На будь-який смак та настрій: сім книг, які варто прочитати

Давайте розкажу про те, що було прочитане за останніх 1,5 місяці.

"Справи Василя Стуса"

Почну зі "Справи Василя Стуса" з бібліотеки Історичної Правди.

Вахтанг Кіпіані вкотре зробив хорошу справу і звів на 700 сторінках книги масу цікавої інформації. Насамперед, це документи з архіву колишнього КДБ УРСР: протоколи допитів, заяви "стукачів", постанови судів і так далі. Окрім цього, багато спогадів сучасників Стуса, інших українських дисидентів, тих, хто разом з ним відбував несправедливі заслання у мордовських таборах, включно зі свідченнями тих, хто востаннє бачив Стуса перед його загибеллю.

Книга розвіює міфи щодо висування Стуса на здобуття Нобелівської премії, а також містить роздуми Кіпіані щодо ролі Віктора Медведчука у справі Василя Стуса.

Книга читається не дуже легко, що і не дивно, адже вона трошки відсторонена від поняття художньої літератури і сухі, прісні протоколи допитів Стуса, а також мальованих "під копірку" допитів свідків по його справі викликають легке почуття монотонності. Але воно швидко вивітрюється, коли починаєш, завдяки цій монотонності, усвідомлювати, як виглядала зсередини тоталітарна репресивна машина радянського союзу, з яких гвинтиків вона складалася, як формувалося покоління тих, хто плазував перед системою і тих, хто не прогинався перед нею.

У Стуса, вибачте мені за, можливо, не зовсім доречний сленг, були "сталеві…", ви розумієте що. Це видно з протоколів допитів. Розуміючи наслідки, гнув свою лінію. Рубав правду прямо в очі. "Тролив" слідчих і тюремну адміністрацію. Пояснював бидлу, чому воно бидло. Неймовірний характер. Як і у Левка Лук'яненка чи В'ячеслава Максимовича Чорновола. Про них теж багато інформації у книзі.

В Справі є один, відносно смішний, момент. Це уривок з тексту заяви (доносу) Петра Мастракова, прохідника рудника на якому працював Стус, на ім'я одного з керівників КДБ по Магаданській області. Коли його підселили у кімнату до Стуса, Василь Семенович, увійшовши до кімнати, сказав, що, цитую: "Підставили ще одну сучку з КДБ". У доносі на Стуса, Мастракова це обурює. Тобто стукач обурився, що його в лице назвали стукачем. Кумедно.

Якби цю книгу якимось чином помістити у 100 сторінок і зробити менш документальною, було б дуже добре для старшокласників. Підростаюче покоління українців має рівнятись на таких як Стус, а не на ті псевдоеліти, які нам нав'язують масмедіа.

"Капітан пішов на обід. Корабель захопили матроси"

Щоб трохи відпочити після "Справи Стуса", я взявся за Чарльза Буковскі: "Капітан пішов на обід. Корабель захопили матроси".

Старий, добрий Буковскі, "Поштамт" і "Сендвіч із шинкою" якого я полюбив ще у нульових. І він знову не розчаровував! Все той же брутал, матюки, присмак дешевого бухла і усвідомлення, що весь світ лайно. Хіба що сексу у цьому творі практично не простежується, що й не дивно, адже книга писалась останніх, здається, два роки перед смертю Буковскі. Книга просякнута цинізмом, але у цьому є своя філософія і, якщо правильно налаштувати внутрішні мембрани, то посмішка буде гуляти на ваших устах до останньої сторінки.

Ніяк не можу зрозуміти, хто з сучасних українських авторів мені до болю нагадує стиль Буковскі. Пригадаю – розкажу. Поки просто пораджу почитати. Книжка йде легко, за один присяд.

"Точка неповернення" та "Військовий щоденник"

Далі даю два твори дуплетом, позаяк, вони мають спільний знаменник. Хоча і достатньо різні за стилем викладу. Це дві книги, які описують найгарячіші фази російсько-української війни, періоду 2014−2015 років. "Точка неповернення" Дмитра Вербича і "Військовий щоденник" Олександра Мамалуя.

Обидва автора воювали. Вербич – правосек, Мамалуй – снайпер 93-ї бригади. Один перед війною був ультрас, інший – суддею у Харкові. Обом пощастило вижити у тих "м'ясорубках". Зокрема у зарубах в Авдіївці, Пісках, Донецькому аеропорту.

У авторів не тільки приблизно схожа географія фронту. Дуже важливо, що обидва не приховують факту важкості адаптації ветеранів у мирному житті, коли після боїв вони повертались у Київ чи Харків і, почували себе не зовсім комфортно у середовищі людей, які не зовсім розуміли, чого ж ти, козаче, поїхав воювати.

"Точка неповернення" мені частково перегукується зі "Слідами на дорозі" десантника 25 бригади Валерія Ананьєва. В тому сенсі, що обидва автори не приховують реалій життя військових на війні. Проте, якщо у Ананьєва крізь усю книгу червоною ниткою тягнеться презирство до армійського устрою пост-совкової Армії, то у випадку Вербича є певний тригер. В Україні роль добровольців у війні оповита певним романтизмом примноженим на героїзм. І це може зіграти з читачем, який ніколи не був хоч трішки знайомий зі станом справ на фронті у ті часи, злий жарт.

Вербич чесний зі своїм читачем. І чесно розказує про не зовсім приємні сторони життя окремих учасників добровольчого руху: пияцтво, мародерство, "махновщину", внутрішній розбрат тощо. І це, відверто, дещо псує героїчний образ українського добровольця. А те, що добровольці були героями, ніхто під сумнів не ставить.

Той самий Олександр Мамалуй, у своєму творі, неодноразово з величезним захопленням і повагою пише про чудових бійців ДУК чи ОУН. У "Військовому щоденнику" Мамалуй теж наводить багато випадків неузгодженості дій окремих підрозділів, випадків боягузтва, нещадно клеймить "аватарів", але у його творі цей негатив нівелюється внутрішнім захопленням автора самим фактом мужнього протистояння української Армії російській агресії, боротьби за рідну землю. Там більше оптимізму чи що…

Себто, якби я обирав, яку з цих двох книг зараз дати почитати своєму сину, щоб він ще більше пишався нашим військом, то я, мабуть, обрав би "Військовий щоденник". Хоча ні. Обманюю. Жодну б зараз йому не дав би. Я все ж почекаю, коли хтось з українських авторів напише книгу про війну без матюків. Ні, я все розумію…

Про війну важко розказувати мовою викладачок кафедри української філології, але якщо ми ставимо питання про те, що наші діти мають читати подібну літературу, то хотілося б якихось адаптацій для підростаючого покоління.

Стосовно мене, то я не міг відлипнути від обох книг. Що одну, що другу прочитав за день. І не тільки тому, що на їх сторінках я вкотре зустрівся із невигаданими персонажами, з якими маю честь бути особисто знайомим.

Просто… я думаю багатьом волонтерам буде цікаво прочитати як "Точку неповернення" так і "Військовий щоденник". Бо одна справа, коли ти просто читаєш якусь книгу і уявляєш собі місце подій, а інша – коли ти своїми ногами побігав по тих місцях і добре орієнтуєшся, де та недобудована церква у Пісках, "триповерхівка", "Республіка Міст" чи лазив по окопах навпроти Жабуньків.

"Анатомія солдата"

За пару місяців до того, як я прочитав ці дві книги, я "проковтнув" роман офіцера британської армії Гаррі Паркера "Анатомія солдата". Паркер воював у Іраку та Афганістані, втратив дві ноги і, зрештою, написав роман, який я категорично рекомендую почитати. Не в останню чергу через стиль викладу матеріалу. Це було явище і подія у літературі.

Так от, я думаю, що за пару років у нас з'являться справжні романи на військову тематику. Поки що, у літературному плані, ми маємо (на цю тематику) книги "перших вражень" і нестримного бажання докричатись до частини пасивного суспільства, про важливість гідної оцінки того подвигу, який здійснили наші армійці та добровольці у критичні для існування держави, часи.

Обом авторам і їх побратимам, живим та полеглим, низький уклін від мене та моєї родини за те, що ми не відчули на собі всього жаху війни. Спасибі вам величезне.

"Аеропорт"

Відійду вбік від війни і кілька слів скажу про роман Артура Гейлі "Аеропорт".

Це просто здуріти, який крутий роман! За останніх два роки він у моєму топ-5 десь між "Добрими предвісниками" Геймана і Пратчета та "Все те незриме світло" Ентоні Дорра.

Автор не тільки глибинно занурює нас у тонкощі життя такого складного організму, як аеропорт (розкриваючи покроково і невеличкими дозами стосунки таких структур, як адміністрація аеропорту/ремонтні служби/митниця/страхові компанії/сервіс пасажирів). Не тільки видає читачеві локальні "секретики" роботи авіакомпаній, субординацію пілотів, вплив профспілок тощо.

У Гейлі неймовірний дар змальовувати персонажів так, що ти максимально чітко уявляєш їх зовнішність, невербальну лексику, психологічні портрети, характери, звички. Ти наче відчуваєш запах цих людей і бачиш краплинки поту на їх скронях.

І я просто захоплююсь талантом, який зміг так круто звести в одному творі стільки сюжетних ліній: кілька адюльтерів, питання моральності аборту, лінію крутого технаря, бабцю-аферистку, психологічно надломленого диспетчера, загрозу терористичного акту, внутрішньо-родинний конфлікт, адвокатську аферу, архаїзми у поглядах світських левиць. О, Господи! Як казала моя бабця, народжена "за Польщі", тут кожному є "до кольору, до вибору".

Якщо у вас буде всього 182 гривні на придбання собі чергового чтива (а саме стільки я витратив на цю книгу), то не роздумуючи купуйте "Аеропорт" Артура Гейлі.

"Мій шлях у задзеркалля"

Закінчу сьогоднішній огляд, здавалося б, непритаманним мені чтивом. Але це тільки з першого погляду. Володимир Горбулін, "Мій шлях у задзеркалля".

Один з мастодонтів українського політикуму та державного управління видав минулого року чергову порцію своїх мемуарів. Маю надію, що не останню. Бо "білих плям" у питаннях державотворення, з 1991 року і до нині, ще дуже багато.

Пан Горбулін є непересічною особистістю. Останні кілька років я регулярно відстежую усі його інтерв'ю. І висловлю своє обережне враження. Мені здається, що станом на сьогоднішній день, в українському політикумі немає жодної людини, яка була б поряд за освіченістю та таким високим рівнем аналітичності розуму, як Горбулін.

Я не ідеалізую цього чиновника часів Щербицького-Кравчука-Кучми-Ющенка-Януковича-Порошенка. Переконаний, що у нього вистачає власних "скелетів у шафі".

Але я також переконаний, що державним управлінням мають, в більшій мірі, займатись бюрократи. Тільки не у тому викривленому сенсі, який породила радянська система, а саме в сенсі людей, які створюють адміністративну систему. Які мають комплексний підхід до глобальних державотворчих справ. Які заливають фундамент державних інституцій. І яких, чорт забирай, так не вистачає владі зараз. Має бути синергія тих, хто продукує полум'яні ідеї і тих, хто вміє їх втілити в життя.

Мені не зовсім подобається післясмак цієї книги, через велику кількість компліментарних текстів автора на адресу ряду політиків чи чиновників, яких зараз прийнято називати "токсичними". На кшталт колишнього очільника МВС Кравченка.

Проте, Горбулін видає багато "інсайдів", за які йому можна подякувати: розкриває характер Дмитра Табачника, якому в пеклі гарантований трикімнатний казан (ну, це вже моя версія), пояснює різницю між Кучмою і Кучмою 2.0, чітко окреслює, як і коли Росія випробовувала тоненькі струни українського політикуму на предмет пошуку місць "де тонко, там і рветься", які кадрові проблеми були в урядах при кожному президентові і чого не вистачило В. А. Ющенку "для повного щастя". Акцентує увагу на промахах у фінансуванні "оборонки" в часи російсько-української війни.

Окремий респект за нищівну критику ЮВТ за "хіхоньки" з Путіним під час зустрічі Ющенка з Саакашвілі.

Окрім всього іншого, книга містить розділ, який пояснює, чому ми перестали бути ядерною державою. Буду відвертим, я один з тих, хто вважає, що це був хибний крок. Сам Горбулін наводить цитату прем'єр-міністра Пакистану, Зульфікар Бхутто, який під загрозою міжнародних санкцій і на тлі мілітаризації Індії, заявив: "Якщо Індія зробить бомбу, ми готові їсти траву, але створимо свою ядерну бомбу". Пакистан отримав свою ядерну бомбу у 1997 році.

Ми позбулись своєї "бомби" у 1994-му.

Горбулін чітко описав усі моменти, чому ми не могли залишити в Україні ядерний арсенал. Там кілька пунктів: відсутність спеціалістів для утримання арсеналу, зношеність арсеналу, загроза санкцій. І навіть визнав, що українська сторона продешевила у питанні ядерного роззброєння.

Тільки не дав відповідей на запитання:

1. Хто продешевив?

2. Чому арсенал віддали "одним махом", а не розтягнули цей процес на років 10−15, по мірі зношення арсеналу, щоб заодно перевірити відповідальність і гарантії безпеки підписантів Будапештського меморандуму.

А так, загалом, мемуари дуже цікаві. Я б з паном Горбуліним радо випив би доброї арабіки десь коло Михайлівського після карантину. Якщо б він вважав за доцільне.

Із чтивом у мене, наразі, все. Приступаю до "Війни України проти Радянської Росії у 1920 році", роботи упорядника Ярослава Тинченка. Про це та інше чтиво, яке "проковтну" ближчим часом, обов'язково розкажу. Дякую за увагу! Приємного вам читання!