Великий Брат «Філін» стежить за тобою

У дворі та по периметру нашого будинку знову знімають серіали.

Локейшен-менеджери облюбували його, великий та скляний, із закритою доглянутою прибудинковою територією, два роки тому, невдовзі після введення в експлуатацію.

Для мене це найкращий показник того, що виробництво поволі оживає після вимушеної карантинної паузи.

Але новинки будуть нескоро.

Карантин перетасував ефірні сітки, і частину готового продукту канали великих медіагруп пересунули із прем’єрами ближче до нового сезону.

На цьому фоні особливо помітна прем’єра детективного серіалу «Філін» виробництва каналу «Україна».

Зйомки анонсувалися минулої осені.

Стартував же «Філін» у середині травня, розтягнувся на чотири десятки епізодів і тримав досить втішні для каналу позиції весь час.

Можливо, у виробництво запустять другий сезон, що непогано як для детективного проєкту.

Але згаданий серіал сам по собі дає інформацію для роздумів, коли є потреба говорити про форму та зміст українського контенту станом на тепер.

І, що важливо, на найближче майбутнє.

Адже карантин хоч як не вічний, власне виробництво потрібне.

Приклад «Філіна» дає розуміння про один із його напрямків.

Спершу — ідея.

За задумом, у системі МВС України створюється черговий новий відділ.

Чому черговий? Бо хто б що для кого / чого не пропонував, герої вертикального процедурного теледетективу не можуть діяти на звичному, рутинному, нудному полі, яке умовно можна назвати «реалістичним».

Для знайомого, сказати б — класичного прикладу згадайте перші, найвдаліші, бо знімалися не при Путіні, сезони російських «Вулиць розбитих ліхтарів».

Коли актори грали в своєму одязі, сюжети — суцільна «битовуха», акцент робився на персонажах із їхніми сильними, слабкими сторонами та особистими «тарганами» кожного.

Відтоді ані на російському, ані тим більше на українському серіальному просторі персоніфікацій не було.

Історія пострадянських серіалів російської орієнтації так і законсервувала «казанов», «ларіних», «дукалісів» і «мухоморів» — новітня версія мушкетерів короля.

Проте російський, не обмежений у фінансах навіть під час санкцій та криз виробник, може собі дозволити прийняти в ефірне черево з десяток однакових проєктів кожного сегменту на сезон.

Український — зась.

Тому замовник цінує ідею, читай — обгортку, в яку можна загорнути типову, форматну, стандартну для обраного жанру історію.

У «Філіні» це власне Філін, або Філ, як скорочено називають своє дітище творці.

Це комп’ютер, точніше — система, ще точніше — штучний інтелект.

Він здатен удосконалюватися, розвиватися, рости, мов справжня людина з плоті й крові, навіть спілкуватися у форматі діалогу.

Єдине, на що не запрограмований Філ, — на помилку.

Помилятися можуть і постійно це роблять сищики спецвідділу, створеного спеціально «під Філа».

Слідство в кожному епізоді виглядає так.

Кіра Корн (Олександра Епштейн), ініціаторка проєкту, дає Філові запит: знайти злочини, аналогічні скоєному.

Коли він видає потрібну інформацію, команда шукає між фактами спільне.

Здогади теж перевіряє Філ.

Хибні версії, як у кожному детективі, не його провина, а неправильні висновки поліцейських.

Загалом же ідея і є тим самим оригінальним фасадом, причому досить нескладним у виробництві, за яким ховається знайомий, випробуваний та обкатаний формат процедуралу.

Навіть більш спрощений: людям-сищикам треба мінімум часу для збирання потрібної оперативної інформації.

Вони, наприклад, не заморочуються поквартирними обходами, роботою зі свідками та іншою оперативно-слідчою рутиною.

Тарас, творець Філа, тисне кнопку — і всі мають результат.

Критикувати подібне сценарне рішення дуже просто.

Втім, критикам слід зважати на одну деталь: у середині ХХ століття західні, а за ними й радянські жанрові теоретики (серед них — Тібор Кестхеї та Абрам Вуліс) визначили детектив як міську казку.

Тож пропонований «Філін» цілком відповідає заданим — казковим — координатам.

Надалі чим казковішою буде наступна ідея-упаковка, тим швидше авторам удасться її продати та втілити.

Що, між іншим, є тенденцією українського власного серіального виробництва останніх років, коли почали потроху своє робить: сюжет — ніщо, ідея — все.

При цьому дуже-дуже бажано, щоб виробництво було не надто витратним, а серій у сезоні — чим більше.

Кількість у разі неодмінного повтору дасть часову фору тим-таки виробникам при створенні новинок.

Ще одна тенденція, котра впадає в око, точніше — у вухо: українська мова всіх без винятку персонажів.

Маємо не перший випадок, коли українську застосовують саме в довгому детективі: раніше були «Агенти справедливості», «Дільничний з ДВРЗ» та «Карпатський рейнджер».

Даний факт сам по собі полемізує зі скандальною заявою про придатність української лише для комедій.

Коментатори «Філіна» або хвалять серіал за мову, або сварять за надто правильну, причесану українську, або шпетять суржик та русизми.

Словом, догодити україномовній аудиторії в Україні реально неможливо.

Тож єдиний вихід: не зважати й не зупинятися, робити українську мову основною, єдиною та неповторною.

І бажано — не лише в денний прайм, час виходу «Філіна», а й у вечірній, коли аудиторія більша й ширша.

На це, до речі, медійники вже звертали увагу, рекомендуючи розширити україномовні пропозиції.

Пункт третій гріє мене особисто.

Адже давно і вперто пишу: України в українських серіалах нема.

Є якісь території, населені громадянами невідомо якого роду-племені.

«Філін» же відразу запрошує глядачів до Києва.

Постійно згадуються назви українських міст, простежується актуальний український контекст, навіть згадується «ворожа держава».

Хотілося б почути назву цієї держави — Росія, але то вже у якійсь подальшій перспективі.

Пунктом четвертим ставлю головних героїв.

Тобто героїнь.

Жіночі персонажі давно в пріоритеті, мужчини — на других ролях навіть у детективі.

Проте, до честі авторів «Філіна», сам по собі цей детектив навряд питомо «жіночий».

Звісно, йому бракує жорсткості американської «Батьківщини» чи скандинавських «Убивства» й «Мосту», в яких жінки-героїні домінують.

Проте й аудиторія «Філіна» не трошки — зовсім інша.

І авторам усе ж вдається заходити й на питомо «чоловіче» поле, не обмежуючи горизонталь конфліктом Кіри з надто турботливою мамою та підозрілою начальницею Марго.

В суто «жіночі» розборки чоловіка-глядача не втягують.

Нарешті, глобальний висновок.

Не знаю, чи зрозуміли автори проєкту «Філін» підґрунтя власного задуму.

Раптом їм не було коли аналізувати власну підсвідомість.

Натомість глядач бачить: звичайний собі комп’ютер знає все про всіх.

Приватного життя не існує.

Нема інформації, яку б машина не видала за першим же запитом.

За нами стежать всі і всюди.

Всевидяче око Великого Брата вже давно реальність, не вигадана, а лише зафіксована творцями телевізійного художнього кіно.

І якщо «Філін» як детективний серіал — справді міська казка, тотальне стеження і занесення кожного нашого чиху в чиюсь базу даних — реальність.

Тож краще стежити за собою, своїми словами та вчинками.

І ще: нехай штучний інтелект, універсальна машина буде реальністю.