За неправосудні рішення суддів не карають

Минулого тижня Конституційний суд шокував усіх визнанням неконституційною статті 375 Кримінального кодексу про відповідальність суддів за неправосудні рішення, пише sudreporter.

Статтю звинуватили у юридичній невизначеності.

Не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді є неправосудними, а також не розкрито змісту сполучення слів завідомо неправосудний.

Позиція вже викликала критику, оскільки під ударом опинились також судді, які арештовували учасників Революції гідності.

Конституційний суд відтермінував втрату чинності статтею на 6 місяців, давши час парламенту вдосконалити стяттю.

Протягом цього часу ще можна реєструвати нові справи і розслідувати ті, що є.

Чи означає це, що не всі справи проти суддів будуть закриті, – поки що невідомо.

А проблема насправді існувала не перший рік і аналіз судової практики свідчить, що пацієнт давно був скоріше мертвий, ніж живий.

Зараз у судовому реєстрі можна відшукати інформацію про 14 вироків, ухвалених з 2011 по 2020 рік.

З них 5 – виправдувальні.

Це мізерна кількість, якщо брати до уваги, що кожного року реєструються сотні справ.

Тільки у 2019 за фактом постановлення суддею завідомо неправосудного судового рішення було порушено 408 кримінальних проваджень, із них 190 закрито, стосовно 2 обвинувальні акти направлено до суду.

Це дані Офісу генпрокурора, які наводить у звіті Вища рада правосуддя.

Рік тому Верховний суд підтвердив виправдувальний вирок судді Комсомольського міського суду Полтавської області, яка позбавила водійських прав учасника Автомайдану.

Колишню суддю відмовилися визнавати винуватою через невизначеність на законодавчому рівні поняття «неправосудне рішення».

Верховний Суд України в ухвалах від 20 листопада 2014 року у справі № 5-24кс14, від 18 червня 2015 року у справі № 5-56кс15 сформулював правовий висновок, що суб’єктивна сторона злочину за 375 КК характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості.

Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.

Також суд зазначив, що пленум ВСУ не ототожнює «неправосудне» рішення із «незаконним» та/або «необґрунтованим».

Інакше це призвело б до того, що всі судові рішення, які були скасовані судами апеляційної чи касаційної інстанцій, у тому числі рішення, які ухвалені помилково чи передчасно, однак за відсутності грубої недбалості чи злочинного наміру, повинні визнаватися неправосудними.

В одному вироку, суд посилався на висновки Консультативної ради європейських судів, що судові помилки мають вирішуватись з допомогою апеляції і неприйнятним є притягнення судді до відповідальності за здійснення своїх обов’язків, крім випадку умисного правопорушення.

КРЕС наголошує, що провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності і не може бути спрямоване на оцінку судових рішень, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону.

Факт, що рішення судді може бути переглянуте, змінено чи скасоване, не може бути підставою для відповідальності.

Відповідальність суддів не повинна поширюватися на зміст їх рішень або на випадки судових помилок.

Далі перейдемо до української практики.

У січні цього року був виправданий суддя Печерського суду Сергій Вовк.

У 2014 він припинив право власності громадянки на автомобіль і квартиру в Києві на Печерську по вул.

Звіринецькій, 59.

Збитки оцінювалися у понад 8 млн грн.

Позивач стверджував, що відповідачка діяла за договором доручення, не мала коштів на купівлю майна, сплачувалися його гроші і квартира та машина мали бути передані йому за першою вимогою.

Саму жінку суд у засідання викликав, надсилаючи повістку на адресу, де вона була знята з реєстрації.

Вовк потім пояснював, що іншої адреси не було, а бувають випадки, коли люди після зняття з реєстрації проживають за старою адресою.

Про те, що квартира і машина більше їй не належать відповідачка дізналась, коли отримала СМС на мобільний телефон.

За заявою жінки була заведена справа на суддю Вовка.

Але згодом в апеляції позивач відмовився від своїх вимог.

Відтак у суді на Вовком потерпіла розповіла, що спір уже вичерпано і вона далі проживає у своїй квартирі.

А позивач був колишнім власником тої квартири, яку вона в нього начебто придбала.

При цьому вона категорично заперечила, що коли-небудь зобов’язувалась передати йому квартиру чи машину, наполягала, що все куплено за її гроші.

Потерпіла вважала, що суть неправосудного рішення Вовка полягала в тому, що її не було повідомлено про розгляд справи.

Але суд вирішив, що жодної інформації про скоєння Вовком злочину, передбаченого ч.

2 ст.

375 ККУ, показання потерпілої не містять.

Фактично потерпіла висловила свою незгоду з рішенням як сторона у справі і зацікавлена особа.

Було взято до уваги, що він направляв повістки за останньою адресою місця проживання і вживав заходів до інформування відповідачки про судове засідання.

У цивільних справах не передбачено загального обов’язку суду встановлювати фактичне місце проживання особи у справі.

Виклики здійснюються за адресами, вказаними у позовній заяві, тобто за останнім відомим місцем реєстрації відповідача.

Також здійснюються запити до адресного бюро.

Cуд виносить ухвалу про розшук відповідача, місцеперебування якого невідоме, виключно у двох категоріях справ: щодо стягнення аліментів та відшкодування шкоди здоров’ю, з подальшим відшкодуванням витрат в дохід держави.

Суд зазначив, що відсутні докази, що Вовк зробив грубе порушення, мав умисел діяти на користь позивача і неприязнь до відповідача.

Крім того, суд назвав показання потерпілої сумнівними, а її опонента – більш детальними і послідовними.

Жінка не змогла пригадати навіть приблизне місцезнаходження автосалону, де був придбаний автомобіль.

Крім того, були розбіжності у тому, як вона дізналась про рішення: один раз вона сказала, що їй повідомила знайома, а згодом, що особисто позивач.

Колишній позивач розповів, що мав близькі стосунки з цією жінкою.

У 2012 депутат облради Вадим Башун запропонував купити в нього квартиру на Печерську.

Але через кримінальну справу за контрабанду він не міг оформити майно на себе.

Пізніше його виправдали, а стосунки з жінкою погіршились і вона відмовилася повертати квартиру і машину.

В апеляційному суді він начебто відмовився від позову, тому що був тиск на суддів і він не сподівався на інше рішення.

Але попри недосконалість законодавства, іноді суддів таки притягували до відповідальності.

У найбільш кричущих випадках – судді підробляли рішення і ухвалювали їх, фактично не проводячи засідання, фальсифікували протоколи судового засідання, виносили рішення на користь своїх родичів.

Їх визнавали винним, але і тоді вони не отримували реального тюремного покарання.

Ймовірно, єдиним винятком є екссуддя Тульчинського районного суду Вінницької області.

У 2013-му він був засуджений до 5 років і 2 місяців позбавлення волі.

8 жовтня 2015 року ухвалою Вищого спецсуду вирок залишено без змін.

У вироку йдеться, що суддя не перевіряв обставини і докази, не залучав до розгляду справ осіб, інтересів яких вони стосувалися, розглядав справи з порушенням правил підсудності.

Так, одним із своїх рішень суддя зобов’язав Вінницький обласний військовий комісаріат перерахувати суму пенсії спадкоємцям військовослужбовців із урахуванням премій і щомісячних надбавок, хоча йому було відомо, що ці доплати були запроваджені лише після звільнення спадкодавців позивачів з військової служби.

Сума незаконних виплат склала 6,5 млн грн.

Колишній суддя Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області Сергій Петушков у 2013-му був засуджений до 6 років позбавлення волі.

Пізніше вирок був скасований і в листопаді 2013-го Петушкова звільнили від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Цей суддя визнав дійсним договір купівлі-продажу будинку, власниця якого відбувала покарання в колонії і договір не підписувала.

Пізніше з’ясувалося, що позов про визнання договору в суді не реєструвався і справа насправді не розглядалася.

У 2012-му до 5 років позбавлення волі умовно засуджена екс-суддя Євпаторійського міського суду АР Крим.

Суддя визнала право власності на кімнату в гуртожитку за своїм батьком.

Щоб приховати родинні зв’язки, до протоколу засідання було внесено неправдиві дані про дату народження і місце реєстрації позивача.

У 2015 році до 5 років позбавлення волі умовно засуджена екс-суддя Ленінського районного суду м.

Вона задовольнила позов по визнання права власності на два підвали багатоповерхівки за своєю матір’ю.

Колишня суддя уклала з прокурором угоду про визнання винуватості.

Неодноразово розглядалася справа екс-судді Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області Андрія Гайдука.

Суддя затвердив мирові угоди, на підставі яких за фізособами визнано право власності на 12 приміщень площею 2452 м2, які належали громаді м.

Пізніше ці рішення скасовані апеляцією, оскільки мирові угоди суперечили закону, а також через порушення правил підсудності.

Крім того, у протоколі судового засідання були недостовірні дані щодо участі сторін.

Гайдуку інкримінували ухвалення неправосудного рішення і складення завідомо неправдивих офіційних документів.

Вирок виносився тричі.

У 2014 році йому присудили 2 роки обмеження волі.

У 2015 в новому вироку йшлося про 5 років позбавлення волі умовно з позбавленням права обіймати посаду судді на 3 роки.

У березні 2017 Гайдуку присудили 4 роки обмеження волі і позбавили права працювати суддею на 3 роки.

Водночас суд звільнив його від покарання у зв’язку з амністією.

За третім разом Гайдук подав заяву про недоцільність дослідження доказів, оскільки він не оспорює фактичні обставини справи, повністю визнав вину, висловив щирий жаль з приводу вчиненого, засудив свою поведінку.

375 КК тільки 5 були виправдувальними.

Зауважимо, що один із вироків не був повністю виправдувальним, оскільки екс-суддю визнали винним в інших злочинах.

Йдеться колишнього суддю господарського суду Сумської області.

У 2011 його засудили за службову недбалість, зловживання владою і службове підроблення.

Екс-суддя визнав ТОВ «Сумибудкомунсервіс» банкрутом, внаслідок чого підприємство втратило нерухоме майно на 3 млн грн.

Але суд не побачив доказів, що служитель Феміди мав умисел на постановлення завідомо неправосудної ухвали.

Йому присудили покарання у вигляді 2 роки і 6 місяців позбавлення волі умовно, а також позбавили права обіймати посаду судді на 3 роки і оштрафували на 510 грн.

Ще два вироки стосуються подій Революції гідності.

25 листопада 2013 суддя Окружного адмінсуду м.

Одеси Олег Стеценко за позовом міської ради заборонив проведення будь-яких мітингів і мирних зібрань у центральній частині міста.

Це сталося після того, як міська рада отримала заявки на проведення мітингів від проєвропейськи налаштованих активістів та їх опонентів.

І ті й інші хотіли провести акції в одному місці і в один час.

Крім того, мерія обґрунтувала свій позов листом начальника ГУ МВС України в Одеській області про те, що 28.11.2013 року у м.

Одеса на стадіоні «Чорноморець» має відбутися футбольний матч, на якому очікується велика кількість вболівальників, що може створити загрозу громадському порядку.

У травні 2014-го заборона судді Стеценка була скасована у Вищому адмінсуді.

Сам суддя своєї вини у правосудному рішенні не визнав, зіслався на практику ВАСУ в таких справах.

Суд не знайшов мотиву особистої зацікавленості Стеценка при винесені рішення, докази навмисного порушення ним закону при розгляді справи, врахував невизначеність в діючому законодавстві терміну «неправосудне» судове рішення, а також неоднозначну практику ВАСУ.

15 травня 2015 суддю виправдали.

Схожий вирок ухвалений 8 квітня 2016 стосовно судді Києво-Святошинського райсуду Владислава Лисенка.

У січні 2014-го Лисенко позбавив на 6 місяців водійських прав учасника Автомайдану, який брав участь в автопоході до резиденції «Межигір’я».

Інспектор ДАІ склав рапорт, що він не зупинився на його вимогу.

Захист стверджував, що рапорт був підроблений, так як водій у цей період не був у Нових Петрівцях, а приїхав пізніше.

Крім того, виходить, що цей інспектор ДАІ в один і той же момент зупиняв авто на різних ділянках дороги і склав ще кілька аналогічних рапортів на інших водіїв.

Пізніше рішення судді Лисенка було скасоване апеляційним судом.

Сам Лисенко своєї вини не визнавав.

Він стверджував, що йому не було відомо про участь чоловіка у протестних акціях, бо в матеріалах не було документів про це.

Показам свідків суддя не повірив, оскільки вони були друзями порушника.

Пізніше в суді Лисенко казав, що рішення могло б бути іншим, якби він знав деякі обставини, наприклад, щодо локації телефона активіста.

Суд вирішив, що суддя не не міг знати і не повинен був знати, що окремі докази в цій справі, а саме рапорт працівника міліції містить недостовірну інформацію.

У підсумку суд зробив висновок, що дії судді Лисенка не містять суб’єктивної ознаки злочину, оскільки рішення було належно мотивованим.

А постановлення суддею незаконного, такого що суперечить процесуальному закону і фактичним обставинам судового рішення не доводить, що воно є завідомо неправосудним.