Це зв'язок, який з'єднує наші покоління: історія про одну вишиванку

Взимку 1931 року, Марія, 10-річна дівчинка, родом з маленького містечка на Західній Україні, була на похороні свого 19-річного брата Івана. Через пацифікацію (репресивну акцію проти українців на Галичині з побиттям, арештами та вбивствами, що проводилася польською владою наприкінці 1930 року) поліція неодноразово його била і переслідувала. Все через те, що Іван був учасником організації, яка боролась за збереження української мови та культури.

Івану вдалося втекти. Він переховувався кілька годин у полі поблизу села. Через холодну і вологу погоду він захворів – у нього розвинувся набряк мозку. Через кілька днів Іван помер. Все село прийшло до нього на похорони, аби підтримати його родину та, водночас, висловити своє невдоволення несправедливістю. Марія все запам'ятала... У той момент вона зробила свій вибір. Вона вирішила, що не сидітиме мовчки, а зробить усе можливе, аби такого більше ніколи не повторилося.

У 17 років Марія одружилася. Дотримуючись усіх традицій, вона власноруч вишила свою весільну сорочку. У 1939 році вона народила доньку. В цей же час спалахнула Друга світова війна.

Марія стала зв'язковою в українському підпільному русі, який боровся проти нацистів та совєтів. Вона носила "штафети" (записки з повідомленнями) з одного села до іншого, а також часто переховувала учасників УПА у своєму домі.

Одного разу, коли повстанці були у будинку Марії, в одного з них випадково вистрілила зброя, пробивши отвір у стіні. Наступного дня прийшли НКВДисти, бо хтось розповів, що було чутно постріли. Її маленька донька вказувала на ту частину стіни, де залишився отвір від кулі. Марії довелось сховати доньку в іншій кімнаті, аби НКВДисти нічого не помітили та не викрили їх. Пізніше Марія віддала доньку на виховання сестрі, щоб дитина зростала у безпечній домівці.

Після закінчення війни, Марія з чоловіком та донькою були змушені виїхати з України. Подолавши тисячі кілометрів потягами та кораблями, вона залишила свій рідний дім, батьків, сестер та братів. Весільну вишиту сорочку вона забрала з собою. Зрештою, сім'я опинилась у таборах для переміщених осіб у Німеччині і жила там разом з іншими українцями. Там вони організували власні школи, церкви, хори та навіть медичний сервіс, де можна було отримувати меддопомогу.

У 1949 році Марія, її чоловік та вже двоє їхніх дітей отримали фінансову підтримку від Християнської організації та емігрували в США. Вони оселилися у штаті Луїзіана, де жили у невеликій хатинці, та заробляли на життя, збираючи бавовну.

Приблизно через рік, далекий родич запросив їх переїхати до Детройта. Сім'я подалась на Північ. Там Марія роками працювала на заводі, на якому пакували м'ясо та виготовляли сосиски. Її чоловік ходив на співбесіди у пошуку будь-якої роботи, за яку можна було взятися. З ним завжди була їхня старша донька, яка допомагала перекладати батькові на англійську мову.

У США ніхто не навчав їх англійської. У них не було жодних соціальних переваг, хоча діаспора українців допомагала один одному із виплатою кредитів на автомобілі, оплатою орендованих квартир чи купівлею будинків. Вдома сім'я розмовляла українською мовою, ходила до української церкви та української суботньої школи, діти здебільшого дружили також з українцями. Зберігались ідеали, цінності, культура та історія рідного краю. Марія часто мріяла про повернення на батьківщину.

Зараз Марії 99 років і вона почувається добре і бадьоро. Марія – це моя бабуся по лінії матері. Вишиванку, яку вона вишила ще у 1938 році, вона передала мені, коли я переїхала до України. І зараз вона у мене.

Вишиті на вишиванці візерунки – це історія нашої сім'ї. Це зв'язок, який з'єднує наші покоління, і через який транслюються наші спогади та минуле. Завдяки цьому ми не забуваємо, хто ми є, якими були в минулому, і ким будемо завтра.

Ті нитки, якими ми вишиваємо візерунки нашого життя, – це і є мости, які ми будуємо разом із людьми, що нас оточують. Ця сила поколінь вишита візерунками не лише на сорочці. Вона витатуйована в серці, в душі, в думках і в наших діях щодня. Будуйте свої мости та слідуйте за покликом серця.