"Написав оперу, бо не люблю цього жанру. Свідомо знущався над собою"

Оперу "Ентропія" українського композитора 33-річного Андрія Мерхеля поставили в польській Познані. Створена за мотивами прози нобелівської лауреатки Ольги Токарчук. Прем'єра відбулась у Великій залі Центру культури "Замок" – колишній резиденції прусського короля. В Україні виставу планують показати після карантину.Автор розповідає про свій твір"Ентропія" – це знущання з опери. Номінально твір називається перформативною монооперою. У ній я поєднав те, що люблю, і те, чого не сприймаю. Перформансу як мистецтву навчався в Польщі у викладача Януша Балдиги. Він щоосені проводить майстер-класи й у Львові. А от опери ніколи не любив. Тому вийшов такий собі мікс технік і методів. Це як покласти в борщ згущене молоко замість сметани. Продукти ніби схожі, а результат – на любителя.По суті це вокальний театр. Спершу планував писати музику для акаде­мічного голосу з повноцінним камерним ансамблем. Потім здалося, що буде замало чистого співу, потрібні експеримент і нетрадиційний склад колективу. Відчув, що потребую вкрай ризикованого використання голосу. Все, що мені марилося, могла зробити тільки Назгуль Шукаєва (співачка народилася в Казахстані, живе в Україні. – Країна). Так, як вона, екстремальний авангардно-етнічний вокал не може передати ніхто. У виставі є крик, писк, шепіт, грубий горловий спів. Наприкінці звучить лагідний вокаліз. Ми врешті отримали солістку-шаманку, яка вводила у підсвідомі блукання глядачів. Познанці, які не пропускають прем'єр у місті, казали, що поява такої співачки на їхній сцені – це ексклюзив і екзотика. Назгуль стала для поляків зіркою, її впізнавали на вулиці, знайомилися, спілкувались.Опери я не сприймав так довго, що стало цікаво: на чому ж базується таке неприязне ставлення до цього жанру. Мабуть, тому й захопився цим проєктом. Постановки в українських театрах відлякували. Студентом бачив переважно бутафорні, напівстатичні вистави з катастрофічним несмаком режисерських рішень і безглуздою поведінкою співаків-акторів. Класична опера була музейним, по суті мертвим мистецтвом. До середини 2000-х не було можливості дивитися інтернет-трансляції світових театрів. Тож вибір був невеликий: або слухати оперу тільки в аудіозаписах, що є певним відхиленням, бо її треба й дивитися, або зненавидіти цей жанр.Почав вивчати різні види опер. Можна сказати, свідомо знущався над собою. Подав заявку на стипендіальну програму Gaude Polonia. За нею до Польщі кожні пів року приїздять 50 українців, білорусів, вірмен. На той час я вже мав досвід експериментів із вокалом. Київська консерваторія показала мою студентську роботу "Циклотимія", з якої й почався мій інтерес до природи голосу, феномена людських вокальних здібностей і до крику як явища. Один знаний композитор рік доводив, що музика Мерхеля – неподобство, що я – антикомпозитор. Бо ж у творі "баба кричить". На стипендії Gaude Polonia моїм наставником був композитор Єжи Корнович. Пів року з ним було не навчання, а фактично курс музичної психотерапії. Якось він сказав: ви маєте робити не те, що вмієте, а те, що хочете. І тут мені нарешті стало зрозуміло: останні 10 років я робив у композиції саме те, чого навчався, а дещо навіть умів. Після цієї фрази Корновича в мене декілька місяців тривала творча ломка, як у наркоманів. Коли внутрішній конфлікт сягнув піку, з'явилася система звукових і ритмічних моделей, що організовуються в певні форми, а ті – у схеми розвитку матеріалу. Тут і поставангардні тенденції, й несумісні, на перший погляд, естетичні течії. Для мене все це є відбитком сьогодення, яке називають метамодерном (комплекс здобутків філософії, естетики та культури, розуміння всіх протилежностей як складових частин загальної істини. В метамодернізмі рівноправні масова й елітарна культура, диктатура й демократія тощо. Не пропонує "правильної" чи плюралістичної позиції, натомість стверджує, що її слід шукати особисто. – Країна). У творі є декілька стилістичних і жанрових рівнів, що вибудовуються почергово. Так само ж упорядковано вони й руйнуються. Їхня почерговість може бути довільною. Тобто диригент може "гратися" музичними фрагментами, відчуваючи загальний контекст. Мені стало цікаво використовувати цей метод. Разом із саунддизайнеркою і композиторкою Тетяною Хорошун ми створювали електронне тло. Потім Тетяна майстерно доповнювала його в живому часі, оброблюючи звуки виконавців, які грали на сцені.В "Ентропії" немає традиційного для опери конфлікту героїв. Сюжет полягає в тому, що це подорож вигаданої червоної птахи в потаємних коридорах снів. Назгуль тут уособлює птаха, що є символом ентропії, тобто хаосу.До роману польської письменниці Ольги Токарчук "Дім денний, дім нічний" я звернувся задовго до того, як вона отримала Нобелівську премію. Читав її тексти спершу в оригіналі, незрозумілі фрагменти перекладав через Google. Зараз цей твір, здається, має вийти українською.Люблю радикальну естетику в літературі. Прочитав багато абсурдистських і трешових книжок. Думав, що колись напишу музику для театру з відповідними текстами. Однак із роками пріоритети змінилися. У Токарчук мене привабила надреалістичність. У її текстах чимало прикордонних станів. Також є невловимий стиль, який називають магічним реалізмом. Тут він поєднується з чимось тонким, суттєвим, глибоким.Токарчук – неординарна постать для Польщі. Для суспільства – гордість, для влади – загроза. Багатьох політиків вона дратує. Бо конфліктує з теперішньою верхівкою країни, зокрема через критику колоніальної політики на Кресах у минулому (польська назва східних територій Речі Посполитої – сьогоднішні Україна, Білорусь, Литва. – Країна).Написав Токарчук, що хочу взяти її прозу для опери. Довго шукав адресу письменниці, бо не хотів звертатися до видавництва. Відповіла, що їй приємний такий запит. Але застерегла, що можу зіпсувати собі кар'єру в Польщі, якщо буду пов'язаний з її іменем. Та це не позначилося на прем'єрі "Ентропії" в Познані. Був аншлаг. У нас була українсько-польська команда. Режисером став засновник Київського театру на Печерську Олександр Крижанівський. Розглядаємо гастролі на Заході. Плануємо показ в Україні.Захоплююся операми епохи бароко та сучасних композиторів. Окремі постановки передивляюся декілька разів. Але все ж вважаю що це передусім театральний твір, який треба дивитися, а не тільки слухати. Для мене концертне виконання опер, що його часто практикують, – це збочення.Коли жив у Познані, не пропускав жодної оперної вистави. У тамтешньому Великому театрі це найліпші постановки в країні, з погляду режисури. Особливо полюбив сценічні версії "Чарівної флейти" Моцарта та "Парсифаля" Ваґнера. Наш Андрій Жолдак теж поставив там оперу "Чарівний напій". Перенасичена подіями публіка міста недооцінила його художні рішення. Щороку тут відбуваються численні мистецькі заходи, культурні форуми. На міждисциплінарний фестиваль Malta приїздять найкращі театри з усього світу. І це все динамічно розвивається.Сни – це різні версії насЕнтропія – відхилення в поводженні значної частини людей. Синонім безладу, руйнування чи вмирання. Втім, кожен з авторів моноопери "Ентропія" мав власне розуміння цього слова. У творчому процесі нам довелося йти від хаосу до порядку та взаєморозуміння. Із мого боку це була, зокрема, етична відповідальність перед прозою Ольги Токарчук. "Ентропія" не була адаптацією її твору "Дім денний, дім нічний". Використовуючи фрагменти роману, створив іншу фабулу, вніс нові символи та ролі. Намагався зберегти почесне місце авторки, а з другого боку – прагнув, щоб наші розповіді та емоції дійшли до глядача.У Токарчук птах є метафорою скривдженого дитинства, а в мене він виступає віщуном неминучих ентропійних процесів. Її твір – це історії польсько-чеського прикордоння. Сучасні, часів соціалізму, середньовічні. Їх неможливо об'єднати без метафори.Роман Ольги Токарчук такий багатогранний і насичений сенсами, що фраза "кожен знайде в ньому своє" – у цьому випадку цілковито виправдана. Усі можливі адаптації твору письменниці мусять грішити фрагментарним підходом, адже охопити весь спектр проблем, представлених у романі, неможливо. Я шукав у ньому сюжети, що містять слід ентропії. Як наприклад, в історії чоловіка, який приїхав відвідати рідне село, де не був десятки років. Надія про можливість повернутися в минуле руйнується під впливом побаченого, що несумісне з виплеканим у пам'яті образом. Адже розвінчування наших особистих міфів, також має свій ентропійний присмак.Ришард КУПІДУРА, 38 років, філолог, автор лібретоМоєю метою було втілити ідею сну. Тому сценічний простір – мінімалістичний. За допомогою світла й відео на сцені створили гору, з якої спускається співачка. Із пюпітрів побудували ліс, де живе головна героїня і будить усе навколо. Режисура моноопери – ситуативна. Це пов'язано з шарами постановки: музиканти, актор, співачка проявляють різні засоби вираження. Але всі висловлюються про мінливість природи сну і мрії.Олександр КРИЖАНІВСЬКИЙ, 62 роки, режисерНаші сни, всі ці безкінечні реальності – це по суті різні версії нас самих.Ми засинаємо, отже тимчасово вмираємо. А коли прокидаємось – воскресаємо. І так щодня. Для мене символ птахи – це модель душі. Птаха перебуває в інших вимірах, і в нашому житті їй буває надто складно. Вона весь час подорожує, і це впливає на наше світосприйняття.Твір пронизаний метафоричністю, тож говорити про буквальні технічні рішення складно. Залежно від градацій розвитку моноопери я проявляла різні "нелюдські" звуки – шаманський горловий спів, шепіт, говір, "пташиний крик" тощо. При цьому занурювалася в певний транс, де проживала стани на межі несвідомого.Назгуль ШУКАЄВА, 46 років, солістка