Сатурн врятував Землю від поглинання "жадібним" Юпітером

Поява масивного Сатурна в Сонячній системі дозволило Землі й іншим планетам внутрішнього кола сформуватися й безпечно існувати.

"Кассини" у Сатурна / REUTERS

Два гіганта Сонячної системи: Юпітер і Сатурн - будуть панувати в небі цього місяця. Сяючи на півдні впродовж всієї ночі, планети найближче підійдуть до Землі саме в липні.

"Але попри те, що вони розташовані за сотні мільйонів кілометрів, дивлячись на ці далекі світи, просто подумайте от про що: наша Земля завдячує своїм існуванням орбітальній відстані між Юпітером і Сатурном", - пише на сторінках The Independent британський астроном Найджел Генбест.

Наша Сонячна система утворилася більше 4 мільярдів років тому зі спірального диску газу й космічного пилу, який обертався навколо молодого Сонця. За допомогою потужних нових телескопів на зразок ALMA, який розташований в Чилі, астрономи можуть тепер бачити такі диски навколо новоутворених зірок і спостерігати за тим, як газ і пил поступово стає планетами. Навколо тільки утвореного Сонця у свій час конденсувалися дві величезні бульбашки, які стали навіть більшими, коли їхня гравітація притягнула гази навколо. Одна з цих бульбашок врешті стала в 318 разів масивнішою, ніж Земля, а інша - 95 разів. Ці планети сьогодні називають Юпітер і Сатурн.

Існує разюча відмінність між структурою Сонячної системи й більшістю інших планетарних систем, які астрономи відкрили за останні 25 років. У нас немає посправжньому великих планет на відстані між зіркою і місцем, де зараз заходиться Юпітер. На цьому просторі лежать лише маленькі Меркурій, Венера, Земля і Марс. Але космічною нормою виявилося існування поблизу Сонця кількох "супер-Земель" - планет, які зазвичай в п'ять разів важчі, ніж наша. Багато інших систем містять також "гарячий Юпітер", тобто планету з такою ж масою, як і в Юпітера. Але такий світ обертається навколо зірки ближче, ніж Меркурій навколо Сонця. Це дивно, тому що так близько до зірки не повинно бути достатньо газу й пилу для формування подібної планети.

Більшість астрономів вважають, що гарячий Юпітер насправді народився на більшій відстані. Поглинувши залишки матерії навколо себе, планета втрачає свою орбітальну енергію й поступово починає рухатися всередину системи. Пробиваючись через внутрішнє коло, вона або збиває місцеві планети в зірку, де вони згорають, або ж вибиває їх в космос.

З космічної точки зору, наша Сонячна система - дивак. Оскільки чотири менші планети лежать між зіркою і гігантом. Щоб пояснити це, автор вказує на теорію "великого зчеплення", яку сформулювала міжнародна команда астрономів. Згідно з нею, Юпітер спочатку почав рухатися до Сонця, а потім несподівано змінив свою поведінку й повернувся на початкову орбіту.

Якщо повернутися до часів зародження Сонячної системи, ця теорія говорить, що Юпітер сформувався там, де зараз кільце астероїдів. Як і гіганти у інших планетарних системах, він поглинув гази навколо себе й почав по спіралі рухатися до зірки. На своєму шляху він "розчистив" усі гази й пил у внутрішньому колі. Саме тому супер-Земля так і не сформувалася в регіоні.

Але коли здавалося, що Юпітер от-от поглине все, що лежало між ним і Сонцем, знищивши всі шанси на формування Землі й ставши першою планетою в системі, на допомогу прийшла інша планета. Сатурн сформувався далі, ніж лежала орбіта Юпітера. І він теж поступово мігрував. Юпітер був трохи далі від місця, де зараз розташований Марс, коли сталася "магічна річ".

Два велетня досягли точки, в якій Сатурн обертався навколо Сонця двічі за той же час, коли Юпітер долав цей шлях тричі. Тепер планети часто перетинаються. І їхнє гравітаційне тяжіння зберігає постійний ритм.

З часом Юпітер і Сатурн при такій взаємодії стабілізувалися на своїх орбітах. Оскільки "жадібний" гігант припинив наближатися зірки, у внутрішньому колі системи лишився матеріал для утворення менших світів. Один з них - це наша Земля.