Як Юрій Дудь міняв Крим на Камчатку

Навіщо переглядати або читати щось, створене громадянином Росії в Росії для російської аудиторії? Хоча б тому, що зовсім відмежуватися від зробленого в Росії не дозволяє звернення авторів до українського контексту.

Хай по дотичній, хай українська тема там не основна, хай автори навіть не мають на меті порушувати україно-російські стосунки й будувати продукт на них.

Слово «Україна» взагалі може не прозвучати жодного разу, але про яку державу йдеться – на загал зрозуміло.

І якщо звучання це навіть не позитивне, просто нейтральне, лунає ніби між іншим, до слова – такого спікера відразу записують до «бандерівських» лав.

Черговим об`єктом російського варіанту «зради» став журналіст і блогер Юрій Дудь після прем`єри нового документального фільму «Камчатка: півострів, про який забули».

Показ стартував 2 червня на You.

Tube – каналі «в.

За перший тиждень його переглянуло 7.5 мільйони глядачів.

А відповіли йому в такій собі медіагрупі «Патріот Росії».

Мовляв, ліберальний проамериканський грантоїд знову критикує політику Путіна.

Перша ж фраза у відповіді: «Треба було віддати витрачені на Крим гроші Камчатці – такий антиросійський лейтмотив чергової агітки».

Невже модний та популярний серед російської молодої аудиторії Юрій Дудь раптом перейнявся питаннями незаконної анексії Росією українських територій? Невже він зашифрував цю тему в своєму пізнавально-розважальному проекті? Треба було летіти дев`ять годин із Москви до Петропавловська, аби там, на фоні засніжених сопок, поставити питання руба: «Чий Крим?».

Від усякого записаного до ліберального табору російського громадянина українці вимагають вписуватися ще й за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ.

Це – ознака українського інфантилізму.

Тож, як громадянин України, пропустити нового фільму Дудя не міг.

Тому вибачився перед собою за черговий перегляд російського контенту - і почав.

media/kritika/article/167036/2019-05-06-kolima-i-rozgublenii-dud/ мав усі підстави говорити про Дудя як такого собі нового Леоніда Парфьонова.

Проте порівняння обмежилося лише записаними стенд-апами, і то – Дудь помітно намагається й тут відійти від порівняння.

Йому не хочеться виглядати другим після Парфьонова та блідою копією метра інфотейменту на пострадянському просторі.

media/kritika/article/170604/2019-09-10-dud-chi-derzhava-rosiya-khto-i-koli-pomilivsya-v-beslani/ порівнювати представників двох поколінь нема смислу.

Так, Парфьонов і Дудь на одному полі або, скажемо так, їхні території межують та іноді перетинаються.

Найближча точка перетину – давній фільм про Урал «Хребет Росії» Парфьонова і свіжа «Камчатка» від Дудя.

Але є в них інше спільне, помітне не очам, а вухам.

Обоє, Парфьонов та Дудь, дуже обережні в своїх оцінках російського минулого та сучасності, на яку вчорашній день проектується.

Не знаю, що робив вісім років тому Юрій Дудь.

Зате відомо, що робив і де був Леонід Парфьонов – у Москві, на Болотній площі, одним із спікерів опозиційного мітингу проти повернення Володимира Путіна в президентське крісло.

Проте Парфьонов часів чинної україно-російської війни – журналіст, якого досі вважають російським лібералом, котрий зайняв, якщо можна так сказати, позицію публічного нейтралітету.

Він більше не критикує російську владу.

Натомість у оновлених випусках «Намедни.

Наша эра» або не згадує про Україну – навіть коли говорить про голод 1947-1948, або ледь стримує іронію, коли неможливо обійти розмови про Майдан`2004 чи україно-російські газові війни.

Щодо Юрія Дудя, то його, позірно віддаленого від політичних контекстів (якщо не вважати такими чисельні інтерв`ю, в тому числі, з російськими політиками та пропагандистами типу Дмитра Пескова), українська тема не переймала взагалі.

Приклад тому – згадана вище «Колима», де, за версією Дудя, страждали в таборах лише росіяни.

Розуміючи це, мене здивували звинувачення Дудя в критиці Путіна, російського режиму в цілому.

І окремим, першим пунктом – копняки за вписування в геополітичні питання територіальної належності Криму.

Подив був тим більшим, що протягом 110-ти хвилин екранного часу автор і ведучий Юрій Дудь сам закликав піднести перший келих за Росію.

Потім – говорив про її велич, яка найкраще відчувається на березі Тихого океану.

Кричав: «Росія!», спускаючись на сноуборді.

І загалом явив цілком собі патріотичний продукт.

Із іншого боку, було б дуже дивно, аби громадянин Росії не любив свою державу й не говорив про це публічно.

Тим не менше, Дудь справді зашиває критику центральної російської влади в формат однієї з версій «Клубу мандрівників» чи котрогось проекту Discovery Channel.

Більшу частину екранного часу він рекламує, або, скажемо так, популяризує тихоокеанський камчатський серфінг й туристичний напрямок загалом.

Порівнює Камчатку з Ісландією на користь першої, і з цього місця нагадує: проблема Камчатки – з регіону тікає молодь, бо він дотаційний, не розвивається.

Петропавловськ потворний, незатишний, облізлий.

Потім слово за слово – зринає питання Криму.

Таким чином, Юрій Дудь додає своїм пізнавальним мандрам соціально-критичного значення.

Традиції тягнуться аж від кінця XVIII століття, коли дворянин Олександр Радіщев випустив свою «Подорож із Петербургу до Москви».

За критику тодішньої влади, передусім кріпацтво й корупцію, що призводить до занепаду цілих регіонів, автора навіть засудили до смертної кари, замінивши потім на заслання.

Хоча відзначається: революціонером Радіщев не був, просто небайдужий громадянин.

Час від часу подібні спостереження від «не революціонерів, але небайдужих» з`являлися в російському імпрерському, радянському та пострадянському інформаційному просторах.

Свіжий приклад – проект Андрія Лошака на телеканалі «Дождь», який, за задумом, повторяв маршрут Радіщева й у підсумку доводив: нічого не помінялося.

«Камчатка» від Дудя розгнівала «Патріотів Росії» не тим фактом, що фільм показує тотальну безвихідь та відсутність перспектив віддаленого регіону.

Вони пропустили повз вуха заяву про те, що на Камчатці журналісти почувають себе вільніше, ніж у Москві та Санкт-Петербурзі, бо сильні духом та незалежніші від Кремля.

Махнули рукою на факти, що на Камчатці проблеми з інтернетом як таким і регіон відрізаний інформаційно від альтернативної телевізору інформації.

Тут шалено дорогі овочі, фрукти, комуналка, тут нема медицини, тут розбиті дороги.

Цього всього нема по Росії всюди, і фраза: «Москва – не Росія» зовсім не тягне на державну зраду.

Так щиро вважають за межами їхньої Великої кільцевої.

Дудь розлютив тезою: краще б російській владі відмовитися від Криму на користь Камчатки.

Гроші, які вливають у Кримський півострів, логічніше вливати в розвиток півострова Камчатського.

І взагалі, Росії краще б заспокоїтися з геополітикою, з розширенням територій, а звернути увагу на розруху всього, що не Московська область.

Звертаю увагу тих, хто вже бачив або ще не бачив згаданий фільм.

Дудь дискутує про Крим із пенсіонером, у якого на стінці – портрет Сталіна.

Дідок гордий рішенням Путіна повернути Крим, бо то дурний Хрущов колись віддав «хохлам» територію.

Те, що записний сталініст живе в будинку, де півстоліття не було ремонту, його не хвилює.

Він просто не має грошей платити комунальне.

І знімальна група «в.

Дудь» борги по комуналці сталіністу перекрила!.

Отже, жодного українофільства в «Камчатці» нема й не могло бути за визначенням.

Маємо варіант «кухонного дисидентства», спадок радянських та навіть дорадянських часів.

Приїзд популярного блогера офіційна влада Петропавловська сприйняла так само, як в Україні – рейди програми «Ревізор».

Підтвердили розруху, пояснили, чому так, пожалілися на відтік молоді, на сумну перспективу старіння регіону.

І головне: розмови про перспективу відмовитися від Криму на користь Камчатки для самого Дудя не є принциповими.

Адже не він вирішує.

Він та інші, кого записали до російського умовно-ліберального табору, там узагалі нічого не вирішують.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.