аудиторією визначені російськомовні глядачі в Європі та США.

Від себе додам – і в Україні, канал доступний у кількох пакетах комерційних провайдерів.

Раніше нову стрічку Лозниці, якого в Україні називають українським режисером і для того є підстави, показали в програмі Венеційського фестивалю.

Наразі стрічка вже недоступна для вільного перегляду.

Але українська телевізійна прем'єра не просто бажана – вона саме на часі.

І саме телевізійна.

Основою «Державного похорону», за словами самого режисера, є радянська документальна стрічка «Велике прощання», створена у квітні 1953 року.

Матеріали для неї офіційно, легально – інакше в сталінському СРСР бути не могло! – знімало лише за завданням Центральної Студії Документальних Фільмів шість десятків операторів.

А ще ж працювали оператори від інших студій, в тому числі – іноземних, з підконтрольних та дружніх Союзу держав.

Всенародне горе та урочисте прощання на місцях з, цитата, улюбленим Сталіним знімали по всій території СРСР.

У хроніці чергуються чорно-білі та кольорові кадри, зйомки кольоровою плівкою велися на експорт.

Але «Велике прощання» в результаті замість оприлюднення поклали на полицю й засекретили.

У загальному доступі відтоді лишилася мізерна – порівняно з десятьма тисячами метрів відзнятої плівки – частина.

Дозволені цензурою кадри хроніки сталінських похорон можна час від часу бачити в різних документальних стрічках, в тому числі – внутрішнього українського виробництва.

Зі слів самого Сергія Лозниці, засекречені плівки потрапили до нього три роки тому, коли збирав матеріал для іншого фільму – «Процес».

Стрічка побудована на документальних зйомках судового процесу над вигаданою «Промпартією» – одного з багатьох, фальшованих за сталінських часів.

«Державний похорон», знову ж таки, зі слів пана Лозниці, витік із «Процесу», ставши своєрідним продовженням.

І фільм про всенародне прощання з одним із найкривавіших диктаторів ХХ століття перш за все цінний своїм ефектом начебто реальної присутності кожного, хто дивиться, на сталінських похоронах.

З огляду на це телевізійна прем'єра в Україні, якщо вона колись відбудеться, повинна стати складовою більшого проєкту.

Аудиторію перед таким показом слід елементарно підготувати.

Без жодних перебільшень, варто очікувати серцевих нападів, особливо в надто вразливих людей.

А ще – неадекватної реакції прихильників «русского мира», популяризованого медіагрупами «медведчуківсько-путінського обряду».

Зовсім не здивуюся, якщо їхні симпатики в певний момент сприймуть документальні кадри 67-річної давнини за трансляцію наживо.

Й викличуть таксі, аби негайно мчати, куди треба, й долучитися до жалобної церемонії.

Як автор і режисер, Сергій Лозниця працював із готовою сировиною.

Він не знімав сам і не міг бути присутнім на зйомках.

Але всякий, хто знайомий із його методом, відразу зверне увагу: все зафільмовано так, ніби Лозниця доклав власну руку.

Він і в документальному, і в художньому кіно любить довгі статичні плани.

А «Донбас» узагалі здебільшого є художньою реконструкцією реальних роликів з інтернету.

Свій перший документальний фільм Лозниця знімав із вікна студентського гуртожитку, фільмуючи повсякдення будівельної бригади, що трудилася навпроти.

Надалі манері не зраджує, його коник – показ буднів, які оточують кожного з нас і в які мало хто з нас насправді вдивляється.

Негатив такого методу – відсутність динаміки, рушійної сили там, де її бачили мільйони людей.

Тут згадаю «Майдан», двогодинну документальну стрічку, яку Лозниця змонтував із десятихвилинних шматків статичного відео, до зйомок якого долучився.

Тому для мене ця стрічка досі лишається розчаруванням.

Хоча би тому, нагадаю, що там відсутня персоніфікація.

Пояснення, що це – народ як герой, люди як важіль історії та змін, не працюють, бо в кадрі за дві години майже нічого не відбувається.

Все знято середнім або загальним планом, і вразити могло хіба справді європейського глядача.

На нього Лозниця з «Майданом» і орієнтувався.

Але є зворотний, позитивний бік.

Тут уже залежить від мети, яку переслідували фахові оператори та замовники зйомок.

У «Процесі» – сила державної каральної машини, яка не може бути доброю в принципі.

З системою краще не зв'язуватися.

Навіть не намагатися стати її частиною, шукаючи для себе благ, або, як прийнято говорити сьогодні, сідати в кар'єрний ліфт.

У «Державному похороні» протилежне – ніби тотальна скорбота, а насправді слабкість, безпорадність держави.

Розгубленість тих, хто двадцять три роки пов’язував її розвиток, власну безпеку та хай злиденну, але стабільність та прогнозованість з життям та діяльністю однієї людини – Йосипа Сталіна, переможця у війні, «батька народів».

Думаю, це одна з причин тривалої заборони оприлюднювати висхідні матеріали.

Відзняту хроніку використовують по-різному.

Наприклад, режисер Ігор Кобрин у своїх документальних стрічках «1941» і «1945» накладає на тематично підібрані кадри закадровий авторський текст.

І будь-який інший текст, протилежного змісту, змусить і сприймати побачене інакше, ніж пропонує Кобрин.

А Віталій Манський у «Свідках Путіна» використовує закадровий текст як коментар до подій, які фільмував сам – зміна влади в Росії, так звані «вибори Путіна» в 2000-ному.

Стрічка часом навіть виглядає таким собі виправданням чи покутою режисера, який був серед кремлівських документалістів-пропагандистів у той час.

Але Сергій Лозниця пропонує варіант, який не потребує додаткових пояснень.

Документальні зйомки народного горя, зроблені з 6 по 9 березня 1953 року, красномовні без слів.

Авторський голос тут – у монтажі та накладанні на скорботні кадри фрагментів реальної фонограми: було записано 28 годин трансляції прощальної церемонії.

У часи, коли телевізор не стояв у кожній хаті, його функцію виконувало радіо.

З репродукторів транслювали, скажімо, репортажі з футбольних матчів наживо.

Цей момент навіть обіграли в радянському детективі «Місце зустрічі змінити не можна», на часі трансляції будували алібі підозрюваного чи доказ його причетності до вбивства.

Саме радіо голосом Юрія Левітана під час Другої світової щодня озвучувало зведення Совінформбюро, хоча прямих включень із фронту не робили.

Можу помилятися, але такий, на кілька діб, радіомарафон наживо з нагоди похорон першої особи держави в світовій історії радіо перший і останній.

Другим кадром після внесення сталінської труни в Колонну залу Будинку Союзів глядачів переносять саме в українську глибинку.

Не лише українці – узбеки, киргизи, литовці, мешканці Ямало-Ненецького Автономного округу та інші радянські громадяни слухають радіо на вулицях, скорботно.

Але показово – на всіх траурних мітингах говорять російською, акцент не ховається.

Не менш показово, навіть цікаво, що з усіх міст та містечок, показаних у фільмі, лише у Львові траурні вінки підписували не лише російською, а й місцевою, в тому випадку – українською мовою.

Ще одна деталь, яка кидається в очі: виступи з папірця.

Активісти на заводах не можуть висловити свій жаль інакше, ніж прочитавши наперед написаний текст.

Те саме – оратори на трибуні Мавзолея.

Ведучий церемонії прощання, Микита Хрущов, навіть простеньке, елементарне «слово надається» зачитує з аркуша.

Не можуть говорити від себе оратори – Маленков, Молотов.

Знайомі з фактами історії, а також глядачі британського фільму «Смерть Сталіна» чудово знають, що відбувалося тими днями за лаштунками, в партійній керівній верхівці.

Взаємна недовіра, помножена на страх та бажання уникнути відповідальності за політичні й кримінальні злочини, зробила всіх, кого безпристрасно фільмує камера, явними ворогами.

Проте на людях влада старанно демонструє моноліт, єдність однодумців, ще тісніше зсунуті ряди.

Українське вухо може вловити три цікавих фрази.

Дві з них ретранслює Георгій Маленков, на той момент погоджений усіма наступник Сталіна.

Спершу називає найбільшим досягненням «вождя народів» після побудови робітничо-колгоспного соціалізму беззаперечне вирішення національного питання.

Немає в СРСР національних розбіжностей та республік, всі радянські, це нова національність.

А за декілька хвилин іменує Сталіна, себе та все сталінське політбюро, всю чинну владу… слугами народу.

Натомість В'ячеслав Молотов над гробом Генераліссімуса вживає термін «Друга світова війна», що чітко свідчить: навіть за сталінських часів не гралися в жодну «велику вітчизняну».

Генпродюсер «Настоящего времени» Кенан Алієв коментує «Державний похорон» словами: «Актуальніше, ніж похорон Сталіна, для російського суспільства зараз немає».

Я б розширив адресні рамки – Сталіна давно треба поховати і в українському суспільстві.

Бо серед наших співгромадян є ті, хто його поважають і бахваляться цим, що наочно довели медіаканали Медведчука цьогоріч.

А є ті, хто мертвого Сталіна досі боїться – це згадані в 1953 році над його гробом «слуги народу».

Інакше, ніж стархом, не пояснити відмову спікера українського парлементу, члена партії «Слуга народу» Дмитра Разумкова визнавати СРСР відповідальним за розв’язання Другої світової разом із нацистською Німеччиною.

Вбити Сталіна в собі частині українців, особливо тих, хто нині при владі, дуже важливо.

Це як убити дракона.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.