Ті, хто пройшов повз ефір

Якщо бувають альтернативні серіали, то далі мова піде про них.

Вони з’явилися під час весняної частини карантину.

Але не всі створювалися в той період.

Деякі з них я вже оглядав раніше.

Проте анонсовано значно більше новинок цьогорічної весни.

Пропонований продукт дає можливість побачити той самий, альтернативний, без лапок, сегмент.

Той, який створювали за звичними технологіями і не придумали формат під час вимушеної ізоляції – та створений контент все одно проскочив повз звичні, традиційні ефірні майданчики.

Українські весняні серіали.

Якщо глянути пропозицію за наведеним вище посиланням, то переконаєтесь: реальний ефір мав лише «Карпатський рейнджер».

Спробую пояснити, що маю на увазі під «реальним ефіром».

Це коли аудиторія певного каналу, в даному випадку – «2+2», надихнулася анонсами, вмостилася перед своїми блакитними екранами в оголошений день та час і залишалася з каналом та серіалом більш-менш постійно.

Постфактум, наприклад, на сайті каналу чи You.

Tube, у таких випадках переглядів менше.

Натомість «Спіймати Кайдаша» мав і дотепер має протилежний ефект.

Ризикну ствердити: його розкрутила, розсмакувала й вивела в абсолютні українські хіти не цільова аудиторія каналу СТБ, в ефірі якого відбулася прем’єра.

Ба більше – успіх цього серіалу значною мірою випадковий.

Його спричинив «сарафан» у соцмережах, передусім – проукраїнському сегменті Facebook, де цільової аудиторії для «Карпатського рейнджера» чомусь не знайшлося.

Основний перегляд, той самий, який триває досі й дотепер сварить патріотичні спільноти, відбувався не в час телевізійного ефіру, а постфактум, на офіційному сайті каналу.

До речі, менеджмент зробив, здається, все можливе, аби ніде більше «Кайдашів» дивитися не могли, принаймні, в такій якості.

Веб-серіали «Вася і карантин», «За вікном» та «#чатнуті» хоч і були позбавлені звичного телевізійного ефіру й відразу виходили на You.

Tube, зате мали підтримку великих медіагруп.

Зусиллями яких, власне, й були створені.

Відповідно виробник якоюсь мірою долучався до реклами та загалом популяризації.

Насамперед залучаючи акторський склад, сучасну техніку та загалом медійні обличчя.

Тут варто говорити не так про альтернативний продукт, як про контент, створений для альтернативних традиційному телеефіру майданчиків.

А так глядачам пропонуються цілком форматні ситкоми.

Натомість прем’єри стрічок «третьої групи» назвати серіалами можна з певною часткою умовності.

Зокрема, за наявністю кількох серій та визначенням кожного циклу як серіального сезону.

Хронометраж, як і кількість, у кожного різний.

Документальний серіал «Крутий заміс» пропонує вісім готових епізодів по двадцять хвилин.

Військова «Точка нуль» має поки що у своєму активі лише один тривалістю шістнадцять хвилин та обіцяє – далі буде.

Те саме кажуть творці про «Стефку», пропонуючи вісім готових двохвилинних епізодів.

Нарешті, «Andskotinn», перший продукт українсько-ісландського виробництва, має завершену історію з шести серій, кожна з яких іде три хвилини.

Як ви вже напевне зрозуміли, загалом пропонується неформат як для традиційного ефіру, так і для звичного сприйняття загалом.

Експерименти, авторські серіали, артхауз – називайте, як завгодно.

Все, що придумаєте, буде правильним.

Крім «Крутого замісу» інші згадані стрічки позиціонують себе комедіями, хай і з певним вкрапленням драми.

Міжнародний проект «Andskotinn» (у перекладі – «Чорт забирай»), поставлений Іваном Поляковим за ідеєю та сценарієм Сергія Гулейкова, нагадує екранізований анекдот.

Така собі комедія становищ або ситуацій, коли стикаються та намагаються порозумітися представники двох різних світів та систем.

Ісландський рибалка Інгі Тор пишається власним рибальським родоводом та викладає фото свого вилову в соцмережі.

Раптом дівчина з України ставить його пости під сумнів.

Збентежений, а потім – ображений ісландець вирушає до Києва, щоб особисто переконати незнайомку в рації своїх слів.

Пригоди ісландського відлюдника в українському мегаполісі не надто різноманітні.

Здебільшого зводяться до спроби Інгі дізнатися, де живе дівчина із соцмереж, та подивом: виявляється, українці не знають одне одного.

«Стефка» виконана в стилістиці німого кіно стрічка розповідає історію молодої селянки з Полтавщини.

Час дії – або міжвоєнний, або повоєнний, на що вказують інтер’єр, газети та модель фотоапарату.

Дівчина Стефка живе сама на хуторі, порається по господарству, дає раду курям та козам, шукає себе в інших сферах, наприклад, мистецтві, та не має щастя в особистому житті.

А спроба налагодити його розбивається об невдало зроблену фотографію, призначену для Стефчиного обранця.

Кожна серія завершується символічним падінням дівчини на стіл, на траву в дворі чи на виорану ріллю.

«Стефка» – чистої води експеримент режисерки Юлії Кобізької та бенефіс акторки Наталки Кобізької, створений для її особистого ютуб-каналу.

До речі, акторку можна побачити в дуеті з Дмитром Хом’яком у «Васі та карантині».

На власному ж каналі виклали першу серію творці «Точки нуль».

Режисер Олександр Матяш пішов шляхом Володимира Тихого, яким той іде від «Бліндажа» до «Наших котиків».

Новий проект – черговий зразок «чорної» військової комедії, дія якої відбувається на українському Донбасі під час діючої україно-російської війни.

Сюжетна пропозиція подібна до «Наших котиків»: на фронті опиняються представники мирних, зовсім не військових професій, і кожен проходить бойове хрещення.

Проект «Точка нуль» має спільне не лише зі згаданими стрічками, але також із драмами Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги», «Іловайськом 2014» Івана Тимченка, телефільмом «Я з тобою» Олега Туранського та почасти – комедією Мирослава Латика «Халепа на 5 баксів».

Не всюди йдеться про долю добровольців.

Але всюди дія відбувається на початку війни.

Точніше – першого її року, 2015-го.

З чого напрошується висновок: нинішня фаза війни більше цікавить документалістів, аніж авторів художнього кіно.

Тим, хто далеко від фронту, легко кидатися словами на кшталт «гаряча фаза війни».

Хтозна, чи буває в зоні бойових дій «холодна» фаза.

Проте сюжети все ж підказують перші, драматичніші роки, аніж час теперішній.

«Крутий заміс» має в активі вісім епізодів, та розрахований на двадцять чотири.

Кожен розповідає і надалі розповідатиме про ветерана АТО, який повернувся з фронту та запустив власний бізнес.

Оскільки прем’єра відбувалася ще на початку березня, всі ці історії – про успіх до моменту коронакризи.

Як почувається бізнес кожного ж героїв нині, невідомо.

Але глядач все одно бізнесу як такого не бачить, лише чує про нього.

Та й то – в контексті армійських спогадів та байок, які займають більшість часу в кожному епізоді.

Автори пропонують найбільш мінімалістичний проект з усіх згаданих.

У кадрі не відбувається нічого, крім розмов.

Герої ходять у гості до колег, сідають рядком та балакають.

Щось на зразок ток-шоу, але без ведучого та штучно провокованих конфліктів.

Не комедія, навіть не документальний фільм у звичному розумінні, проте – реальні історії, реальне життя, підказана ним же драматургія та на виході суцільний позитив.

Висновок після системного перегляду напрошується лише один.

Формати, призначені для телевізійних ефірів, передбачувані.

Відповідні продукти створюються максимально наближеними до прокрустових лож форматів.

Чи є там місце творчості? Хтозна.

Можна назвати форматні проекти шаблоном – а можна й ремеслом.

Натомість альтернативу, той самий неформат, міряти однією лінійкою неможливо.

Хіба що це така собі мірка, що вимірює експерименти.

Але автори форматного, неформатного й позаформатного серіального продукту мають спільну мету: знайти нішу та глядача.

Бо від глядача ніхто відмовлятися поки не збирається.

А приціл на власні канали лише свідчий про актуальність тренду створювати власні майданчики.

Думаю, далі буде ще цікавіше.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.