«У пам'ятнику Павлу Шеремету немає надриву. Тому що Павло був не про трагічність – він був про життя»

Четвертий рік поспіль на розі вулиць Івана Франка та Богдана Хмельницького у Києві 20 липня звучить музика – улюблені мелодії Павла Шеремета, який загинув на цьому місці 2016 року.

Сьогодні тут залунала музика світла, застигла в камені: друзі і колеги встановили журналістові пам’ятник.

«Це пам’ятник світлій людині, тому він вийшов білосніжним.

Аркуш А4 – історія життя Павла Шеремета.

Сподіваюсь, він назавжди залишиться в наших думках, в нашій пам’яті», – сказала на відкритті меморіалу Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди», в якій працював Павло.

І додала: «Якщо чесно, пам’ятник і Павло – це якісь несумісні поняття.

Тому що Павло був завжди про життя, завжди про радість».

Через чотири роки ми не знаємо відповіді на запитання, хто скоїв злочин проти Павла.

Втім, і Севгіль, й інші колеги і друзі Шеремета впевнені, що рано чи пізно дізнаються про це.

Геннадій Чижиков та Севгіль Мусаєва відкривають пам’ятник Павлу Шеремету.

Геннадій Чижиков, голова Торгово-промислової палати України, друг Павла Шеремета, впевнений, що під ногами вбивць горітиме земля: «Це була людина, яка постійно думала про те, аби журналісти і країна були незалежні.

Це була людина з великим серцем, для якої чужий біль був її болем.

Павло дбав про своїх колег, боровся за те, щоб на них не коїлось тиску… Я мав можливість часто відчувати його біль, його сподівання, його любов до життя.

Так сталося, що його з нами немає.

Але сьогодні ми відкриваємо пам’ятник Павлу – як символ незалежної журналістики».

Юлія Банкова, голова «Громадського телебачення».

Світлана Заліщук, колишня народна депутатка.

Мустафа Найєм.

Біля підніжжя білосніжного кам’яного аркуша у зріст людини – квіти: троянди, життєлюбні соняхи.

У нижньому правому кутку напис: «На цьому місці в 2016 році загинув журналіст».

Підводимо трохи погляд і читаємо: «Павло Шеремет».

Автор пам’ятного знаку Павлу Шеремету – український скульптор Назар Білик.

А сама ініціатива зробити такий пам’ятник належить другові Павла Шеремета та Олени Притули Олександру Бланку.

Скульптор Назар Білик.

«Насамперед я хотів уникнути якихось особливих художніх рішень, ішов шляхом документації реальних подій.

І саме місце – перетин двох вулиць, де стався підрив, вибух – народило цю ідею.

Я взяв за основу аркуш формату А4 і збільшив його до людського розміру.

Але він… зім’явся – обставинами, цією трагедією.

Ніби поле життя Павла, яке було знівечено», – розповідає Назар Білик.

«Я розумів, – продовжує скульптор, – що це не перша і, з сумом скажу, напевно, не остання історія людини, яка каже правду, яка відстоює свої позиції.

І як наслідок відбувається те, що відбулося.

Тому хотілося проговорити цю ситуацію в суспільстві.

І цей пам’ятний знак є лакмусом, який має допомагати задуматися, що за методи використовуються проти людей, які намагаються бути чесними».

У ландшафт міста пам'ятник вписав архітектор Максим Коцюба.

Безпосередньо за меморіалом починається зелена зона – яскрава клумба радуватиме око за теплої пори.

Цю роботу провела студія ландшафтної архітектури KOTSIUBA та компанія Kamelot.

«Над проєктом автори працювали впродовж року.

Ідея з аркушем паперу з’явилася ще в жовтні 2019 року, – розповідає Севгіль Мусаєва.

– Карантин поставив роботу на паузу.

А за місяць, коли міська влада почала реконструювати вулицю Івана Франка, вирішили прискоритися.

І Назар зробив пам’ятник буквально за місяць, що неймовірно».

Севгіль Мусаєва, Олена Притула, Світлана Заліщук...

Цього року, порівняно з минулими, вшанувати пам’ять Павла Шеремета прийшло набагато більше людей.

Певно, що резонансне розслідування справи журналіста додало й інтересу до постаті Павла і примножило стурбованість суспільства з огляду на перебіг слідства.

«Детектор медіа» поспілкувався про це з колегами, присутніми на відкритті меморіалу.

Севгіль Мусаєва.

– Що потрібно зробити, аби слідство-таки вийшло на замовників вбивства Павла Шеремета?.

Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»:.

– Через чотири роки ми не знаємо, чи правдива версія, яка зараз оприлюднюється слідством.

Тому що інформації недостатньо для остаточних висновків.

В тому числі недостатньо аргументів захисту.

Відтак пошук замовників – дуже складна справа.

Ми знаємо, що у справі Гонгадзе їх так і не було названо.

Напевне, потрібно говорити про те, що за 20 років правоохоронна система не дуже сильно змінилася.

Умовно кажучи, навіть у справі Гонгадзе було набагато більше доказів вини виконавців, ніж у справі Шеремета.

На жаль, оприлюднена в грудні версія слідства викликає питання у великої частини суспільства.

І ти задаєшся питанням мотивів, питанням, чому це було зроблено саме в цей момент? Якщо говорити про дестабілізацію ситуації, чому її не відбулося? На ці запитання правоохоронні органи за цей час так і не дали відповіді.

Мене як колегу Павла, як журналіста це дуже сильно бентежить.

Що мають робити журналісти? Кожний факт або запис, який буде оприлюднюватися слідством, піддавати сумніву, аналізувати, перевіряти.

Лише в такий спосіб ми можемо просуватися вперед.

Бо вірити винятково слідству неправильно.

Ми бачимо вже певні сфальшовані моменти.

Так само захист може маніпулювати.

Тому завдання журналістів – усе перевіряти на тверезу голову.

Богдан Кутєпов.

Богдан Кутєпов, журналіст «Громадського»:.

– Я б сказав, що [треба] поміняти міністра внутрішніх справ, але боюся, що це вже така політична фігура.

І наразі заяви про зміну міністра будуть сприйматися як агітація за якогось іншого….

По-перше, треба не забувати.

Те що роблять друзі Каті Гандзюк, рідні і колеги Павла Шеремета – вони приходять сюди, як у перший день.

Як тільки сюди не приходитимуть люди, хто б не був міністром внутрішніх справ і слідчим у цій справі, шансів дізнатися правду буде дуже мало.

У нашій країні так усе: як тільки є суспільна увага – щось десь хтось робить.

Навіть якщо вони роблять помилки і призначають «ряджених підозрюваних», все одно це наближує момент істини.

Якби не було тиску, вони б узагалі не парилися.

Я не вірю в те, що Антоненко і Кузьменко причетні до злочину, але «вірю-не-вірю» – не категорії юриспруденції.

Сподіваюся, що адвокати досить кваліфіковані, щоб довести в суді, що це все маячня.

– Журналісти роблять усе можливе?.

– Наші колеги зі «Слідства.Інфо» зробили своє розслідування – показали, що й СБУ стежило за Павлом.

А далі в нас обмежений інструментарій, зокрема, немає можливості слухати розмови.

І це добре, бо кожен має займатися своєю справою.

Журналісти мають якісно робити свою роботу – провести дослідження, розслідування, розпитати людей, написати експлейнер абощо.

Але так повелося, що в нас журналісти й активісти десь дуже близько перебувають.

Або друзі журналістів є активістами, або журналісти в позаробочий час самі ними є: від екопроблем до прав людини.

Це не дуже добре явище, бо журналіст має бути максимально неупередженим, безстороннім.

Втім, повелося, що журналісти першими мають доступ до інформації, яка обурює, і самі починають боротися з несправедливістю.

Михайло Ткач.

Михайло Ткач, журналіст-розслідувач, «Схеми: Корупція в деталях» (Радіо Свобода):.

– Авжеж, не можна сказати, що зроблено все можливе, щоб знайти замовників.

Бодай – виконавців.

Колеги зі «Слідства.Інфо» зробили дуже ґрунтовну роботу – фільм «Вбивство Павла».

Ми пам’ятаємо, яка неоднозначна була реакція офіційного слідства на зібрану ними інформацію.

Я був на зустрічі з президентом Порошенком після прес-конференції й оприлюднення фільму.

Там були присутні високопосадові правоохоронці.

І в мене не склалося навіть тоді враження, що вони достатньо уваги приділили не те що слідству, а роботі, зробленій журналістами.

– Чи можна прослідкувати певну тенденцію в розслідуванні справ Гонгадзе, Шеремета, а також Каті Гандзюк?.

– Поки не будуть встановлені замовники бодай у якійсь зі справ, поки немає вироків, не буде чіткого сигналу для тих людей, яким не подобається діяльність активістів і журналістів.

У цих людей можуть виникати погані думки: мовляв, ризики від того, що вони можуть зупинити певним чином діяльність людини, менші від ризиків за відповідальність за ці дії.

Це трагедія нашого суспільства – що так просто вбивають активних людей.

Очевидно, що одна справа може бути складна, може щось перешкоджати встановленню замовника.

Це говорить про те, що має місце не тільки некомпетентність, а й відсутність волі в керівництва держави і тих органів, які мають це робити.

Сакен Аймурзаєв.

Сакен Аймурзаєв, журналіст, працював з Павлом Шереметом на «Радио Вести»:.

– Я как друг, сосед и коллега Паши тоже был частью этого расследования.

Меня допрашивали много раз в разных ведомствах.

И сейчас, по истечении четырех лет, я понимаю, что какие-то судьбоносные, важнейшие для расследования процессы безвозвратно упущены.

Что-то можно было сделать в первые дни, недели, месяцы, в первые годы.

Помните, в первые дни приезжали специалисты ФБР.

И всем, чем могли, они помогли.

Дальше – все.

Сейчас дело Шеремета настолько запутано, настолько в него вовлечено и политическое внимание, и общественное, и теперь еще патриотический протест против огульных обвинений, что я себе представить не могу, как украинская власть будет выходить из этого глухого угла, в который она себя сама своими обещаниями загнала.

Узнаем ли мы когда-нибудь имя заказчика – на это я уже надежду практически потерял.

Как сама смерть Паши использовалась какими-то темными силами для запугивания журналистов, для создания не просто мема «атмосфера ненависти», а тревоги, так и расследование приносит не меньший урон и журналистике, и журналистам, и обществу.

Убийство Паши не только в украинский контекст вписывается.

Вспомните грязные мафиозные войны в Италии.

Журналисты расследовали жуткие, противоестественные союзы власти и криминала.

Журналисты страдали, судьи страдали – убивали людей.

И расследования длились десятилетиями.

До сих пор в Италии раскрываются подробности тех заказных преступлений, убийств.

Мы имеем здесь дело ровно с тем же.

И чем дольше, чем темнее это расследование, тем страшнее для меня механизмы, которые привели к взрыву на этом перекрестке.

Тем они безнаказаннее.

Если первые годы мы какие-то версии в голове строили, то сейчас там абсолютная пустота, заполненная миллиардом заявлений и обещаниями расследовать….

Очень печальный день не только потому, что Паши нет, а потому что правды нет.

А ему как человеку правды и справедливости этого больше всего хотелось бы.

Каждый год я прихожу сюда с желанием знать, кто это сделал.

И второе – я бы очень хотел знать, в голове кого это все возникло.

И мне кажется, насколько мы можем своими ногами, приходя сюда в дни его памяти, статьями-публикациями, соцсетями, вопросами власти – мы должны это делать.

Роман Романюк, журналіст «Української правди».

– Які починання Павла Шеремета втілюються в життя в «Українській правді» зараз і як саме?.

Севгіль Мусаєва: Ми запустили «Клуб читачів».

Ця ідея виникла в Павла ще у 2015 році.

Звичайно, вона сильно трансформувалася, але викристалізувалася ще тоді.

Ми продовжуємо діяльність Школи журналістики.

Ще один проект – дуже скоро стартує Медіалабораторія «Української правди», яка буде практикувати втілення нових форматів.

Гадаю, це саме та справа, якою Павло би дуже пишався.

Думаю, йому би сподобалася «Українська правда» через чотири роки.

Ми пережили сильну кризу після загибелі Павла.

Все було боляче.

Іноді на відновлення потрібно більше часу, ніж здається.

Останні 3-4 роки були лише про збереження, порятунок редакції, працівників, а зараз уже можна думати про розвиток.

І я дуже сподіваюся, що в нас усе вийде.

Адже найкраще, що ми можемо зробити в пам’ять про Павла, – працювати так, як працював Павло.

– Мабуть, до ініціатив Павла можна віднести і марафон….

– Ми вже бігли марафон у 2017 році, бо Павло завжди мріяв його пробігти.

А цього року вирішили зробити це колективно.

Й 18 липня, у суботу, пробігли декілька марафонів.

Це символ того, що життя триває, і потрібно навіть у трагічних моментах шукати історію про єднання, колектив, спільну справу.

Я пробігла 8 км, а разом ми подолали кілометрів 150-180.

Сакен Аймурзаев: Пашу забрали у нас в самом рассвете – профессиональном, жизненном.

Но век журналиста очень недолгий, и вообще наша профессия не предполагает замаха на вечность.

Поэтому мы, Пашины друзья в «УП», на «Громадском» помним его, помним его принципы – и это самое главное.

Вот этим он и будет жить в нас.

А уж памятник даст шанс, что и люди его не забудут.

Потому что, фраза «наш век не долог» и о том, что аудитория не обязана нас любить и помнить.

Она обязана знать правду благодаря нам.

Фото – Віктор Чернецький.