Ця страшна пандемія покінчить з футболом раз і назавжди

Ця страшна пандемія покінчить з футболом раз і назавжди.

Матеріал Володимира Войтюка про те, як Гра зуміла вижити під час іспанської чуми.

У нас в країні все частіше фіксуються випадки небезпечної хвороби, яка з’являється раптово та миттєво вбиває.

Іспанське інформагентство Fabra, травень 1918.

Насправді іспанка народилася зовсім не на Піренейському півострові.

Колискою однієї з найбільших пандемій в історії став штат Канзас.

Іспанка розпочала свої криваві жнива в 1918 році.

Настільки страшної пандемії світ не бачив з часів середньовічної чуми, яка назавжди залишилась в історії під моторошним прізвиськом "Чорна смерть".

Іспанку підхопило близько півмільярда людей, число померлих також вражає уяву, за різними даними від іспанки загинуло від 20 до 100 мільйонів осіб.

Це був зовсім не стандартний грип.

Чому ж хворобу назвали "іспанкою"? ЗМІ стверджували, що Піренейський острів найбільше в Старому світі постраждав від нової пошесті.

Так, нею перехворіло близько 40% населення країни.

Але, попри такі вражаючі цифри, Іспанії було далеко до сумнозвісного лідерства.

Епідемія розпочалася під час Першої світової війни.

І країни, які брали в ній участь, остерігаючись паніки, суттєво применшували число загиблих від страшної хвороби.

Нейтральна Іспанія також подавала не надто достовірні дані, проте вони були набагато ближчими до реальної картини, аніж висмоктані з пальця показники воюючих сторін.

Враження про те, що Піренеї найбільше постраждали від пандемії, підсилювало й те, що її підхопив король Альфонсо XIII.

У Великобританії прижилася назва "Іспанська Дама", на Піренеях, звичайно ж, уникали негативних асоціацій, які б пов’язували Іспанію з пандемією.

Там її іменували "триденною лихоманкою" та "мадридською хворобою" або ж "солдатом з Неаполя".

До чого тут італійське місто? В ті часи надзвичайно популярними були неаполітанські пісні, які так само чіплялися до людей, як і іспанка.

Також її називали "Muerte Azul", тобто синя смерть, через те що легені померлих забарвлювались в цей колір.

Деякі пацієнти настільки сильно страждали від іспанки, що під час кашлю в них ламалися ребра, та були сильні кровотечі з рота, носа, вух і очей.

Один з лікарів описував, що колір шкіри хворих на пандемію ставав темно-голубим, а тому часто не вдавалося навіть ідентифікувати расу інфікованих.

Померлих було настільки багато, що почало бракувати трун, через це тіла почали ховати в звичайних простирадлах.

На відміну від того ж коронавірусу, від іспанки помирали в основному молоді і сильні люди віком від 20 до 40 років.

Їх вбивав не сам вірус, а власна імунна система, яка з такою силою атакувала легені, що через кілька днів вони згорали.

Медики використовували в боротьбі з новою чумою всю свою зброю: універсальне кровопускання, лікування хересом чи шампанським та кінські дози аспірину.

Але всі зусилля ескулапів виявлялися марними.

А нереальні дози аспірину часто лише погіршували ситуацію, призводячи до отруєння.

Пандемія мала три хвилі.

Перша розпочалася навесні 1918.

До речі, незважаючи на те, що в Іспанії тоді захворіло 8 мільйонів людей, уряд не прийняв жодних запобіжних заходів.

Не дивно, що наслідки виявилися жахливими.

Попри якісний медичний догляд, кожен третій помирав від пандемії.

17 травня 1918 року Барселона здолала в товариському поєдинку ФК Мадрид (майбутній Реал) з рахунком 2:1.

Для гостей зі столиці це виявилась чергова поразка, щоправда, попередня завдала їм набагато більше болю.

Мадридці поступилися баскському Реалу Уніону в фіналі Кубка Короля.

19 травня 1918 році о 17:00 столичні планували взяти реванш в каталонців.

Однак це їм не вдалося.

Того дня о 10-й годині президент Барселони Жоан Гампер організував екстрену зустріч з представниками мадридського клубу.

Він показав їм медичні довідки, з яких випливало, що 8 футболістів Барселони підхопили іспанку й не зможуть взяти участь в матчі.

Газета ABC написала, що боси мадридців були дуже розлюченими, вони припускали, що каталонці просто боялися розгрому і привезли з Барселони липові довідки.

Саме тому ці "ескулапи" поїхали в готель, в якому лежали хворі блаугранас, щоб особисто переконатися в тому, що суперники дійсно захворіли.

Звичайно ж, представники ФК Мадрид заперечували таку інтерпретацію подій, вони стверджували: "Ми жодної секунди не сумнівалися в тому, шо нам розповів Гампер, а в приїхали в готель, щоб підтримати хворих суперників".

Барселона відмовилася від участі в матчі й повернула свою частину прибутку.

Каталонці скасували не лише цей поєдинок, а й гру, яка мала відбутися через тиждень.

Незважаючи на серйозні фінансові втрати, Гампер оплатив проїзд гравцям клубу в вагонах першого класу.

Цей джентльменський жест суттєво вдарив президенту по кишені, однак він розумів, що здоров’я футболістів – безцінне.

На щастя, всі гравці невдовзі одужали.

Мадридська газета El Liberal іронізувала над каталонськими боягузами: "Тепер гравці Барселони розповідатимуть, що клятий мадридський клімат не дав їм здобути чергову вікторію".

Столичному клубу ж довелося знайти собі іншого спаринг-партнера, на якому можна було б зігнати злість.

Расінг виявився ідеальним хлопчиком для биття – матч закінчився з тенісним рахунком 6:2.

Однак через кілька днів футболісти в столиці Іспанії також почали хворіти й навіть мадридська преса нарешті зрозуміла, що каталонці зовсім не симулювали іспанку.

"Грип не обмежується жнивами в звичайному світі, в якому ми всі живемо.

Він також руйнує світ спорту, який раніше видавався ідеальним, позаземним.

Атлетів ніколи раніше не хвилювали проблеми простих смертних.

На жаль, Атлетік Мадрид (колишня назва Атлетіко) тепер не може назбирати навіть 11-х гравців", – писала La Tribuna в 1918 році.

Через це їм довелося відмовитися від матчу з Расінгом.

За анулювання цієї гри мадридців оштрафували на 200 песет.

Газета Madrid-Sport зробила сумне пророцтво "На жаль, ця страшна пандемія покінчить з футболом раз і назавжди".

Восени 1918 року, коли епідемія сягнула піку, іспанська влада нарешті злізла з печі та взялася до роботи.

Тоді вважалося, що захворювання спричиняє не вірус, а бактерії.

Проте всі чудово усвідомлювали, що іспанка переноситься повітряно-крапельним шляхом.

Почалася масова кампанія по боротьбі з людьми-верблюдами, які плювали в громадських місцях.

За один плювок можна було на декілька днів загриміти за ґрати.

На вулицях іспанських міст всі почали носити маски, в громадський транспорт не впускали людей без масок.

Почали масово закривати школи, університети, театри, церкви.

А ось стадіони на Піренеях ніхто не чіпав.

Губернатор провінції Бургос Андрес Алонсо Лопес наївно стверджував: "Потрібно якомога частіше перебувати назовні; а вода і сонячне світло – це найкращі дезінфікуючі засоби".

В часи, коли пандемія збирала свій кривавий врожай, ФК Барселона розквітала під керівництвом граючого тренера Джека Грінвелла та завдяки голам Паоліно Алькантари, який за свій вбивчий удар отримав прізвисько "Trencaxarxes" – "Той, що рве сітки".

Рекорд форварда у 369 голів за Барселону тримався 90 років, поки його не перевершив Ліонель Мессі.

В 1919 році лави каталонців поповнили юні іспанські зірки: форвард Хосеп Самітьєр та голкіпер Рікардо Замора.

Клуб тоді міг похизуватися 2200 сосіос.

В жовтні 1918 року мав стартувати XV чемпіонат Каталонії.

Проте іспанка вкотре сказала своє вагоме слово.

17 жовтня від сучасної чуми померло 207 людей, а наступного дня 289.

Губернатору Каталонії Франсіско Маестре довелося дослухатися до рекомендацій лікарів та перенести матч-відкриття.

Жоан Гампер активно виступав проти цього рішення, президент Барселони залучив на свій бік інших клубних босів.

Вони стверджували, що не можна забороняти футбольні матчі, адже змагання в інших видах спорту відбувалися попри все.

"Чому ніхто не чіпає легку атлетику, плавання, греблю, теніс? За що ж футбол заслужив таку "милість" від лікарів", – запитували Гампер і Co.

Ескулапи дослухалися до аргументів футбольних протестантів та дали добро на старт чемпіонату Каталонії.

Тріумфатором турніру вкотре стала Барселона.

Каталонці в цьому розіграші лише одного разу скуштували гіркоти поразки, поступившись своєму запеклому ворогу Еспаньйолу з рахунком 1:4.

Менший брат не залишив від редутів Барселони каменя на камені.

Оборона FCB нагадувала в цьому матчі прохідний двір.

І в цьому немає нічого дивного, адже вбивчий форвард Алькантара в цьому матчі приміряв на себе роль бека.

Щоправда, це були зовсім не божевільні експерименти тренера.

Іспанка масово косила лави Барселони, тому Грінвеллу довелося перевести Алькантару в захист.

Попри усі ці проблеми, блаугранас відмінили лише один матч, вищезгадане класіко.

З серпня 1918 по липень 1919 каталонці зіграли 49 матчів – це був справжній бенкет під час іспанської чуми.

В 1918 році у Великобританії смертність вперше з 1837 року (саме тоді почав фіксуватися цей показник) перевищила народжуваність.

Ви, мабуть, подумаєте, що головною причиною депопуляції стала Перша світова війна.

Але це зовсім не так.

У всьому винна та ж бісова іспанка.

В імперії, над якою ніколи не заходило сонце, вона зібрала вражаючий врожай – близько 250 000 душ.

Першу хвилю епідемії Великобританія практично не відчула.

На жаль, цього не скажеш про другу, яка прийшла в жовтні 1918.

Жертв було б набагато менше, якби не війна.

Тисячі лікарів працювали та гинули на Західному фронті, а органи місцевого самоврядування не мали зеленого поняття в медицині.

Цікаво, що головний англійський лікар сер Артур Н’юсголм, медичний радник департаменту, який курував регіональне самоврядування парламенту, розробив ефективну стратегію боротьби з іспанкою, методи якої були подібні до сучасних карантинних мір.

Вона включала в себе заборону масових заходів, скупчень людей та контроль за громадським транспортом.

Звичайно, план Артура мав би великий вплив на футбол, але від нього тоді відмахнулися, адже Великобританія жадала перемоги в війні, а відволікатися на такі "дрібниці", як іспанка, чиновники не мали ніякого бажання.

11 листопада 1918 року в Лондоні відбулося грандіозне святкування перемоги в Перший світовій.

На парад за участю 5 000 кавалеристів, танків, літаків та дирижаблів прийшли десятки тисяч роззяв.

Не дивно, що іспанка почала поширюватися серед них з блискавичною швидкістю.

В листопаді смертність від пандемії в Великобританії була настільки високою, що навіть не встигали ховати трупи.

Інколи тіла лежали непохованими протягом цілого тижня.

Шарлатани почали продавати чудодійні еліксири, які нібито вбивали іспанку.

За словами цих лікарів, щоб позбутися пандемії, вистачало просто їсти цибулю, полоскати горло водою з сіллю або поташем.

Найбільше ж до вподоби британським чоловікам припала така рекомендація горе-ескулапів: достатньо просто пити віскі і Ви ніколи не підчепите хворобу.

Журналісти ж рекомендували набагато ефективніші методи, які б зараз назвали соціальним дистанціюванням.

Вони радили уникати подорожей переповненим поїздом чи автобусом, кашляти в хустинку, ізолювати хворих, відмовитися на деякий час від рукостискань та від поцілунків назавжди.

Хоча навчальні заклади та підприємства працювали під час епідемії хоч би що, але бібліотеки та поштові відділення щодня окурювали, сподіваючись таким чином зменшити ймовірність зараження.

Санітари на місцях стверджували, що свіже повітря та чистота, як особиста, так і навколишнього середовища – є наріжними каменями захисту від вірусу.

Такий хід думок не дав поставити хрест на футболі.

І в парламенті ніколи не обговорювалася ідея відправити футбол на канікули.

Звичайно, коли почали лунати гармати, Перший дивізіон взяв паузу, але англійці ж не могли жити без футболу.

Тому починаючи з 1914 року на Острові, наче гриби після рясного англійського дощу, почали з’являтися численні регіональні ліги.

В січні 1919 року Футбольна асоціація заявила, що в серпні планує відновити офіційні змагання, також не за горами міжнародні матчі.

(FA майже дотримала слова, адже Перший дивізіон стартував вже в вересні).

Цікаво, що під час епідемії Челсі примудрявся збирати на домашніх матчах Комбінованої ліги та Victory Cup мінімум 20 тисяч глядачів.

Не лише футбольні фанати не боялися страшного захворювання.

В розпал епідемії, в середині грудня 1918 року у Великобританії пройшли загальні вибори, в тому ж місяці театри Вест-Енду повідомили про рекордні збори.

А 28 квітня 1919 року на Гайбері, який приймав фінал кубка, набилося аж 36 тисяч фанатів, які стали свідками яскравої перемоги Челсі, котре розтрощило Фулгем 3:0.

Тріумфу Синіх не завадило навіть те, що в матчі за титул вони не дорахувалися Тома Логана та Гаррі Форда.

Вони пропускали фінал зовсім не через травми.

Причина була набагато банальніша для 1919 року – іспанка.

Добре, що все обійшлося, й невдовзі Том та Гаррі повернулися в стрій.

На жаль, не всім гравцям так пощастило.

На Святвечір 1910 року Ангус Даглас з Челсі та Джонні Паттінсон з Гейнсборо Трініті протистояли одне одному на фланзі в поєдинку на Стемфорд Брідж.

Через 8 років вони обоє помруть від іспанки з різницею у якихось два тижні.

Ангус народився 1 січня 1889 року в шотландському Лохмабені.

Він швидко виріс з коротеньких штанців рідного містечка і в 1908 році приєднався до Челсі.

Синім вдалося вихопити шотландця з-під носа в Евертона та Болтона.

Athletic News захоплено писала "Ми бачили Ангуса в дії в минулому році.

Можна з впевненістю сказати, що Челсі з цим трансфером влучило в десятку.

Він володіє фантастичною швидкістю та високим футбольним IQ".

Вибухового шотландця обожнювали глядачі, недарма влітку того ж таки 1908 року місткість Стемфорд Брідж розширили так, що стадіон міг вмістити на 10 000 вболівальників більше.

Даглас допоміг Аристократам вийти в перший для них півфінал Кубка Англії в 1911 році.

На чвертьфінальній зустрічі з Свіндон Таун був встановлений історичний для Челсі рекорд – Стемфорд Брідж тріщав по швах від 77 952 фанатів.

Через рік Сині вийшли в Перший дивізіон.

Потужна гра Ангуса не залишилася непоміченою тренером збірної Шотландії і в 1911 він отримав свою першу і, на жаль, останню кепку.

Ангус був унікальним для свого часу гравцем.

Він набагато більше любив асистувати партнерам, аніж забивати самотужки.

Тодішні експерти називали це головною слабкістю Дагласа, який, виступаючи за Синіх, забив лише 11 м’ячів в 103 матчах.

В 1913 році боси Челсі вирішили позбутися незабивного вінгера.

Вони розуміли, що новина про продаж Дагласа може мати вибуховий ефект, тому шотландця тишком-нишком продали в Ньюкасл за 2 000 фунтів.

Один з журналістів так прокоментував цей трансфер "Сороки поцупили в Челсі шотландський діамант".

Напередодні війни Ангус набрав чудову форму.

Але далі прийшла війна.

В 1914 році Даглас хотів вкласти свою лепту в перемогу над ворогом.

Він працював механіком з обслуговування 1,5-тонних гармат.

Робота з важкою артилерією виявилась дужа важкою і вінгер втратив палець, щоправда, не внаслідок нещасного випадку, а через зараження крові.

Попри важку травму, Даглас не збирався звільнятися, він хотів наблизити перемогу Великобританії, а тому трудився, не покладаючи рук.

Зі стартом війни в житті Ангуса розпочалася чорна смуга.

В 1914 він втратив маму, а через два роки батька.

Видавалося, що в 1917 році Фортуна нарешті усміхнулася шотландцю.

Даглас закохався з першого погляду в чарівну дівчину Ненсі Томпсон.

Вона також переживала не найкращі часи, адже чоловік-садист перетворив її життя на пекло.

Ангусу вдалося воскресити Ненсі, яка вже втратила надію знайти своє щастя.

Пара не гаяла часу і вже 3 квітня 1918 кохана народила Дагласу доньку Бетті.

Жорстокий чоловік тривалий час не хотів давати Ненсі розлучення, тож, коли крихітка з’явилася на світ, Ангус, який не хотів, щоб кохану називали розпусницею, розповідав усім, що вони вже кілька місяців як одружилися.

На жаль, сімейне щастя тривало недовго.

На початку грудня 1918 молода пара підхопила іспанку.

Ненсі та Ангус лежали в окремих кімнатах, а догляд за ними взяв на себе дядько вінгера Джеймс Бек, який, довідавшись про біду, миттєво примчав в Ньюкасл.

Ненсі померла 11 грудня, після 10 днів боротьби з пневмонією, їй було лише 25.

Ангус ж почувався набагато краще і видавалося, що невдовзі він не лише стане на ноги, а й зможе грати в футбол.

Однак оптимістичні прогнози лікарів не виправдались.

Даглас пережив Ненсі лише на три дні.

Іспанка проявила нехарактерне для неї милосердя і не зачепила 8-місячну Бетті.

Вона прожила довге та прекрасне життя.

Пандемія на Острові забрала з футболістів не лише Дагласа і вищезгаданого Паттінсона, який змінив Гейнсборо Трініті на Манчестер Сіті.

Джек Аллан, форвард Ноттінгем Форрест, пережив світову різню.

Він пройшов всю війну як рядовий медичного корпусу Королівської армії.

Але навесні 1919, коли Джеку виповнилося 32, він капітулював в битві з іспанкою.

В квітні 1920 року нова чума зникла так само несподівано, як і з’явилася.

Людство зрештою могло видихнути з полегшенням.