"У Москві дивилися по-особливому — тільки й чекали, коли Динамо програє". Він грав за Шахтар, був вірним Києву і протистояв Марадоні

"У Москві дивилися по-особливому — тільки й чекали, коли Динамо програє".

Він грав за Шахтар, був вірним Києву і протистояв МарадоніМихайло Олефрінко ексклюзивно поспілкувався з Football.

Михайло Олефіренко мріяв усю свою кар’єру провести в одній команді.

Проте часто так трапляється, що нашим планам і задумам не суджено збутися.

Особливо, якщо в якості такої команди ти обираєш київське Динамо.

Надзвичайно сором’язливий, спокійний і виважений за межами поля Михайло Володимирович протягом футбольного життя перетворювався на агресивного захисника, позаду якого традиційно розташовувався лише голкіпер.

6 червня Михайлові Олефіренку виповниться 60.

Він не надає особливого значення прийдешньому ювілею, сумує за роботою і згадує минуле.

Лобановський, виступи в Динамо і Шахтарі, робота з Фоменком у Грузії та багато іншого – спогадів вистачить на кілька годин розмови.

"Призначили весілля з Блохіним на один день".

- Коли ми з вами домовлялися на інтерв’ю, ви зізналися, що стабільно займаєтеся спортом.

Тримаєте себе у формі?.

- Намагаюся щодня приділяти увагу здоров’ю.

Зазвичай займаюся сам із м’ячем: жонглюю, по воротах б’ю, виконую вправи на гнучкість та розтяжку.

Хоч з професійним спортом попрощався давно, однак дотепер отримую задоволення від взаємодії з м’ячем.

Інколи діти займаються на цьому майданчику, з ними можу побігати.

А так прийшов, порухався трішки і пішов додому.

- Кілька років тому ви працювали у дитячій спортшколі Сталь на Теремках.

Які спогади від роботи з дітьми?.

- Мені подобалося.

Думаю, мої підопічні також отримували позитивні емоції і я зумів передати їм певні знання.

Варто сказати, що на цьому етапі мені допоміг Сергій Ященко, який працював у ДЮСШ, а раніше грав за дубль Динамо та Кривбас.

Це цікавий досвід, адже раніше я тренував дорослі професійні команди: донецький Металург, Тобол, Борисфен та Кристал.

Коли займаєшся улюбленою справою, то завжди отримуєш задоволення.

Щоправда, період в Казахстані важко назвати вдалим – не зрозумів, для чого мене взагалі туди запрошували, оскільки ми швидко попрощалися.

- Теперішнє коло вашого спілкування це в основному футбольні люди?.

- Раніше, звичайно, їх було побільше.

Тривожити людей через якісь дрібниці не дуже хочеться.

Для чого відволікати когось від роботи? Тому я не люблю напрягати телефонними дзвінками.

Ще хтось може подумати, що я телефоную не просто так.

- Цифра "6" є особливою для вас, з огляду на дату народження – 06.06.1960-го.

У радянські часи не надавали значення номеру на спині?.

- Насправді це лише цифра, я ніколи до цього не прив’язувався.

Я навіть не пригадую, чи часто грав під 6-м номером.

Скоріше, використовував різноманіття варіантів: 2, 10, 4, 7… Власного обраного номеру я не мав.

- Ви народилися в Миколаєві, однак жодної гри за команду з рідного міста так і не зіграли.

- В житті таке трапляється.

Я завжди пишався тим, що я родом з Миколаєва.

Це назавжди залишиться у серці… Мене ще юнака помітили тренери з Київського спортінтернату на турнірі в Ізмаїлі і запросили до столиці.

Поговорили з моїм першим тренером Станіславом Байдою, потім порадилися з батьками і я вирушив до Києва.

До речі, зі Станіславом Васильовичем дотепер підтримую товариські стосунки.

- Головні зірки вашого класу – Олег Таран та Сергій Краковський.

Які спогади про той період?.

- Спілкуватися з такими хлопцями – справжнє задоволення.

Хоча я дружив не лише з футболістами, а й з дівчатами, які займалися художньою гімнастикою, баскетболом, легкою атлетикою, фехтуванням.

Серйозного успіху досягнув баскетболіст Віктор Бережний, який нашу збірну тренував, грав на Олімпіаді, був медалістом чемпіонатів Європи і світу.

- У київському Динамо вашої епохи існувала традиція – чимало хлопців одружилися з гімнастками: Блохін, Безсонов, Хапсаліс, Буряк, Хлус і ви.

- Моя дружина займалася спортивною акробатикою, це трохи інше.

Ми познайомилися вже після завершення школи.

У нас з Блохіним трапилася неординарна ситуація – призначили весілля на один день.

- Ми намагалися перенести весілля, та не змогли.

Замовили заздалегідь кафе, просто не мали можливості щось змінити.

- Домовлялися, хто піде на поступки?.

- Так, ми говорили про це.

Блохін все-таки зірка, як він буде переносити? Це природно, він знаменита людина, у нього на весіллі було чимало відомих постатей.

Загалом ми запросили багато спільних гостей.

Самі розумієте, ми обидва хотіли бачити на святкуванні увесь колектив.

Партнери спочатку приїхали на весілля до Олега та Ірини Дерюгіної, а тоді, хто зміг – завітав до мене.

Ми з Олегом просто потім привітали один одного.

"Розмови з Лобановським? Фантастика".

- Через дубль Динамо тих часів пройшло чимало видатних футболістів.

Один з найбільш яскравих вихованців – Олексій Михайличенко.

Якось він казав, що окрім характеру і таланту, треба мати вдачу.

- Кільком перспективним хлопцям справді не вистачило футбольного щастя.

Це правда, не так вже й багато людей пробилися в основу.

Левова частка просто вирушила в інші команди.

Серед них опинився і ваш однокласних Олег Таран.

"Шансів не було", — пояснював нападник.

- Шанси є завжди.

Інша справа, що бачення тренера, можливо, було не таким.

Таран в Дніпрі став чемпіоном СРСР, тільки підтвердив свій рівень.

Олег – дуже потужний футболіст.

Може, за рік-два він зміг би пробитися в стартовий склад Динамо.

Наприклад, Вадику Євтушенку це вдалося.

Чим Таран гірший? Був Хапсаліс нападником в Динамо.

Хіба Таран гірший? Ні, звичайно.

Це все в комплексі: довіра тренера, міцність нервів.

Час йде, у футбол хочеться грати.

Чому я повинен сидіти?.

- Виступи в Динамо це передусім досвід роботи з Валерієм Лобановським.

Які ваші спогади про Великого тренера?.

- Кожен мій день перебування у команді Лобановського – це велике задоволення.

Грав я чи ні, але завжди насолоджувався моментом.

Можливо, варто було раніше залишати Київ, та я не хотів йти з Динамо.

Сидів у запасі, грав за дубль, але все одно прагнув бути частиною великого клубу.

Щоправда, одного дня довелося відважитися і зробити цей крок.

- Ви кажете про задоволення.

Вас навіть не лякали навантаження?.

- Мені це тільки було у радість.

Коли я закінчив виступати на професійному рівні, то пошкодував, що настав кінець.

Склалося відчуття, ніби щось важливе зникло з твого життя.

- Підопічні Лобановського часто згадують про розмови тет-а-тет.

У вас були пам’ятні діалоги?.

- Перед кожним матчем нас викликали в кабінет до тренера.

Відчуття? Фантастика.

Заходиш у двері з трепетними емоціями, хвилюєшся.

Валерій Васильович – завжди різний, кожного дня все по-іншому.

Ніколи не знаєш, яким він буде наступної миті.

Лобановський не жив минулим, мислив навіть не сьогоднішнім днем.

Постійно дивився вперед.

Тому і команда так розвивалася і вигравала стільки матчів.

Гадаю, кожен футболіст, який пройшов цю школу, скаже про Валерія Васильовича виключно теплі слова.

- Ваш дебют в основі відбувся після трьох сезонів у дублі.

Валерій Васильович випустив вас на поле в особливому поєдинку.

Паралельно Карпати перемогли Спартак, а кияни здолали московське Динамо і стали чемпіонами.

- Я вийшов на заключні дві хвилини і до м’яча кілька разів встиг доторкнутися.

Мені більше запам’яталася гра через кілька днів – в останньому турі сезону 1980-го Динамо гостювало у манежі ЦСКА.

Я вийшов на початку другого тайму, а ми звели матч внічию 2:2.

- Тодішнє Динамо – це суцільний набір зірок.

Як не загубитися у такій компанії?.

- В колективі панували дуже хороші відносини.

Професіоналізм, порядність і добродушність.

Повага була, але при потребі партнери могли крикнути.

Зрештою, я почував себе комфортно.

Поза полем я більше спілкувався з Сашком Барановим, який був свідком на моєму весіллі, а також з Василем Євсєєвим та Олегом Кузнєцовим.

- Ви наполегливо чекали свого шансу і у 1982-му нарешті стаєте гравцем основи киян.

Навіть про невеличкі прояви самовпевненості мова не могла йти?.

- Ні, тут таке не проходило.

Я грав з видатними футболістами, відчував щастя, але ніс не задирав.

Свій рівень треба доводити у кожному матчі.

Тебе ж не просто так ставлять, ти маєш заслужити це право.

Я не можу когось виділити з цього колективу.

У нас були такі тренування, що комфортність і безумовна взаємодія сприймалися, як загальне явище.

Немає попереду Блохіна? Його повинен замінити Євтушенко чи Хлус.

І так з усіма.

- У тому сезоні кияни лише на одне очко поступилися мінському Динамо.

В домашньому протистоянні першого кола команда Лобановського програла 2:3, а вас замінили ще в середині першого тайму за нічийного рахунку.

В чому справа?.

- Травма.

Сергій Алєйніков завалився на мене в одному епізоді і я відчув, що не зможу продовжити – довелося йти з поля.

Я довго лікувався.

Мінськ по ділу став чемпіоном – у них підібралася пристойна команда.

Зрештою, без фарту тут не обійшлося.

- Розв’язка відбулася на фініші.

Спочатку ви програли Спартаку, а білоруси в останніх двох турах обіграли москвичів: Динамо і той же Спартак.

Здається, справа не лише у фарті?.

- Динамівців вони обіграли 7:0 та ще й у Москві.

Наша перемога в останньому турі над Араратом проблемі не зарадила.

Прикро… Інакше я мав би золоту медаль, а не срібну.

"З приходом Морозова зникла дисципліна".

- Вам, як захиснику, доводилося стримувати найкращих форвардів СРСР.

Проти кого грати було найскладніше?.

- Відзначу двох нападників.

Складалося враження, наче вони самі не знають, що робитимуть наступної миті (посміхається).

Це Валерій Газзаєв з московського Динамо і Віктор Грачов із Шахтаря.

Такі непередбачувані! Молодці, дуже складно таких форвардів стримати.

- У розіграші Кубка чемпіонів 1982/1983 ви отримали хорошу пресу після поєдинків із Грассхоппером.

Кажуть, швейцарці намагалися хитрувати – спочатку вигадали щось із формою, потім начебто під час тренування Динамо почали траву стригти.

- Цих моментів я не пригадую.

Напевно, не особливо переймався навколофутбольними справами і більше про це могли розповісти тренери.

Протистояння з Грассхоппером я запам’ятав на все життя.

На виїзді ми перемогли 1:0, а вдома забили ще три "сухих" голи.

Коли виходиш на поле у Києві, а навколо ревуть стотисячні трибуни, це унікальні відчуття.

Надзвичайно приємно!.

- В наступному раунді шлях Динамо перервав майбутній переможець турніру Гамбург.

Попри це, ви відзначилися класною гольовою передачею.

Бачили, що Безсонов готовий до удару?.

- Відчував, що хтось повинен там бути, не обов’язково Володя.

Не вигадуватиму – я банально виконував навіс у штрафний майданчик з надією на те, що хтось із м’ячем зустрінеться.

На щастя, все склалося.

Ернст Хаппель мав у розпорядженні справжніх зірок: Улі Штайн, Манфред Кальтц, Хорст Хрубеш, Фелікс Магат, Ларс Баструп, який нам у Тбілісі три голи забив.

Крім європейського трофею, вони тоді ще й чемпіонами Німеччини стали.

- Динамо стало єдиною командою, яка обіграла Гамбург у тому Кубку чемпіонів.

- Ми виграли 2:1, хоча насправді для них цей двобій не мав значення.

Вони розуміли, що не розгублять перевагу.

Розуміли, що нічию, як мінімум, здобудуть.

Розслабилися, грали у пів сили.

А ми могли і 4:1 їх перемогти по тій грі.

Євтушенко влучив у штангу, потім Безсонов міг забивати не раз.

- У 1983-му киян очолив Юрій Морозов і команда фінішувала лише 7-ю.

Віктор Хлус пояснював причину провалу хаосом, що виник в колективі: "Новий тренер намагався у всьому копіювати Лобановського, але це тільки розбалансувало команду".

- Хаосу не було, просто зникла дисципліна.

Морозов м’якший за характером, хлопці це відчули.

Справа в тому, що проблем з дисципліною в побуті не було – це проявлялося виключно на футбольному полі.

Там хтось не добіг, там хтось на тренуванні дав слабину.

А без цього нічого не буде.

Навіть, якщо ти зірка, без порядку успіху не досягнеш.

- Попри провальний виступ, у 1983-му Динамо в останньому турі вдома розгромило кутаїське Торпедо 8:0, що є однією з найбільших перемог в історії київського клубу.

Гучне завершення сезону?.

- Нічого надзвичайного.

Майже кожен удар по воротах завершується голом – так буває.

Хоча не раз траплялося, що можна обстукати всі штанги, з десяток разів пробити, та все безрезультатно.

Натомість пропустив контратаку і все, програв 0:1.

Якщо домашня гра завершувалася внічию, то до Лобановського краще тиждень не підходити і на очі не потрапляти.

- Той рік також запам’ятався трагедією – у ресторані внаслідок бійки загинув талановитий 22-річний нападник Григорій Пасічний.

Ви бачили його ще в дублі?.

- Усі знали, що Пасічний гратиме в іншій команді, він якраз готувався до переїзду з Києва… Насправді Григорій вважався величезний талантом, нереально багато забивав на молодіжному рівні, йому пророкували велике майбутнє.

За манерою гри Пасічний нагадував мені Сальваторе Скіллачі, найкращого бомбардира Чемпіонату світу-1990 – такий же невисокий, міцний, з пристойною швидкістю.

Закинув йому за спини захисників на хід і він забиває.

Та й людиною Григорій був хорошою.

"Майже кожен з нас мав у сумці книжку".

- Ви бачили, як розпочинав свій шлях у Динамо Павло Яковенко.

Кажуть, його фанатичне ставлення до футболу простежувалося з ранніх років.

- Він завжди був таким фанатом футболу.

Мабуть, народився і одразу це в ньому було закладено.

Коли Павло вважався гравцем основи, Валерій Васильович дозволяв йому проводити розминку.

Яковенко ставав у центр кола і демонстрував, як правильно розтяжку виконувати, показував вправи на гнучкість.

Молодець! Те, що Павло став видатним футболістом – не випадковість.

Це все праця і наполегливі тренування.

Згодом у тренера сильного виріс.

Прикро, що Яковенко зараз не при справі.

- Для того, щоб втілювати задуми Лобановського на полі, футболіст мав володіти не лише фізичними даними, а й бути інтелектуалом.

В Динамо виступали гравці, які захоплювалися книжками?.

- Майже кожен з нас мав у сумці книжку.

Хтось перед сном читав, хтось у дорозі чи перед тренуванням.

До речі, і в Шахтарі потім я це помічав.

Прийнято вважати, що футболісти не люблять читати, та це стереотип.

Крім того, я зустрічався у збірних з хлопцями зі Спартака, Зеніта, Кайрату, мінського та тбіліського Динамо.

Багато з них мали книжки і з усіма було цікаво порозмовляти на різні теми.

- Ви були частиною двох великих збірних.

У 1978-му юнацька збірна СРСР виграла чемпіонат Європи.

15 забитих, жодного пропущеного – ваша команда була настільки потужною?.

- Ми обіграли всю Європу.

На жаль, в наступному році на чемпіонаті світу трохи не дотягнули і програли Аргентині у фіналі.

Кістяк колективу складали українці: Чанов, Таран, Думанський…Кілька слів хотів сказати про Чанова – прекрасна людина, добродушна, постійно жартує, на позитиві… Шкода, що Віктор так рано пішов від нас.

- Незважаючи на інтернаціональність команди, колектив був згуртованим?.

- Це правда.

Білорусь представляли Гуринович, Головня і Янушевський.

З Баку приїхав Ігор Пономарьов, з Єревану – Ашот Хачатрян, Кайрат відрядив Сергія Стукашова.

А Україну представляли футболісти з Динамо, Шахтаря, Зорі і Карпат.

- У фіналі чемпіонату світу ви з’явилися на полі за рахунку 1:0, але згодом ваша команда тричі пропустила – творцем камбеку став Марадона.

На той момент розуміли, яке майбутнє чекає на цього хлопця?.

- Повноцінно я ще не розумів.

Хоча розмови про Марадону не стихали, всі лише й говорили про нього.

А ще ми мешкали в Токіо в одному готелі і за місяць встигли чимало поспілкуватися з аргентинцями.

Образливо тільки, що такий талант супроводжувався таким несерйозним ставленням.

Хоча в побуті Марадона був надзвичайно простим, жодної корони на голові я не помітив.

- Ярослав Думанський згадуючи фінал проти Аргентини, запевняв, що суддівський фактор відіграв важливу роль.

- Ми вигравали 1:0 за 13 хвилин до кінця поєдинку, та пропустили тричі.

Останній штрафний, який реалізував Марадона суддя призначив не по ділу.

До того ж питання викликав і пенальті, призначений раніше.

"Донецьк вразив щирою підтримкою і простотою людей".

- Після успішних трьох сезонів у 1985-му ви знову опиняєтеся без ігрової практики.

Що це: втрата довіри, конкуренція?.

- Конкуренція, звичайно.

Можливо, і довіру втратив.

Тренеру завжди видніше.

Ми стартували у Дніпропетровську.

За три години до вильоту на розминці я травмувався.

В Конча-Заспі впав спиною на лід з висоти.

Команда загалом непогано стартувала.

Навіщо шукати добро? Переможний склад не змінюють – Лобановський дотримувався цього кредо.

- Намагалися поговорити з тренером?.

- Ні, на цю тему марно розмовляти.

Він – тренер і приймає рішення.

Йти і казати, щоб ставив мене, а не когось іншого? Це неправильно.

Він сам знає, що робить.

І несе відповідальність.

Думаю, Валерій Васильович робив все правильно.

А мені у 1986-му довелося піти.

- Варіант з Шахтарем був не єдиним?.

- Так, втім Лобановський підтримав саме варіант з Донецьком.

У Шахтарі працював Олег Базилевич, товариш Валерія Васильовича.

Зрештою, Базилевич у Шахтарі надовго не затримався.

Різниця? Я б не хотів взагалі когось порівнювати з Лобановським.

Хтось каже про одноплановість, втім для мене Валерій Васильович завжди був різним.

На нього жоден інший тренер не був схожим.

Коли ми приїжджали у Москву, то на нас дивилися по-особливому.

Всі тільки й чекали, коли Динамо програє.

Проте москвичі набагато частіше поступалися.

Нам непросто було боротися з п’ятьма московськими командами.

Всі проти Динамо!.

- На початку кар’єри ви грали пліч-о-пліч з Анатолієм Коньковим, а у 1986-му він прийняв Шахтар після Базилевича.

Які враження від роботи з молодим тренером?.

- Коньков – професіонал, мені подобалася його робота.

Можливо, не всім імпонували його методи.

Футбольна стратегія Анатолія Дмитровича навіть у Шахтарі була динамівська.

Не всі в Донецьку її розуміли.

- Ретро-фото з Донецька – це особливий колорит і вболівальники на териконах навколо стадіону.

Чим вам запам’яталося місто кінця 80-их?.

- Суперовою атмосферою на домашніх поєдинках.

Коли виходиш на поле, то не завжди можеш оцінити якість підтримки.

Футболіст концентрується на грі, повноцінно не звертає уваги на трибуни.

Проте з часом я почав уважніше придивлятися до цього і можу сказати, що Донецьк мене вразив.

По-перше, щирою підтримкою і простотою людей.

Коли я переїхав у це місто, то спочатку сильно дивувався зовнішньому вигляду чоловіків: темна шкіра обличчя, світлі очі… Почав запитувати партнерів по команді, в чому справа.

"Невже ти не зрозумів? Це шахтарська робота залишає свій слід на обличчях людей", — пояснили мені.

- У той час Шахтар вважався однією з найкращих команд Союзу.

Які спогади про Варнавського, Єлінскаса, Ященка, Раденка, Соколовського і компанію?.

- Дуже хороші хлопці! З Валентином Єлінскасом я взагалі жив під час виїзних матчів і товаришував.

Рівень, звичайно, інший.

Шахтар тоді називали кубковою командою.

Ці гравці мали характер і вважалися бійцями.

Знаєте, в цьому колективі я відразу відчув добродушне ставлення і повагу.

- В Донецьку створилася якісна пара захисників Олефіренко-Драгунов.

Ваш партнер навіть встиг за збірну України зіграти.

- Женя грав переднього захисника, а я – заднього.

Траплялося таке, що я грав лівого захисника, а Євген – заднього.

На жаль, Драгунов рано пішов з життя.

Ми дружили за межами поля і були близькими.

Женя – прекрасна людина.

Однак це життя, щось може скластися невдало і несправедливо.

Не все відбувається так, як ми хочемо.

- В той час у протистояннях з Динамо "гірники" діяли доволі успішно.

Принаймні, з вами у складі донеччани жодного разу не поступилися киянам.

Здається, ви не та людина, які зі злістю виходитиме на поле проти колишніх?.

- Це правда, ті матчі я не сприймав, як особливо принципові.

Просто хотів зіграти так, як вмію і не міг підвести тренера.

Так було не лише в Донецьку.

Важливо виконати установку наставника.

Довести комусь, мовляв, дивіться, не треба було Олефіренка відпускати? Це не про мене.

Хоча у 1987-му, коли ми в Донецьку перемогли киян 1:0, було приємно.

"За нас грали 15 людей.

Крім футболістів і суддів, ще й делегат матчу".

- У 1989-му ви їдете у Гурію.

В Ланчхуті вас запрошував Михайло Фоменко?.

- Мені довелося покинути Шахтар – таким передусім було моє бажання через певні нефутбольні причини.

Одного дня дзвонить Михайло Іванович і каже, що хоче бачити мене у Грузії.

Трохи раніше я травмувався і в Києві вирізали меніск.

Взагалі я завжди думав, що закінчу кар’єру в Динамо.

Уявляв собі, що все життя проведу в одному клубі.

Однак після переходу в Шахтар зрозумів, що очевидно на цьому я не зупинюся.

Тому вирушив у своєрідну грузинську експедицію (посміхається).

- Гурія – унікальний проект у невеличкому містечку.

- Це був чудовий рік мого життя.

Ланчхуті це навіть не місто, а невеличке селище.

Зате стадіон там такий відбудували! Грузини пристрасно люблять футбол.

Це надзвичайно добрі люди, у мене залишилися виключно позитивні спогади.

Гурія пробилася у Вищу союзну лігу, проте Грузія вирішила вийти з СРСР і проводити незалежний чемпіонат.

Легіонери, в тому числі і я, роз’їхалися по домах.

- За словами багатьох футболістів, грузинам у футбольному плані часто не вистачало дисципліни.

Жорсткість Фоменка – ідеальний інструмент для досягнення успіху?.

- Думаю, що так.

Недарма ж вони запросили такого фахівця.

Михайло Іванович мав чітку ціль і впевнено йшов до неї, у нього все вдавалося.

Добре, що гравці повірили у тренера – це також вкрай важливо.

Разом зі мною в Ланчхуті приїхали Сашко Дозморов з Локомотива і Сергій Кузнецов із Зеніта.

Зате у Швецію з Гурії вирушив Віктор Хлус.

Решта виконавців – місцеві.

- У складі Гурії виступало кілька харизматичних грузинів.

Мераб Жорданія згодом став одним з найбільш впливових грузинських футбольних чиновників.

- Жорданія очолював грузинську федерацію футболу, був власником кількох клубів – для мене це стало приємною несподіванкою.

Мераб – начитаний, грамотний, про все знає.

Складалося враження, що він чудово у школі вчився, адже запам’ятався мені освіченим хлопцем, який ідеально знав англійську мову.

- За Гурію разом з вами грав Михайло Месхі-молодший, який не досягнув і десятої частини того, що вдалося батькові.

Прізвище тиснуло на нього?.

- Очевидно.

Михайло – хороший футболіст, але він думав, що прізвище відкриє йому будь-які двері.

Напевно, вважав, що у футбол гратиме тільки його прізвище, а не він сам.

Це при тому, що талант Месхі мав.

Просто перестав вимогливо до себе ставитися.

- Ще один виходець з Гурії — Гія Гурулі, який на початку 90-их запалив у Франції.

- Відмінний нападник і класна людина! Я часто літав додому в Київ.

Коли повертався в Грузію, то Гія майже щоразу зустрічав мене в аеропорту.

Я вирушав рейсом Київ-Батумі, а Гурулі їздив до родичів і традиційно забирав мене звідти у Ланчхуті.

Нерідко заїжджали до нього, вечеряли і їхали у командний табір.

Частенько і до Мераба Жорданії їздили – ніколи не забуду ці звивисті грузинські дороги на перевалах.

Ставлення Гії і Мераба до мене підтверджує добродушність грузинського народу.

Так само з приємністю згадую інших хлопців: Отара Коргалідзе, Гочу Ткебучаву….

- Виступи Гурії у сезоні 1989-го – випадок унікальний: 21 домашній матч – 21 перемога.

Ваша команда фінішувала другою, пропустивши вперед тільки ЦСКА.

Домашній поєдинок з москвичами завершився тріумфом грузинів.

В інтернеті можна знайти показовий 15-хвилинний ролик – київський арбітр Анатолій Попов, здавалося, не знав, яким чином гасити постійні бійки і штовханину на полі.

- Такі матчі не забуваються.

Жорданія оформив дубль, а ми виграли 2:1.

Після того поєдинку Мераб по-особливому відповів на запитання про секрет перемоги: "За нас грали 15 людей.

Крім 11 футболістів, вболівальників та чотирьох суддів, за нас був навіть делегат матчу" (сміється).

ЦСКА мав потужну команду: Татарчук, Брошин, Масалітін, Корнєєв.

Страшна була бійня!.

- У тому сезоні Гурія вдома не помітила і Геолог з Тюмені, у складі якого голом відзначився молодий Віктор Леоненко.

Якось він зізнався: "Нас би і так там гримнули, але люди вирішили перестрахуватися.

У Ланчхуті з нами розплатилися адідасівськими костюмами — божевільний дефіцит тих років".

- Чесно кажучи, не знаю нічого про цей факт.

Якщо Віктор таке казав – значить він про щось знає.

Особисто я нікому костюмів не дарував.

Можливо, це відбувалося на рівні керівництва.

У мене було своє завдання: потренувався, поспав, відіграв матч, сів у літак і полетів.

- У 1990-му році ви на рік повертаєтеся в Україну, а потім вирушаєте у Словаччину.

- У Білу Церкву мене запросив Володимир Онищенко.

А варіант з Татраном виник завдяки Михайлові Коману, який мав контакти зі словаками.

У Прешові я відіграв два сезони, мене визнали найкращими легіонером чемпіонату.

Звідти я поїхав ще далі – в Австрію.

Якби знав, то не погоджувався б на цю авантюру – мене відправили у 5-ту австрійську лігу.

Не знав німецької мови, тому підписав ці документи – помилився.

- Життя в Австрії сподобалося?.

- Почував себе дуже затишно.

Доньки ходили у німецькомовну школу, це їм допомогло у майбутньому.

Згодом я вирушив у Ізраїль, де провів ще кілька років.

Там теж сподобалася країна і місцеві люди зі своїм менталітетом.

Поїздки по європейських командах посприяли тому, що я володіння іноземними мовами суттєво покращив.

- З великим футболом ви попрощалися у 37 – спочатку півроку провели в Буковині, а згодом стільки ж у Вересі.

У фізичному плані почувалися відмінно?.

- Все гаразд, жодних проблем.

Негаразди виникли, скоріше, у фінансовому аспекті.

В Чернівцях і Рівному загалом були хороші колективи.

- У складі Буковини виступав майже ваш одноліток Дмитро Білоус – унікальний футболіст, який пройшов Афганістан.

- Таких безстрашних футболістівя ніде не бачив.

"Нічого не боюся, я в Афганістані був", — не раз казав Білоус.

Дуже хороший футболіст і товариш.

Так само позитивні спогади про Віталія Мінтенка, з яким я потім у донецькому Металургу зустрівся, а також Олега Кучера, який згодом у Металісті виступав.

Взагалі футбол подарував мені багато прекрасних емоцій.

- Зараз прагнете повернутися до роботи?.

- Не все залежить від одного бажання.

Звичайно, плани і бажання є, та в житті не все трапляється так, як цього хочеш.

Любомир Кузьмяк, Football.