Повелителі ненависті. Звідки в ефірі так багато мови ворожнечі

Мова ворожнечі та розкол суспільства — це одні з найстаріших попутників української політики.

Зростання рівня радикалізації народу фіксували в часи президента Януковича.

На президентських виборах 2004-го року українців ділили на сорти.

На виборах 1991-го про В'ячеслава Чорновола розпускали чутки, що він ґвалтівник і забере у людей пенсії.

При чому подібна близькість політики та ненависті — це далеко не українська особливість.

У 2018 році організація Article 19 провела дослідження у Франції, Німеччині, Італії та Швейцарії й виявила, що політика — це головна тема для агресивних коментарів у соцмережах.

В ефективності мови ворожнечі як електорального прийому багато причин.

По-перше, це просто.

Розкидатися фразами про «санітарку» та «доктора смерть» значно легше, ніж з цифрами та фактами аргументувати негативне ставлення до медичної реформи.

По-друге, це краще запам’ятовується.

Вершина мрій будь-якого політика — вдало причепити до опонента негативну кличку, наприклад, «Кролик Сеня» чи «Льоня Космос».

А для Дональда Трампа це взагалі ледь не основний рід занять.

І ще один приємний бонус — на агресію у публічній дискусії дуже складно відповідати.

Коли вам закидають конкретні факти, наприклад, подорожчання комунальних послуг, із цим можна конструктивно сперечатися.

Але як підібрати контраргументи на звинувачення у «субсидійному кріпацтві» чи «тарифному геноциді»? Як реагувати, коли вас називають проституткою? Спокій може здатися слабкістю, агресія — підіграє співрозмовнику.

Що робити, коли Ілля Кива просто кричить і не віддає вам слово?.

Короче кажучи, ненависть можна порівняти з гербіцидами.

Вона дешева, проста у використанні та дуже ефективна.

От тільки побічних ефектів у такого засобу теж вистачає, а україньскі політики вже більше року безперервно обробляють ним українське електоральне поле.

І хто знає, якими будуть плоди.

Мова ворожнечі.

«Ваш уровень – научиться правильно, сдвинув ноги, сидеть на ток-шоу, девушка».

Хоча в «мови ворожнечі» немає єдиного визначення, зазвичай, під цим терміном розуміють дискримінаційні вирази та розпалювання ненависті.

Хліб і сіль окремих телевізійних політиків.

В українському медіапросторі можна знайти практично всі види дискримінації: сексизм, гомофобію, ейджизм.

Хіба що расизму в нас не дуже багато, тому що наразі для цього немає інформаційних приводів.

Але, не сумнівайтеся, як тільки, так зразу.

До сексизму найчастіше вдаються ті політики, які намагаються продавати виборцям свою маскулінність.

Ілля Кива, наприклад, розповідає, що «женщина всегда будет второстепенным», бо Ісус був чоловіком.

Або стверджує, що жінки заговорили про гендерну рівність, коли чоловіки перестали їх захищати.

І що це «гомосексуалісти» навчили жінок кричати про рівність.

Євгеній Червоненко принижує активістів, порівнюючи їх із «тьолками», називає опоненток в ефірі «проститутками» та вчить їх правильно «сдвинув ноги, сидеть на ток-шоу».

ЛГБТ-спільноту модно критикувати тим, хто формує образ дуже православного чи дуже радикального політика.

Ігор Мосійчук, наприклад, називав акції ЛГБТ «мерзотою» та нагадував про християнські традиції в Україні.

Вадим Рабінович обурювався «однополыми существами» та дивувався, навіщо тема гей-шлюбів християнській державі.

Уже згаданий Євген Червоненко розповідав про «парад непотребу».

Ейджизм в ефірі найчастіше стосується «слуг народу» і використостовується «старими політиками» для підвищення своєї значимості.

Наприклад, Віктор Чорний із «ОПЗЖ» якось заявляв: «Мы немножко старше, лет так 15–20 в среднем, и прожили жизнь.

Поэтому, когда мы говорим, что турборежим не нужен, то он точно не нужен».

Наталя Королевська називала себе «учителем» для «молодежи».

Звісно, мову ворожнечі використовують також і просто для дискримінації подій чи тенденцій.

Наприклад, учасників Революції гідності на каналах Медведчука полюбляють називати «майданутими», «каструлеголовими» чи просто «радикалами».

Прихильники Дня пам’яті та примирення виявляються «нацистами» та «потомками проигравших».

Українська влада, як оголосила АТО в 2014 році, фігурує на проросійських ЗМІ як «київські змовники» або «євромайданівські бариги».

До хунти та бандерівців тут ще якось не дійшли.

Хоча жителів західної України на каналах кума Путіна вже регулярно дискримінують.

А Вадим Рабінович стверджує, що, на противагу «руському міру», «уроды» можуть запропонувати лише СС «Галичина».

Подібна стратегія стосується і конкретних персоналій.

Якось Уляну Супрун в межах одного ефіру назвали «бракованою людиною», «міжнародною аферисткою» та «олицетворением диверсии против государства».

Сергій Поярков на Прямому каналі наплодив цілу колекцію образ Володимира Зеленського.

Наприклад, розповідав, що Зеленський усе життя був невігласом і що шостим президентом «спорожнився медіахолдинг Коломойського».

Також на шоу Пояркова стверджували, що «Виборці Зеленського готові прийняти з будь-якого конца».

Дмитро Корчинський на Прямому розказував, що Зеленський — не українець, а його виборці їстимуть своїх дітей.

Також на парад ненависті до опонентів перетворюється будь-який публічний виступ Вадима Рабіновича.

За одну програму він може розповісти, що влада «вилизує» у МВФ, що Тетяна Чорновол — психічно хвора, а Уляна Супрун — це «полуграмотна психічно нездорова істота».

Насправді, у безмежних глибинах українських медіа можна знайти приклади мови ворожнечі на практично будь-яку колись актуальну тему.

Джордж Сорос? Під час марафону ZIK його називали посланцем сатани, втіленням зла, чортом в овечій шкурі, батьком революцій, руйнівником суспільств, спокусником людських душ.

МВФ? Ілля Кива прямо називав фонд «терористичною організацією».

Євробачення? Навіть тут є Ігор Мосійчук: «Якщо вам подобається «Євробачення» разом із транссексуалами й гоміками, їдьте на нього».

Подібна риторика робить свою справу, але також несе щонайменше дві серйозних загрози.

Наприклад, сексиські заяви підживлюють існуючі стереотипи.

Дегуманізація ЛГБТ-спільноти може послужити виправданням для злочинів.

Адже одна справа йти бити «прайд», а зовсім інша — «парад непотребу».

І це вже не кажучи про те, що частина мови ворожнечі спеціально створена, аби прижитися у суспільстві.

Та, наприклад, маргіналізувати отримувачів закордонних ґрантів.

Крім того, як ми вже частково згадували вище, перехід до подібних образ викликає образи у відповідь.

А отже руйнує ефіри та сприяє деградації дискусій.

Джентельменська дуель на матюках.

«Я вас запрошую ось сюди на вулицю.

Як чоловік з чоловіком.

Я з вами порозмовляю.

Це зрозуміло, чи нє? Ви боїтеся?».

Це суб’єктивне враження, але з наближенням місцевих виборів в українському телеефірі зростає кількість сварок, перепалок та пропозицій вийти один на один.

Вони теж супроводжуються використанням мови ворожнечі, але тут проблема полягає не так у політичних змістах, як у рівні модерації та дискусії.

Для початку в українській телевізійній політиці є кілька персонажів, яким у принципі неможливо опонувати.

Такі люди як Євгеній Червоненко, Ілля Кива, Вадим Рабінович та Геннадій Москаль мають термінальне поєднання рис: гігантське его, епатажність і повний пофігзм щодо того, про що і що вони говорять (часто несинітницю), аби тільки на емоціях.

Для цих чоловіків неможливе і нецікаве фахове обговорення, їм хочеться самостверджуватися за рахунок спаринг-партнера.

Чудовий приклад — це спільний ефір Євгенія Червоненка та «слуги народу» Галини Янченко.

У ньому ексміністр розповідав нардепці, що вона ніхто і звати її ніяк.

Називав народну обраницю на «ти», звертався до неї «моя дорога», кидав фрази «заглохні» та порівнював її із тумбочкою.

Очевидно, що ця програма скотилася до обміну образами.

Наступного дня після цього ефіру Янченко зустрілася на програмі з Геннадієм Москалем, який теж її відверто зневажав і просто не давав говорити.

У світі, де ЗМІ поважають аудиторію та дорожать своєї репутацією, гостьові редактори більше ніколи б не покликали подібних людей в ефір.

Але, натомість, канали Медведчука запрошують їх постійно.

Адже вони належать до партії-власниці каналу, піарять кума Путіна чи просто поширюють співзвучні йому проросійські ідеї.

Узагалі, неповага «старих» політиків до «молодих» колег — це популярна причина сварок в ефірах.

Ось, наприклад, Кирило Куликов заявляє Юрію Камельчуку, що такі, як нардеп від «слуги народу» «часто змінюються», і за кілька хвилин опоненти вже переходять до взаємних погроз розправою.

Ось Галина Янченко намагається під час відеовключення прокоментувати банківський законопроект, але її висміює й перебиває Олена Бондаренко.

Виступ Василя Мокана завсідники ZIK перебивали словами «Шо дозвольте? У вас скучное лицо» та «мне вас жалко».

Ця суміш помсти та спроби показати виборцям свою «крутість» ніколи не закінчується нічим конструктивним чи корисним для глядачів.

Ще одна поширена проблема українського телебачення — це формування особистої ворожнечі між гостями.

Вибірка спікерів у партій настільки маленька, що ці люди постійно бачаться в ефірах і продовжують у нових програмах старі конфлікти.

Як Євгеній Червоненко та Олексій Гончаренко чи Олександр Лазарєв та Володимир Цибулько.

Мають місце також професійні «тролі», які спеціально виводять опонентів із себе провокативними заявами.

Колись, можливо, представники «Свободи», «Нацкорпусу» та Дмитро Лінько з «Радикальної партії» перестануть на це вестися і ходити на канали Медведчука.

Але поки що вони ходять і регулярно виступають зручними хлопчиками для биття у темах Революції гідності, війни, декомунізації, мови, віри, кримінальних справ проти активістів.

Публічні перепалки на ці теми нав’язують суспільству необхідний вектор та градус обговорення.

І, звісно ж, найпопулярніша причина для сварок — це відсутність аргументів.

Опонентам може здаватися, що, доводячи непрофесійність/лицемірність/корупованість одне одного, вони доводять свою позицію.

Але, насправді, це не так.

І після особистісної перепалки між «старим» та «новим» керівництвом МОЗ на «Праві на владу» глядачі нічого не дізналися про, власне, медреформу.

Витрачання часу глядачів — це лише один із наслідків деградації ефірних дискусій.

Значно страшніше, що постійні агресивні перепалки на якусь тему можуть у решті-решт повністю її заполітизувати та унеможливити конструктивну дискусію.

Ви, наприклад, уявляєте якісну розмову між політиками про тарифи чи національну пам’ять?.

Що цікаво, незважаючи на практично однаковий набір спікерів, не всі політичні токшоу однаково страждають на перепалки.

Те, що політики регулярно дозволяють собі на якомусь News.

One, вони практично ніколи не дозволяють собі на обох «Свободах слова».

Адже поведінка гостей у студії залежить від професіоналізму ведучих.

Це їхні обов’язки — підтримувати в ефірі взаємну повагу, забезпечувати дотримання теми та можливість для всіх висловитися.

Хоча деякі ведучі навпаки самі доєднуються до потоків ненависті.

Граючі рефері.

«Це ви будете відповідати на мої запитання, бо тут запитання ставлю я […] Вчіться, сонечко, вчіться».

Роботу ведучих на політичних токшоу та інших подібних програмах можна порівняти з роботою судді спортивного матчу.

Вони стежать за дотриманням правил і в жодному разі не повинні допомагати якійсь із команд.

Звісно ж, в українських олігархічних реаліях ситуація інша й начебто незалежні модератори регулярно підсовують наближеним політикам кращі запитання та більше ефірного часу.

А от їхні опоненти цілком можуть наразитися на потік агресії.

Наприклад, Світлана Орловська та Микола Вересень на Прямому каналі часто знущаються із представників «слуги народу».

Ось кілька цитат з одного ефіру: «Пане Володимире, вам скільки років? У мене ейджизм.

Вам скільки років?», «Ви не навчилися вести себе в парламенті, я вас навчу вести себе в ефірі», «Ви спочатку навчіться бути парламентарем, а потім ви будете вчити мене бути журналістом», «Вчіться, сонечко, вчіться», «Перестаньте брехати», «Дитячий садочок», «Це дитячий майданчик», «Який абсурд».

Ось Світлана Орловська кричить на члена «слуги народу» після того, як він помітив, що гості студії перестали носити маски.

А ось вона півтори хвилини не дає йому закінчити думку, постійно агресивно перебиваючи.

Розповіді гостей від «ОПЗЖ» про бідність вона перебиває вкидами «вбивати людей — це не порушення прав людини?».

Критику Порошенка від «Радикальної партії» словами «Ви більше всіх говорите й ні про шо».

Ще гірше ставляться до опонентів на каналах Медведчука.

Там ведучі теж перетворюють виступи «ворожих спікерів» на балаган.

Наприклад, емоційно перебивають критику Дмитра Лінька на адресу мінських домовленостей: «Краще нічого не робити й хай триває війна?», «Краще заморозити конфлікт і тримати його в такому стані як зараз, і спостерігати спокійно, як гинуть наші хлопці?» Чи перебивають критику радянської влади вигуками «не читайте всякий бред», які врешті доходять до погроз вигнати гостя зі студії.

Чи намагаються принизити спікерів, запитуючи в них про улюблених персонажів Достоєвського.

Чи просять гостей «не скиглити», коли ті закидають їм несправедливе ставлення.

Доходить навіть до класичної мови ворожнечі: ведуча Діана Панченко якось заявила в ефірі, що має право називати Сергія Стерненка вбивцею, бо той буцімто транслював вбивство.

Час від часу на своїх гостей може накричати також Наталія Мосейчук.

Наприклад, перебити Яніну Соколову, коли та запитує про позицію Володимира Зеленського стосовно війни.

Чи перебити Ольгу Стефанишину, коли та критикує Бориса Тодурова.

Вдаючись до криків та агресії, ведучі не лише не виконують свою роботу — не підтримують порядок у студії.

Вони ще нижче опускають загальний рівень дискусії.

Адже одні гості розуміють, що так можна.

Інші гості розуміють, що їм немає сенсу ходити на цей канал.

А от гладачі не розуміють нічого, бо, замість контраргументів, чують про «бред», «абсурд» та «дитячий садочок».

Та, на жаль, часто глядачам це теж подобається.

«Давайте поделимся по 9 мая.

Те, кто празднуют 9 мая и считают, что это день победы.

И те, которые скорбят по своим проигравшим предкам».

Фінальним наслідком зростання агресії в медіа стає радикалізація у суспільстві.

Просто згадайте стосунки між виборцями Порошенка та Зеленського.

Мова ворожнечі, яка йшла з обох таборів, «озброювала» прихильників кандидатів.

І ті, у свою чергу, уже самі обмінювалися раніше почутими «клоунами», «баригами», «малоросами», «шоколадними королями» й оцим всим.

Раціональні дебати «Хто краще: Порошенко чи Зеленський?» складно було уявити.

Імовірно, когось навіть сьогодні дратує саме формулювання цього запитання.

Коли агресія та протиріччя між взаємно демонізованими таборами досягнуть того рівня, після якого вони більше не зможуть знайти порозуміння.

Цю технологію вже шість років активно використовує в Україні російська пропаганда.

Вона буквально завалює мовою ворожнечі теми мови, віри, національної ідентичності, Революції гідності, війни.

Зараз, наприклад, у каналів Медведчука популярна радикалізація на темі Другої світової.

Вадим Рабінович буквально пропонує всім поділитися за 9 та 8 травня: на «потомков победителей» і «потомков побежденных».

На адресу останніх проросійські ЗМІ спрямовують мову ворожнечі: порівнюють із нацистами, звинувачують у відмові від історичної пам’яті та образі ветеранів.

Виступають проти «примирения с дьяволом».

Червоний мак асоціюють із попередженням повій про критичні дні.

Цікаво, що начебто проукраїнські ЗМІ теж підігрують цим планам, коли вдаються до аналогічних методів.

Коли Прямий та «Європейська солідарність» намагаються приватизувати патріотизм і приписати майже всім іншим партіям любов до Росії, каналам Медведчука лишається просто сказати: «Ок, в Україні 8% патріотів».

А офіційно російським ЗМІ повідомити, що «выборы проиграл Майдан».

При цьому мова ворожнечі ще й неймовірно заразна.

Емоційні агресивні закиди викликають бажання відповісти тією ж монетою.

Коли Ігор Мосійчук критикує ЛГБТ-спільноту, так і хочеться нагадати йому про Олега Ляшка.

Коли Вадим Рабінович розпинається про порядки у християнській країні, так і хочеться нагадати йому, що він же начебто іудей.

Коли на шоу Сергія Пояркова розказують, з якого кінця готові приймати виборці Зеленського, так і хочеться нагадати, що виборці Порошенка готові слухати Сергія Пояркова.

От тільки агресивна відповідь лише підіграє майстрам цієї справи.

І потенційно зашкодить суспільству.

Нічого не нагадує?.

Пройшло 16 років, а ми досі відчуваємо вплив ненависті, породженої, зокрема, звичайними виборами.

Сьогодні в Україні триває війна, а розпалюванням ворожнечі цілеспрямовано займається зовнішній агресор.

Наразі у нас немає ефективних механізмів, аби повністю йому завадити.

Але ми можемо хоча б не допомагати.

Професійні ведучі можуть не вдаватися до ненависті самі й обмежувати від переходів на особистості гостей.

Проукраїнські політики можуть перестати відвідувати канали Медведчука, де вони в кращому разі виступають фоном, у гіршому — учасниками розколу суспільства.

Політичні партії можуть нарешті відмовитися від радикалізації виборців.

Крім прямої користі для здоров’я нації, у цього всього навіть буде приємний косметичний бонус.

Українські токшоу перед виборами можна буде дивитися.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.