Аудиторія хоче трешу? Хай дивиться. Медіапідсумки 1–8 червня 2020 року

Історія про зґвалтовану жінку з Кагарлика, яку назвали й показали багато великих телеканалів та інтернет-сайтів, вкотре викликала професійну дискусію про етику висвітлення ЗМІ подібних подій.

Але для мене вона вирізняється з числа схожих випадків.

Уперше як аргумент, чому ЗМІ так повелися, я почула, що інакше це зробили би блогери та відібрали б у ЗМІ ще якусь частку уваги.

А стаття в «Новому времени» про політичні телеграм-канали, один із найпопулярніших з яких веде Анатолій Шарій, – імовірно «нове політичне обличчя», яке чекає на нас після наступних виборів, – тільки посилила роздуми на цю тему.

Блогери – це вам не журналісти.

Блогери – це рольова модель для молоді.

Як колись у радянські часи підлітки мріяли стати космонавтами, а в ранні пострадянські – бандитами, так зараз вони прагнуть підкорити простори блогосфери.

І навіть якби влада втілила своє бажання відрегулювати блогерів, це не дало б нічого.

По-перше, сама влада та її дуже важливі союзники, яких чомусь не можна чіпати попри їхню яскраву проросійську позицію, анонімно бложать у тому ж самому телеграмі.

По-друге, згадайте, як у нас проходив карантин.

«Гуляти заборонено», – сказала влада.

«Зрозуміло», – відповіли громадяни та пішли гуляти.

«Я вас не бачу», – відреагувала влада.

«Досить шастать», – підвищив собі рейтинг мер Києва.

«Це психологічне обмеження», – заспокоїв усіх імовірно майбутній кандидат у мери столиці.

Іншими словами, тут вам не Китай: анархія – це опорна конструкція українського суспільства.

Чи загрожують блогери ЗМІ? Так, бо перебирають увагу аудиторії, яка не гумова, та відбирають у масмедіа вплив.

Чи загрожують блогери журналістам? Ні, бо журналісти самі стають блогерами, а якщо хтось іще не став, то це просто через зайнятість за основним місцем роботи.

Чи загрожують блогери журналістиці? Побійтеся Бога, так сильно, як українська журналістика шкодить сама собі, їй ніхто нашкодити не здатен.

«Ця жінка з Кагарлика сама хотіла, щоб ми її зняли», – це ще один аргумент ЗМІ, чому вони відкрили всій Україні особистість жертви поліціантів із Кагарлика.

І я вірю, що це правда.

Один дуже досвідчений телевізійний продюсер розповідав мені, що колись для зйомок так званих треш-шоу потрібно було наймати акторів, бо реальні люди не хотіли виставляти на публіку свої сімейні трагедії.

Років п’ять тому все остаточно змінилося: тепер реальні люди охоче знімаються в таких програмах.

І змінили їхнє ставлення до персональної публічності все ті ж соціальні мережі, де всі потроху звикли розказувати про себе на загал більше, ніж будь-коли раніше.

ЗМІ опинилися перед простим моральним вибором: або захищати своїх героїв від них самих, добровільно і всім разом впроваджуючи самообмеження щодо висвітлення чутливих тем (насильства, суїциду тощо), або в конкурентній гонитві за увагою аудиторії підвищувати градус трешу у своїх програмах.

Наведу приклад.

Багато хто на карантині із захопленням подивився свіжий серіал «Голлівуд» від Netflix.

Сюжетні лінії про успішну післявоєнну кіностудію, яка під керівництвом жінки ризикує зняти фільм із чорношкірою акторкою в головній ролі, камінгаут гомосексуальної акторсько-сценарної пари просто під час церемонії «Оскар», міжрасові пари, чоловіча проституція, – це концентрований набір смислів і про реальність американського суспільства, таку, якою вона є, і про нову нормальність в ньому (і я зараз не про коронавірус).

При цьому знято все красиво, з гумором і смаком.

Україна теж може визначити кілька больових точок свого суспільства (війна, свавілля силовиків, корумпованість судів, домашнє насильство, скляна стеля для жінок у кар’єрі тощо) і цілеспрямовано показувати шляхи їхнього вирішення у власному розважальному контенті.

Чим не критерії для пітчингів Держкіно, які зараз так відчайдушно формулює індустрія?.

Я не вірю, що масмедіа в Україні і, зокрема, наше розважальне телебачення можуть повернутися до старих добрих лампових часів, коли про секс достатньо було розказувати на прикладі програми про дику природу, а найбільш видовищними детективами були постановки за романами Агати Крісті.

Навіть якби всі українські транслятори домовилися між собою ставити тільки такий контент, аудиторія втекла би від них до закордонних сервісів, а якщо би влада вирішила відрегулювати й їх – то до піратів.

І якщо вже аудиторія так прагне трешу, то дайте їй його, але запакуйте туди такі смисли, які розвиватимуть її світосприйняття, а не, навпаки, зводитимуть до майже тваринних інстинктів.

Тоді вам не знадобляться синхрони зґвалтованої жінки з Кагарлика і можна буде не боятися блогерів.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.