Культура коментування в українських і західних медіа

Суттєва відмінність між українськими та західними медіями полягає в практиках і правилах коментування та зворотному зв’язку з читачами.

Цю відмінність я випадково виявила під час дослідження, порівнюючи структурування інформації в ранніх газетах та в онлайн-медіях (з 1850 року дотепер).

За жодним іншим параметром відмінності не були такими суттєвими.

У західних медіях, як-от у The Guardian та The New York Times, для розвитку культури коментування було вдосталь «офлайнового» часу: одна й та ж газета, а тепер онлайн-медіа, виходить уже майже два століття.

В українських медіях, які переважно одразу запускалися як онлайнові, культура коментування формувалася у нас на очах одразу на цифрових екранах.

Звідси – й експерименти, і проблеми, і нерозрізнення логіки соцмережевої та редакційної, відсутність модерування коментарів.

Звідси, однак, і зародження тих самих практик, що пройшли свій довгий шлях у західних газетах.

Коментування у ранніх західних газетах.

«Коментування вільне, але факти — це святе» (Comment is free, but facts are sacred) — цю часто цитовану фразу написав у 1921 році редактор The Manchester Guardian (зараз The Guardian) Чарльз П.

Скотт в есеї з нагоди сотої річниці газети.

На той момент Скотт був головним редактором видання п’ятдесят років.

The Guardian дотепер часто посилається на цю фразу, а перший веб-простір The Guardian для онлайн-блогів, заснований 14 років тому, мав назву «Comment is free».

У цій фразі Скотт навряд чи мав на увазі стандарт розділення фактів і думок, як ми його розуміємо нині — як-от правила цитування і згадки про джерело у тексті, чим тодішня The Guardian якраз могла нехтувати.

Йому радше йшлося про буквальне розділення фактів і коментарів — як двох окремих частин газети.

Ранні The Guardian були поділені на редакторську частину і на «все інше»: рекламу, оголошення, коментарі.

Редакторська частина, що розпочиналася після реклами та оголошень і другої згадки назви газети була зоною фактів.

Редакторських фактів.

По тому могли знову йти оголошення, реклама та коментарі — листи в редакцію.

Іноді листи були поміщені на початку.

Приклад початку редакторської частини The Manchester Guardian.

Випуск 6 квітня 1909 року.

Текст листа в редакцію мав суттєву відмінність від текстів редакторської частини: він був підписаним.

Починався зі звертання «Sir–», завершувався підписом.

Тексти редакторської частини — якщо їх взагалі слід називати окремими текстами – містили підписи «Від нашого власного кореспондента», або «Нашим кореспондентом».

Іноді вказувалось місце, як-от: «Нашим кореспондентом з Парижа».

Говорилося переважно від першої особи множини – через «ми».

Огляд вистави міг бути написаним через «я», і все ж — непідписаним.

Навіть особисті рефлексії з конференції були підписані як просто «Нашим кореспондентом».

Приклад початку редакторської частини The New York Times.

Випуск 11 червня 1910 року.

Підписування текстів іменами журналістів не було характерним і для ранніх газет, виданих на території України та в еміграції, як-от «Діло», «Южный край», «Киевлянин».

Така ж ситуація з підписуванням була і в The New York Times, хоча підписи імен журналістів до деяких статей там з’явилися раніше, ніж у The Guardian.

Підписування статей іменами журналістів стало нормою з 1960-х рр.

Отже, поки редакційна частина виражала наратив редакції, особисті листи в редакцію могли стосуватися відповідей на попередні статті газет або ж суспільно-політичних проблем.

Після своєї знакової фрази Скотт написав таке: «Коментування вільне, але факти — це святе.

Так звана “пропаганда” через ці засоби є ненависною.

Голос опонентів, не менше ніж голос друзів, має право бути почутим.

Коментар також справедливо підлягає самообмеженню.

Добре, коли він відвертий; ще краще, коли він справедливий.

Це ідеал» (Comment is free, but fact are sacred.

“Propaganda”, so called, by this means is hateful.

The voice of opponents no less than that of friends has a right to be heard.

Comment also is justly subject to a self-imposed restraint.

It is well to be frank; it is even better to be fair.

This is an ideal).

На сторінках The Guardian з’являлися листи із критикою становища тодішніх шкіл чи описом харчування бідних.

Погляди, висловлені у листах, могли негативно відгукуватися про статті газети.

І все ж пропаганда через листи була забороненою.

Тобто теза про вільність коментування таки проходила крізь сито редакторського відбору та цінностей.

Так, ще до появи медій постійного зворотного зв’язку, у газетах, як The Guardian, культура коментування мала понад півстоліття для формування.

Коментування онлайн.

Газети я переглядала за допомогою архіву Newspapers.

Для вебсайтів, як виявилось, теж є архів.

На платформі Wayback Machine можна переглянути веб-сторінки у дизайні різних років.

Я дивилась на зміни принаймні щороку і порівнювала їх між чотирма виданнями: The New York Times, The Guardian, «Українська правда» та «Радіо Свобода».

Всі вони як медіасайти були запущені приблизно в один час у 2000-х.

В онлайн-медіях окремий текст та її автор стають дедалі важливішими, і йдеться не просто про підписи імен та можливість перейти на сторінку журналіста/блогера, яка вміщує всі його чи її тексти.

Самої цінності набуває не стільки редакторський відбір і наратив видання, як окремі тексти і роль автора.

Це помітно в міру появи і збільшення кількості блогів та колонок в онлайн-медіях.

І в українських, і в західних медіях місце на головних початкових сторінках веб-сайтів, виділене для колонок та блогів, поступово більшало.

Втім, у NYT і The Guardian колонки були із самого початку заснування сайтів.

А в обох українських медіях, що засновувалися як онлайн-видання, з’явилися пізніше: у 2008 році.

Поки західні медіа мали випрацювану в газетах систему взаємодії із читачами — через листи в редакцію, — українські онлайн-медіа культуру блогерства і зворотного зв’язку почали формувати одразу онлайн.

Не без цікавих, а часом і химерних експериментів.

Коментування на сайтах The Guardian та The New York Times.

Уже 2003 року на онлайн-сайті The Guardian є можливість перейти за іменем колумніста на його тексти.

Назва онлайнового розділу колумністів відображає попередню газетну логіку «Сьогоднішні коментарі, “лідери” (leaders), щоденники, листи, некрологи та виправлення».

Коментування зберігається за газетною логікою дописування.

Коментарі часто виступають як окремі тексти.

Так є і дотепер (приклад 1, 2).

Ці тексти-коментарі, як й інші матеріали, підлягають редакторському та модераторському контролю.

На сучасному сайті The Guardian є окремі сторінки-статті із найрелевантнішими коментарями до певної теми чи тексту; вочевидь ці коментарі строго проходять редакторський відбір.

Така опція із соцмережевого світу, як короткі (чи не дуже) коментарі під текстом, з’являються у The Guardian не одразу, а на сучасному сайті розміщені не під самим текстом, а після пропозицій інших текстів до теми та решти розділів.

Так вони не прямо пролінковані з текстом, до них треба довгенько скролити.

На сучасному сайті NYT не менше бар’єрів для появи коментаря на сайті.

На NYT можна коментувати лише деякі тексти, а для того, щоб коментар з’явився на сайті, його має підтвердити модератор.

У NYT є роз’яснювальна сторінка про потребу модерування коментарів, правило їх викладу і правила оскарження коментарів, до яких застосовується редакторська логіка: «Кілька речей, яких ми не будемо толерувати: перехід на особистості, непристойна лайка, вульгарність, нецензурна лексика, комерційне просування, підроблення, незв’язність та КРИК».

Автори правил зазначають, що хоча майже всі коментарі по темі, які не є образливими, будуть викладені, модераторство все одно є суб’єктивним.

Читачі мають можливість скаржитися на коментарі.

Потребу модераторства у виданні пояснюють так: «Показуючи коментарі, ми створили простір, де читачі можуть обмінюватись розумними та поінформованими коментарями, які підвищують якість наших новин та інформації».

Крім того, коментарі не можуть бути змінені після того, як були прийняті.

Коментування в «Українській правді» та «Радіо Свобода».

Українські ранні новинні сайти «Радіо Свобода» та «Українська правда» (далі РС і УП) експериментували зі зворотнім зв’язком із авдиторією в інший спосіб: створюючи форми зворотного зв’язку (була в РС у 2005 році), відкриваючи додатковий форум (в УП існував з 2000 року кілька років, але швидко відійшов) та пропонуючи опитування з кількома варіантами відповідей (в РС — в 2006-2010 роках, в УП — з 2004 подеколи дотепер).

Жодної із цих форм взаємодії у західних медіях я не побачила.

Із незвичайних експериментів у 2005 році в УП була унікальна новація чату з політиками.

Така пропозиція була розміщена одразу на головній сторінці справа і дозволяла у вільному форматі поставити питання кільком політикам.

У травні 2005-го, наприклад, таким: Петру Порошенку, Юрію Луценку і Миколі Томенку.

На сторінці питань Порошенка у вітальному зверненні він запевняє, що питань не відсіювали і не редагували.

Чат з політиками на «Українській правді».

Сайт 31 травня 2005 року.

Back Machine.

Цей приклад ілюструє відмінність від західних медій, де редактори можуть редагувати коментарі, а схожі вступні звернення написані від імені редакції, а не членів «чату» чи блогу.

Іншими словами, західні медіа зберегли випрацювану в газетах традицію взаємодії з аудиторією як з авторами / колумністами / дописувачами — керовану редакторськими правилами.

Українські ж молоді медії вже у 2005 році більше відповідали логіці сучасних платформ соцмереж, у яких важливі окремі персоналії, а саме медіа для них є радше майданчиком.

Колонки та блоги в УП, і в РС були започатковані у 2008 році.

З кожним наступним роком місце, яке вони займали на головній сторінці медіа, зростало.

Характерно, що майже із самого початку для колумністів і блогерів були фото.

У The Guardian, для порівняння, вони з’явилися лише у 2018 році — і навіть так, на початковій сторінці сайту чи сторінці рубрики може бути не авторське фото, а те, яке стосується теми статті.

Так є і в сучасному «Радіо Свобода».

Фото колумніста чи блогера, певна річ, теж є відголосом соціальних мереж.

І, можливо, радикальним вираженням нестачі авторських текстів у медіях, що було питомим для західних газет і було унеможливлене в цензурованому ХХ столітті в Україні.

Однак так є загроза зміщення акценту з обговорюваної теми чи проблеми на персоналію.

Щодо прямої інтеграції із соцмережами, значки сторінок медій у соцмережах на всіх чотирьох сайтах з’явилися у 2010-2012 роках.

Поступово додавалася можливість поширення в соцмережах, інтеграція лайків та коментарів, в українських медіях — вікно з уривком стрічки із соцмереж.

У The Guardian логіка листів у редакцію зберігається дотепер: біля можливості поширити текст у соцмережі є ще значок листа для е-мейлу автору/редакції.

За візуальними значками та їхньою кількістю інтеграція із соцмережами в західних виданнях менша, ніж українська.

В українських медіях часта зміна преси була неминучим наслідком частої зміни політичних режимів.

Тому тяглості та неперервності видання тих самих газет, як у випадках із The Guardian чи NYT, не було.

Взаємодія з аудиторією чи потенційними дописувачами у медіях, що почалася одразу в онлайні, багато в чому перейняла логіку соцмереж, а саме — нерегульовані коментарі під текстами на медіа-сайтах або ж нерепрезентативні опитування.

Ані одного, ні іншого у The Guardian та NYT немає.

Із порівняння різних українських медіа-сайтів помітно, що коментарів може або не бути зовсім, або бути багато і невпорядкованих, а через свою нерегульованість коментування не надто викликає довіру.

Цим можна пояснити абсолютне закриття коментування деякими українськими медіями.

Та попри непродуктивність сучасного коментування в соцмережевих правилах, його усунення не є кінцевим рішенням.

Блоги, вагомість яких в Україні стрімко зростала, особливо після революцій, є першим зародженням цієї культури — досить схожим на коментування та листи в редакцію у час газет.

Не дивно, що, на відміну від інших експериментів, як-от опитування чи чати з політиками, колонки та блоги залишилися і залишаються впливовими на медіа-сайтах.

Вони є прикладом взаємодії журналістів з не-журналістами за посередництва редакторського контролю.

Нередаговане коментування не відповідає редакторській природі медій як таких.

Хай і їхній дизайн стає більш платформовим, без редакторського регулювання журналістика неможлива.

А як помітно з есею Чарльз П.

Скотта до сторіччя The Guardian, есею, якому самому невдовзі виповниться сто років, коментування і перевірена інформація можуть співіснувати.

Але для конструктивної дискусії і те, й інше потребує редакторського контролю.

Ілюстрація: cnn.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.