Під час карантину ми почали одночасно гасити сотні пожеж у різних сферах, – правозахисники

У середині березня, під час поширення коронавірусної інфекції у всьому світі, уряд України затвердив низку рішень, які частково обмежували права людини гарантовані Конституцією.

Карантинні заходи мали на меті убезпечити громадян від зараження вірусом COVID-19.

Проте згодом головний санітарний лікар Віктор Ляшко заявив, що певні обмеження, на кшталт закриття парків та скверів для відвідин громадян, були впроваджені «не для впливу на епідемічний процес, а з метою психологічного впливу на українців».

Під час карантину правозахисники фіксували ряд порушень прав людини.

Мова йде про порушення свободи пересування, мирних зібрань, віросповідання тощо.

Крім того, досі точаться дискусії, чи конституційними є ухвалені урядом обмежувальні заходи.

У першому матеріалі циклу ми говорили з волонтерами і благодійниками.

У цьому матеріалі правозахисники розказують, наскільки успішно їм вдається захищати права людей під час карантину відповідно до спеціалізації та профілю організації.

Співрозмовниками спецпроєкту стали керівники правозахисних організацій, які працюють з правами людини в Криму, опікуються питаннями окупованих територій та подоланням наслідків збройного конфлікту на сході України, захищають трудові права найманих працівників, працюють з уразливими та стигматизованими групами населення, захищають приватне життя, цифрові права та сферу персональних даних, моніторять розслідування нападів на активістів:.

Олександра Матвійчук – голова правління ГО «Центр громадянських свобод»;.

Олександр Павліченко – виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини;.

Тетяна Печончик – голова правління ГО «Центр прав людини Zmina»;.

Олександр Бурмагін – виконавчий директор ГО «Платформа прав людини»;.

Ольга Скрипник – голова правління ГО «Кримська правозахисна група»;.

Георгій Сандул – директор ГО «Трудові ініціативи»;.

Руслана Панухник – директорка ГО «Київ.

– Як карантин вплинув на діяльність вашої правозахисної організації? З якими викликами стикнулася ваша команда після офіційного введення обмежувальних заходів на всій території України, які частково звузили права людини?.

Олександра Матвійчук: Епідемія коронавірусу загострила давні проблеми в країні.

Ті проблеми, які тривалий час просто тліли, перетворилися на пожежі і почали вимагати термінової реакції.

Тому протягом усього цього періоду в мене було враження, що ми з командою намагаємося одночасно гасити сотні пожеж у різних сферах, включно з тими, якими раніше не займалися.

Я би назвала три виклики, з якими стикнулася наша організація після введення карантину.

Виклик перший – це збільшення кількості роботи.

Адже уваги почали потребувати навіть ті теми, якими ми раніше не займалися.

Виклик другий – це складність у привернені уваги суспільства до проблем захисту прав людини.

Коронавірус виніс на перші місця порядку денного питання безпеки, здоров’я, фінансової стабільності, і в таких умовах було доволі складно говорити про порушення прав людини.

І третій виклик – це відсутність уваги влади навіть до тих проблем у сфері прав людини, якими вона раніше займалася.

І якщо суспільний запит слабкий та невидимий, влада не переймається вирішенням проблем, навіть якщо вони нагальні.

Наше правління ще до запровадження карантину перевело співробітників у дистанційний режим роботи, ми скасували публічні заходи й поїздки та гнучко перебудувалися для роботи в нових умовах.

За цей час ми опанували різні онлайн-механізм для роботи, для менеджменту, для проведення заходів та значно розширили арсенал інструментів, які плануємо застосовувати і в майбутньому.

Олександр Павліченко: Ми перевели всю роботу у віддалений режим.

Це дозволило не зупиняти ні на хвилину роботу організації.

Крім того, ми закупили програму Zoom на один рік для того, щоб постійно користуватися режимом відеоконференцій.

Наша організація працює з темою подолання наслідків збройного конфлікту на Сході України та окупацією Криму, питанням допомоги вразливим верствам населення, а також роботою з відповідними напрямками правової підтримки, у тому числі і законодавчими пропозиціями.

Варто відмітити, що під час карантину ми вийшли на нове опрацювання версії Національної стратегії з прав людини.

Якщо говорити про виклики, з якими ми стикнулися, то, насамперед, у нас відбувся фізичний розрив з аудиторією.

Наприклад, ми не маємо можливості здійснювати моніторингові візити у місця несвободи – слідчі ізолятори та виправні колонії.

Те ж саме стосується і наших поїздок на Схід України.

Крім того, після оголошення карантину відбулось призупинення перетину лінії розмежування у Донецькій та Луганській областях і на межі з Кримом.

Тетяна Печончик: На нашу організацію карантин вплинув так само, як і на весь громадський сектор, і на країну в цілому.

Стали недоступними багато форм і форматів роботи, особливо у тій частині, яка стосувалася публічних, освітніх заходів, вуличних акцій тощо.

Команда «Зміни» відразу з введенням карантинних обмежень почала працювати з дому, ми перебудували роботу і перейшли в дистанційний формат, на електронні форми взаємодії.

Більший акцент робили на комунікації через сайт і соціальні мережі.

Виклики у сфері захисту прав людини були дуже відчутними.

Введення карантину передбачало запровадження обмежень щодо реалізації прав і свобод людей, у першу чергу свободу пересування.

Сталося багато незвичних речей, до прикладу, відомий правозахисний фестиваль Docudays вперше відбувся в онлайні, те ж стосується і Маршу рівності та багатьох інших великих заходів правозахисної спільноти.

Олександр Бурмагін: Тут є два основних моменти.

Перший – це зміна формату роботи.

Ми припинили працювати в офісі, почали запроваджувати дистанційні формати роботи.

Усе перейшло в онлайн: обговорення, наради, круглі столи, пресконференції.

Перша частина зміни стосується безпосередньо організації роботи.

Друга частина – це зміна тих порушень, які фіксувалися у сфері прав людини по суті через зміну суспільного устрою.

Якщо говорити про фокус нашої діяльності, а це свобода слова, захист приватного життя, через пандемію зросла кількість і види цих порушень.

Цілі сфери суспільного життя перейшли в онлайн, відповідно збільшилась кількість порушень у сфері прав людини та персональних даних.

Ольга Скрипник: Тут два виміри – організаційний і змістовний.

Щодо організаційного, то ми перейшли на дистанційну роботу.

У цілому кількість нашої роботи збільшилась.

До карантину нашим головним завданням було документування порушення прав людини у Криму.

Під час карантину ми запровадили новий напрямок роботи – документуємо дії РФ у Криму для того, щоб захистити цивільне населення.

Тобто, окрім того, що ми продовжуємо моніторинг порушень прав людини, ми також опікуємося питанням політв’язнів, збираємо докази того, що Росія порушує міжнародна гуманітарне право у питаннях протидії пандемії.

Тому у нас лише збільшився обсяг роботи.

Якщо говорити про наші активності, то це моніторинг судових процесів на території окупованого Криму.

Суди були зачинені для моніторів і це ускладнює процес моніторингу судових процесів, особливо тих, які відбуваються з політичних мотивів.

Друге – це обмеження для в’їзду та виїзду.

Воно торкнулося як активістів, які залишилися в Криму, так і родичів, які опинилися закритими на території пів острова.

Георгій Сандул: Карантин та дистанційна робота значно знизили можливість очної комунікації з особами, які звертаються за правовою допомогою та не мають засобів електронного зв'язку.

Наша команда також стикнулася з неможливістю проведення офлайнових заходів, які, на нашу думку, є більш ефективними у просвітницькій діяльності.

Руслана Панухник: Ситуація з пандемією COVID-19, карантинними та іншими обмежувальними заходами, стала для нас ще тим випробуванням.

Щороку саме в цей період ми активно працюємо над найбільшою та найвидимішою ЛГБТ+ подією в Україні – «Київ.

І після зважування усіх «за» і «проти», нам довелося прийняти рішення про перенесення всіх офлайн-заходів «Київ.

Прайду» на період більш стабільної ситуації із громадським здоров’ям.

Проте, карантин також дав нам поштовх для переосмислення форматів своєї роботи, комунікації та залучення цільових аудиторій.

Ми організували «Прайд.

Онлайн» – новий майданчик для освітньо-просвітницької, мобілізаційної та правозахисної роботи, яку провадить наша організація.

Онлайн» також дав можливість долучитися до заходів «Київ.

Прайду» бажаючим із інших регіонів, котрі не мали можливості фізично бути присутніми на попередніх маршах.

– Які права людини найчастіше порушувалися під час карантину та обмежувальних заходів? Які категорії громадян стали найбільш вразливими у цей час?.

Олександра Матвійчук: «Центр громадянських свобод разом» із Асоціацією УМДПЛ протягом всього періоду карантину проводили моніторинг порушення прав людини правоохоронними органами в ході впровадження обмежувальних заходів.

За результатами цього моніторингу ми випустили два звіти, із якими можна ознайомитися у нас на сайті.

Ми фіксували порушення свободи пересування, свободи мирних зібрань, свободи віросповідання тощо.

Основна проблема полягає в тому, що всі ці обмеження були введені на рівні постанови уряду попри те, що права людини, відповідно до Конституції, можуть бути обмежені тільки в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Це поставило нашу країну в свого роду «правову розтяжку».

З одного боку доцільність багатьох обмежень прав людини була цілком обґрунтованою, адже потрібно було зберегти людські життя і здоров’я, а з іншого боку – правовий спосіб, яким це було здійснено, був явно не конституційним.

Мені видається, що крім традиційних вразливих груп, із якими постійно працюють правозахисники, під час коронавірусу окремою величезною за розмірами вразливою категорією стали люди, які мають низький достаток.

Коронавірус дуже сильно вдарив по економіці України, зруйнував підприємства, поставив під питання виживання цілих галузей.

І відповідно загострив проблему бідності в країні.

Олександр Павліченко: Я би не говорив, що карантинні обмеження призвели до грубих порушень прав людини, якщо ми не говоримо про лінію перетину.

Тому що це, справді, є порушенням.

Як не можна було перетинати кордон з іншими державами, наприклад Угорщиною, Польщею, так і тут були встановлені тотальні карантинні обмеження.

Натомість між іншими областями України їх не було.

Вразливими в цій ситуації стали безхатченки.

Також тут варто говорити і про ромів, які переміщуються і мають тимчасові місця проживання.

Досить значна кількість ромів із західних областей переміщаються в інші області України для того, щоб заробляти копійки й виживати впродовж теплої пори року.

Наразі вони залишалися на місцях зимового проживання.

Тетяна Печончик: Умови карантину, коли сім’ї тривалий час були змушені знаходитися вдома, очікувано привели до сплеску домашнього насильства, як психологічного, так і фізичного.

Відтак, по-новому постало питання ратифікації Стамбульської конвенції щодо протидії домашньому насильству та насильству над жінками.

Петиція із закликом до президента Зеленського внести в парламент на ратифікацію цю конвенцію набрала 25 тисяч підписів.

Загалом можна сказати, що вразливими під час цієї пандемії стали ті групи населення, які були традиційно вразливими до проявів дискримінації.

Це, наприклад, безхатченки, які потерпають від умов, у яких вони живуть, від відсутності місця проживання, від проявів зневаги і насильства.

Або ромська спільнота – більше половини ромів під час пандемії зазначили, що не мають грошей на базові потреби і що погіршився їхній доступ до базових харчових продуктів, фактично до всього, крім води.

Крім того, як показало наше опитування, карантинні обмеження збільшили навантаження на жінок щодо хатньої праці, догляду за дітьми, і знову загострено постало питання гендерної рівності.

Ще одна група – це ЛГБТ-спільнота, особливо після заяви експатріарха Філарета, який назвав одностатеві шлюби причиною коронавірусу.

Поширення таких антинаукових, стигматизуючих висловлювань може вести до спалахів насильства стосовно ЛГБТ-людей, адже не всі громадяни мають критичне мислення й обізнаність щодо якихось базових речей.

Олександр Бурмагін: Це контраверсійне питання з точки зору механізму запровадження.

Є різні точки зору.

Частина говорила, що це не конституційно, інша – про те, що є механізм, але він не досконалий і можуть бути порушення стосовно критерію правової визначеності.

Обидві позиції мають серйозне обґрунтування.

Тут питання за Конституційним судом.

Моя думка, що це питання потрібно розглядати не в цілому, а відповідно до обставин.

У першу чергу люди літнього віку стали уразливою категорією під час карантину.

Крім того, люди з інвалідністю.

Обмежувальні заходи стосувалися пересування, відповідно ті, хто не мав поруч близьких, знайомих та рідних стали вразливою групою населення.

Ольга Скрипник: У першу чергу, це питання обмеження свободи пересування.

Варто зауважити, що ці обмеження стосуються не лише в’їзду і виїзду, а й переміщення містами Криму.

Також проблемою стало те, що через самоізоляцію, люди, які виходили на вулицю, отримували протоколи і мали сплатити штрафи.

По суті, влада окупованого Криму обмежувала права людей.

Інше важливе питання, пов’язане з карантином, – це питання ненадання інформації щодо кількості інфікованих.

Також важливою є проблема ненадання медичної допомоги у Криму.

Часто людей, які мають симптоми COVID-19, відправляють просто додому, щоб не вписувати їх в офіційну статистику.

Це пов’язано з тим, що півострів виходить з карантину і готується до курортного сезону.

У цілому рівень медицини після окупації різко знизився.

Найбільш вразливими стала та категорія людей, які є старшими 65 років.

З одного боку, їм майже повністю заборонили виходити на вулицю, а з іншого боку – багато з них не мають людей, які можуть про них піклуватися.

Далі з точки зору ситуації в Криму обмеженими стали адвокати, які не можуть у звичному режимі захищати політичних в’язнів.

Вони з двох причин стали уразливою категорією населення.

По-перше, всі в’язні зараз перебувають або в СІЗО в Сімферополі, або в колоніях Російської Федерації.

Наш моніторинг показав, що в усіх закладах пенітенціарної системи Криму і Росії не надається відповідна медична допомога і захист у зв’язку з COVID-19.

Тобто люди перебувають у серйозній зоні ризику.

Друга проблема – це спілкування з адвокатами.

Зараз обмежили візити адвокатів до своїх підзахисних.

Вони спілкуються не в спеціальних кабінетах, де можна особисто поговорити, а лише через скло у приміщеннях для побачень з родичами.

Георгій Сандул: Ми стикнулися з масовим порушенням трудових прав, зокрема – з незаконними звільненнями, мотивованими карантином, невиплатою зарплати та порушенням охорони праці.

Багатьох людей незаконно відправляли у відпустку «за власний рахунок» всупереч волі працівників.

Найбільш вразливими виявилися неофіційно працевлаштовані особи, жінки з дітьми, молоді працівники та особи похилого віку.

Руслана Панухник: Основним викликом була і є неможливість організації та проведення публічних заходів та мирних зібрань, адже, на мою думку, видимість є ключовою стратегією для покращення ситуації з правами людини для ЛГБТ-спільноти в нашій країні.

Якщо говорити саме про ЛГБТ спільноту, як соціальну групу, то умовно виклики, з якими ми зіткнулися, можна поділити на ті, що були до пандемії, але посилилися, і на нові.

Посилилися ризики фізичного і психологічного насильства, дискримінація та звільнення на роботі, транс- та небінарні люди стикаються з більшим дискомфортом через посилений контроль за ідентифікацією людей, інтерсекс- та транс-люди стикаються з неможливістю отримати адекватну медичну допомогу та придбати необхідні ліки.

Новими викликами є те, як ставитиметься медичний персонал до ЛГБТ-людини, у якої виявили вірус, у які палати за бінарною системою потраплять ці люди.

З огляду на високий рівень стресу, цькування та несприйняття ЛГБТ-людей, група схильна до проблем із ментальним здоров'ям.

А в умовах ізоляції (особливо, якщо цю ізоляцію доводиться проводити з гомофобними родичами/ками) та невизначеності майбутнього, ризики проблем із ментальним здоров'ям збільшуються.

– Як в умовах карантину ефективно захищати права людини?.

Олександра Матвійчук: Так само, як і в будь-яких інших умовах.

Країна наша не балувана спокоєм.

У нас постійно відбувається якийсь хепенінг, то революція, то війна, тож треба перебудуватися, визначити пріоритети та продовжувати захищати права людини у нових умовах.

Олександр Павліченко: Якщо відбувався постійний процес роботи, який був результативним, то зупинити його не так просто.

Якщо цього процесу не було, то немає чого й зупиняти.

Перенесення діяльності в онлайн-режим має свою специфіку.

Тут важливо використовувати інтернет та медіаресурси для того, щоб доносити думку до аудиторії.

Тетяна Печончик: Інструменти захисту прав людини трохи видозмінилися.

Це стосується, наприклад, адвокаційної роботи.

Багато наших зустрічей, нарад перейшли в онлайн-формат.

Це, звісно, має свої мінуси і недоліки.

Однак з іншого боку, ми все одно можемо доносити до органів влади нашу позицію, пропонувати різноманітні зміни при нормопроєктуванні, під час роботи над законопроєктами і постановами уряду.

Особливо важливою така робота є в умовах кризи, коли влада поспіхом іноді приймала непродумані рішення, які ще більше погіршували і загострювали ситуацію на фоні пандемії COVID-19.

Наприклад, одразу після введення карантину в середині березня влада прийняла рішення пропускати людей через пропускні пункти з окупованими територіями на підставі прописки.

Що було нерозумно, адже, як показало наше дослідження, в Україні до 7 млн осіб живуть не за місцем офіційної реєстрації.

Це призводило до ситуацій, коли роз’єднувалися сім’ї, бо в чоловіка і дружини, приміром, була реєстрація на підконтрольній і окупованій території.

Або важкохворих людей не пропускали на операції.

Або навіть до абсурду, коли студентів з Криму і Донбасу, виселили з гуртожитків через карантин і зупинку навчального процесу, але й додому на окуповані території вони не могли повернутися, бо мали тимчасову реєстрацію в цих гуртожитках, з яких їх виселили.

На щастя, тоді влада нас почула і ввела перелік гуманітарних підстав, на яких людей могли пропускати через КПВВ з окупованими територіями.

А МОН оприлюднило на своєму сайті заяву, що виселення студентів з гуртожитків на період карантину є неприпустимим.

Тепер, коли карантин потроху знімається, разом із коаліцією організацій, що займаються Кримом і Донбасом, ми сформулювали рекомендації, як знімати обмеження на КПВВ з окупованими територіями, яким має бути план і які ризики врахувати.

Сподіваємося, що органи влади дослухаються.

Олександр Бурмагін: Потрібно з’ясовувати, де нині відбуваються найбільші порушення прав людини, фіксувати і документувати їх, отримувати заяви та скарги від людей.

І відповідно активно комунікувати з владою, щось оскаржувати в судах, але вже у новому форматі і відповідно до нових умов.

Ольга Скрипник: Якщо говорити про окуповані території, то ефективним захистом громадян може бути шлях публічності.

Тобто, не давати Росії сховати інформацію і повністю закрити людей.

Ми можемо хоча б інформаційно доносити людям новини про те, що відбувається на півострові.

Це також допомагає зберегти санкції, не дати Росії їх зняти через COVID-19.

Ми багато працюємо з міжнародними організаціями і надаємо докази в ООН, Раду Європи про те, що Росія порушує рекомендації ВООЗ.

Це нам допомагає зберігати тему Криму в міжнародному порядку денному.

І друге питання – це допомагає привертати увагу до політв’язнів.

Тому шлях публічності зараз є найбільш ефективним.

Георгій Сандул: В умовах відсутності ефективних механізмів державного захисту прав, ми побачили, що найбільш ефективними методами стали колективні методи захисту – через профспілки, громадські організації тощо.

Наша практика доводить, що навіть у карантин ключовим фактором у досягненні успіху на ниві захисту порушених прав виступає рішучість самої особи.

Руслана Панухник: Працювати та захищати права людини так, як це було і до карантину.

Лише тепер не забувати про профілактичні засоби та засоби особистого захисту.

Також карантин дає поштовх до креативного осмислення своєї роботи, пошуку нових форматів, нових підходів та активностей задля реалізації загальної мети нашої організації – захисту прав ЛГБТ+ та збільшення видимості спільноти в Україні.

– Що змінила для вас коронавірусна криза та на які висновки наштовхнула?.

Олександра Матвійчук: Мені здається, що коронавірусна криза поставила нас перед цивілізаційним вибором.

І я би говорила не лише про Україну, але й про світ в цілому.

Мова про глобальне питання, як ефективніше захищати права людини: за допомогою права чи за допомогою політичних рішень.

Зрозуміло, що політичні рішення можна ухвалювати швидше, вони можуть бути більш гнучкішими і більш відповідати потребам.

Але разом із тим вони дуже залежать від рівня політичних еліт, які керують тією чи іншою країною.

Саме тому політичні рішення ніколи не дають того, що може дати людям право.

Мова про правову визначеність, яка дає розуміння, що буде з нами в тій чи іншій ситуації.

Коронавірус показав, що наше законодавство не достатньо відповідає викликам пандемії.

Власне, як і міжнародне право в цілому.

Попри те, що під час коронавірусу ми як країна, зробили вибір на користь політичних рішень, цей вибір має бути тимчасовий.

Ми маємо переосмислити отриманий досвід, зрозуміти, що не так у нашому законодавстві, та внести відповідні зміни, щоб надалі захищати людину за допомогою права.

Ми не маємо залежати від того, чи будуть наші політики захищати людей під час пандемій, чи просто використають ситуацію, щоб зацементуватися при владі.

Олександр Павліченко: По-перше, ми усвідомили цінність кожного співробітника і його присутність як в онлайні, так і в офісі.

По-друге, це піднесення вагомості всіх можливих майданчиків для онлайн-спілкування.

Я думаю, що частина таких зустрічей буде залишатися в онлайні, тому що є можливість зібрати експертів з різних міст, не потребуючи їхнього приїзду і з меншими ресурсними витратами.

Тетяна Печончик: Ця ситуація для багатьох стала достатньо стресовою.

У нас поменшало інструментів для прямого впливу на владу, суттєво знизилися можливості для проведення освітніх програм тощо.

Але, з іншого боку, карантин дав можливість уповільнитись, зменшити темп, не витрачати зайвий час на дорогу до офісу і постійні затори.

Завдяки вивільненому часовому ресурсу ми змогли зайнятися речами, до яких довго не доходили руки – написати книгу чи посібник, постратегувати і порефлексувати над тим, куди ми рухаємося.

Мені здається, що цей карантин нас також навчив того, що ми можемо досить серйозно економити час і багато питань вирішувати у дистанційному режимі.

Олександр Бурмагін: Наша команда і раніше працювала в цих напрямках, проте зараз під час пандемії вони стали більш акцентованими.

Це питання нового покоління прав людини, це цифрові права, а також момент переходу з офлайну в онлайн, тобто реалізація багатьох прав і свобод людини.

Для мене як для кримчанки це дуже добрий сигнал.

Для мене це головний урок, який я бачу, – що ми людяні і ми єдина держава.

Георгій Сандул: Ми побачили, що трудові права в карантин стали мало не такою ж важливою темою, як i охорона здоров'я, адже через втрату роботи сотні тисяч людей залишились без засобів для існування.

Ми сподіваємося, що важливість трудовитих прав, яку продемонстрував карантин буде взято до уваги в будь-яких подальших реформах ринку праці.

Карантин також показав, що офіційне працевлаштування та соціальні гарантії – це життєвонеобхідні фактори забезпечення прав людини в сфері праці.

Руслана Панухник: Перш за все, криза, пов’язана із пандемією COVID-19, показала, що немає ситуацій, яких не можна вирішити, є відсутність креативу чи стратегічного бачення.

Ми прокинулися в зовсім іншому світі, де все дуже швидко змінюється: формати, пріоритети, підходи.

Проте при такій динамічній зміні форм, сутність залишається все такою ж: ми віримо в права людини та рівність для ЛГБТ+ людей в нашій країні.

Також уся ця ситуація показала, що підтримка і взаємодопомога є базовими та ключовими цінностями для громадянського суспільства, адже бути різними добре разом.