Добити жертву

28 травня низка медіа поширила «сенсаційні подробиці» та фотографії жінки, яка звинувачує двох поліцейських у тому, що вони зґвалтували й побили її у відділку.

Згодом ті, з кого все почалося, злякавшись відповідальності та шквалу критики в соцмережах, заблюрили обличчя на фотографіях або взагалі прибрали їх.

Але «сенсаційні» факти й зображення розійшлися всеїдними медіа-копіпейстерами, які в гонитві за трафік не бояться жодної відповідальності й не ризикують репутацією (бо її в них немає).

«Апостроф», «Кореспондент.

нет», «Главред», «Знай.

ua», «Обозреватель» — це далеко не повний перелік тих, хто це републікував.

Навіть «Новое время» не втрималось від спокуси процитувати «1+1» та назвати ім’я жінки.

Видання, які не самі відшукали ці матеріали, а позичили їх в інших виданнях, несуть за це таку саму відповідальність.

І ті, які спробували замазати обличчя на фото, але залишили ім’я, назву села та подробиці сімейного життя — теж.

Через деякі заголовки та формулювання людей, які їх написали, відчуваєш не сором, а гнів:.

Отже, завдяки «КП в Украине» (раніше «Комсомольская правда») та ТСН.

ua ми дізналися ім’я і прізвище жертви, вік, ім’я та зовнішність її дочки, дізналися, де вона живе, побачили її дім та почули «цінну» характеристику від сусідів.

Зараз початкові матеріали змінені — фото заретушовані, прізвище жінки замінене на ініціал.

Але в републікованих матеріалах усе збереглося.

На цій фотографії, яка увечері 28 травня ще залишається в публікації «Апострофа», обличчя жінки та дитини відкриті:.

Фотографії медіастерв’ятники брали з соціальних мереж, знайшовши сторінку жінки за ім’ям і прізвищем.

Вони ризикували при цьому помилитись і, окрім самої жертви, завдати шкоди непричетній людині — ім’я в жінки хоч і не дуже поширене, але не унікальне.

За словами журналістки «Громадського» Тетяни Безрук, яка спілкувалась із адвокатом жінки, дозволу на використання своїх фотографій та розголошення персональних даних вона журналістам не давала.

Водночас у матеріалах із незаретушованими фото (наприклад, на «Апострофі») поруч із запозиченими з соцмереж фотографіями читаємо, що жінка «з журналістами поки на зв'язок не виходить».

Та навіть якби й давала.

Втручання у приватність виправдане тоді, коли інформація, яку добувають журналісти, становить справжній суспільний інтерес.

Обличчя жертви зґвалтування та її історія сімейних стосунків, звісно, зацікавить пліткарів, але з суспільним інтересом це не має нічого спільного.

Усе, що ми з’ясували сьогодні про жінку з-під Кагарлика, ніяк не доповнює картину злочину й не допомагає нам ані сформувати, ані змінити сприйняття жахливого факту: люди, які повинні охороняти громадян від ґвалтівників і розбійників, самі є ґвалтівниками й розбійниками.

А також у журналістських стандартах, які вимагають щонайменше «збалансувати суспільний інтерес у свободі вираження з недоторканністю приватного життя та гідністю жертви» (це з тих самих «Стандартів Бі-бі-сі», які багатьох так дратують).

Розголошуючи ці «пікантні» (а насправді пересічні — нічого цікавого і оригінального) подробиці, журналісти позбавили цю жінку права вирішувати, кому, коли і в якій формі вона хотіла би повідомити про свою трагедію.

Крім неї, права зберегти цю історію в таємниці позбулась і п’ятирічна дівчинка.

Село, районний центр — це спільноти, в яких подібна інформація поширюється швидко й не забувається ніколи.

Отже, попереду в жінки та її дочки ще одна трагедія, яка триватиме роки чи десятиліття — трагедія соціальної ізоляції та іншування.

«КП», «1+1» та інші видання, яка скопіювали їхні «сенсаційні» відкриття, заради кількох сотень тисяч додаткових переглядів просто добили жертву зґвалтування.

Добре знаючи, що їм нічого не загрожує.

Розголосивши персональні дані публічної, багатої, впливової людини, вони могли нарватись на судовий позов і дорого заплатити за втручання в приватне життя.

Мати-одиначка з-під Кагарлика захищатись не може — не має для цього ресурсів.

Вона й без того мусить протистояти потужній структурі, яка завжди захищає і вкрай неохоче здає своїх (перевірено багато разів — від Врадіївки до вбивства Кирила Тлявова).

Вона та її родина ніяк не захищені від тиску з боку ґвалтівників, їхніх рідних і знайомих і будь-яких охочих — місце, де її можна знайти, тепер знає вся країна.

Отже, люди, які медійно добили жертву зґвалтування, нічим не ризикують.

Так, вони вочевидь порушили щонайменше два пункти Кодексу етики українського журналіста — про повагу до приватного життя та про обережність у висвітленні історій, де фігурують діти.

Можна не сумніватися, що Комісія з журналістської етики висловить їм якнайсуворіший осуд.

Який вони проігнорують.

Сумнівно, що завтра хтось із колег не простягне руки головній редакторці «КП в Украине» чи керівництву ТСН.

Зрештою, під час карантину за руку вже й не вітаються, а говорити колегам в обличчя, що вони вчинили ницо й неетично, в українських журналістів не заведено.

Сподіваюся, журналісти — як ті, хто скопіював «знахідки» «КП» і ТСН і піднабрав трафіку, так і ті, хто від цього втримався, але сприймає ці публікації як звичайну поведінку таблоїдів, — розуміють, що безкарність таких публікацій шкодить усім нам.

У цивілізованих країнах у подібних ситуаціях працює саморегуляція.

Медійна спільнота сама вказує порушникам професійних і етичних стандартів на двері, відправляє їх на маргінес, виключає з фахових асоціацій, позбавляє місця в пристойному товаристві і права називатися журналістами.

І це не замість, а на додачу до правоохоронної системи і суду, які змушують відповісти за порушення закону.

В Україні саморегуляція, на жаль, майже безсила — без підтримки й визнання більшості журналістів, професійних асоціацій і гравців ринку вона може хіба що висловлювати осуд.

Постраждалим від негідних дій окремих медіа, і тим, хто спостерігає за цими діями й розуміє їхню неприйнятність, залишається апелювати до держави.

І в такий спосіб заохочувати її активніше й суворіше регуляторне втручання в медійну сферу.

У теперішніх українських реаліях суворе державне регулювання медіа — це не загроза, а просто-таки гарантія щонайменше спроб обмежити свободу слова, запровадити цензуру та політичний тиск.

Тому, коли ми сьогодні мовчки спостерігаємо за тим, як представники журналістського цеху порушують норми не лише професійної етики, а й загальнолюдської моралі, продаючи життя вже й без того скривдженої людини за дещицю трафіку й рекламних грошей, — готуймося, що завтра в суспільстві буде ще менше охочих захищати нас від свавілля та цензури.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.