Драма однокадрових сцен: у Києві знімають фільм «Як там Катя?»

На Подолі попід адміністративно-заводською будівлею в стилі сталінського ампіру стоїть машина з написом Patriot, але це – не про компанію національно свідомих людей, мова про кіновиробництво.

Власне тут, у приміщенні «Українського науково-дослідного і проектно – конструкторського інституту будівельних матеріалів» на третьому поверсі кінематографісти облюбували один з кабінетів, тепер перетворений на кабінет головного лікаря, Віктора Семеновича (Віктор Жданов) – на це недвозначно вказує табличка, – до якого приходить головна героїня, Анна (Анастасія Карпенко).

За сюжетом у цій лікарні лежить донька героїні, яка сама за злою іронією є лікаркою швидкої допомоги.

Доньку збила машина, адвокат того, хто збив, пропонує мовчазне відшкодування, аби тільки справа не потрапила до суду, героїня не приймає такої допомоги, лікар каже, що іншого виходу нема, зважаючи на щоденно потрібні дорогі ліки.

Це напружена сцена з потребою бути болючою, ще й підкреслена самим стилем зйомки – режисерка постановила знімати довгими кадрами.

Тобто вся сцена є без інших ракурсів, без склейок – без монтажу.

Актори тут і зараз мають виказати максимум свого артистизму, щоб глядач повірив і в повній мірі набрався настрою, емоцій, меседжу сцени...

Ще перед зйомкою ми з Крістіною сиділи на повітрі з кавою.

Молода дівчина, повна завзяття до експериментів та справжньої, чуттєвої драми, вона каже, що її найбільше надихає румунська хвиля, зокрема «бог однокадрових сцен», режисер Крістіан Мунджіу: «Це, звісно, складно, але не неможливо, просто треба багато репетицій і багато дублів».

«Я так працюю, – пояснює Крістіна, – надбудовуючи сцену кожним наступним дублем: по цеглинкам збираю і закріплюю емоцію, врешті отримуючи те, що я хочу.

А крім того, я розумію, що в кожному наступному кадрі в тебе багато чого може піти не так, і якщо все перед цим було добре, а тепер вийшло не дуже, то все разом не склеїться.

Саме тому я кожну сцену намагаюся довести до максимуму, і в результати, буває, знімаємо по ..

20 дублів, більше не роблю, бо знімальна група мене вб’є!».

На практиці це виглядає так.

За сценарієм в епізоді «приймальна головного лікаря» героїня Анастасії Карпенко вривається в кабінет, проходячи крізь передпокій секретарки, як ніж крізь масло, і без привітання питає у лікаря: «Моя дитина в палаті інтенсивної терапії.

Чому лікарня не забезпечує їй нормальне харчування?».

На знімальному майданчику викидається «харчування», і скорочується кілька наступних реплік, щоб зробити сцену швидшою і чіткішою, і виходить щось типу «чому моїй дитині не дають хоча б «Нутріцію», а не голу глюкозу»? Епізод розмови з лікарем триває 3 хвилини 44 секунди, я засікав, але вже в наступній репетиції міняється інтонація як у виконанні Карпенко, так і у виконанні Жданова.

А ще в наступній – вони міняють підхід до сцени.

У першому, відзнятому дублі виникає і поготів щось третє.

Хоча б тому, що Жданов, будучи дуже фактурним, вдумливим актором (тому й відзначений «Золотою дзиґою» за «Кіборгів» і увагою критиків за роль у «Вулкані»), обдумує варіанти акцентів, тону, сили голосу, переходу з фрази до фрази.

Крістіна теж йому щось підказує, направляє, терпляче чекає, поки він віднайде «свій» голос.

Анастасію направляє і вголос, і пошепки, щебечучи щось інтимно, на вушко.

Після наступного дубля оператор Влад Воронін зненацька пропонує змінити рух камери і піти не в вліво, показуючи двійко героїв у профіль, а трохи направо, заглядаючи через плече Насті, таким чином крупно показуючи її напівпрофіль і анфас Віктора.

І це виявляється цікавіше, благо, що камера ALEXA Mini LF не важка (легше навіть за ALEXA Mini, не кажучи про базову ALEXA), а разом з новітньою оптикою вона дає кінематографістам свободу і можливість знімати 360°, без зв’язування собі рук складним виставлянням світла в кадрі.

До того ж, така пропозиція оператора добре лягає в концепцію самої режисерки, яка відверто і не приховуючи «любить» свою героїню, приділяючи їй найбільше часу в межах екрану.

«Історія побудована у вигляді суб’єктивної перспективи, – конкретніше розкладає своє бачення Крістіна.

– Тобто ми бачимо світ очима героїні, ми не знаємо більше, ніж вона, ми завжди з нею, й сцен без неї – немає.

Ходимо за нею, заглядаючи їй через плече, завжди крупним планом.

І не обов’язково анфас, буває і потилиця крупним планом.

Бо не завжди треба знати про емоцію на обличчі, потрібно просто бути з персонажем у цій атмосфері і в цей момент.

Точне знання того, що відчуває герой, часом «забирає» зі сцени важливе, ніж додає, і це я зрозуміла, аналізуючи свій короткометражний фільм «Салатіум» – мені більше подобалися саме ті кадри, де було недоговорене».

«Салатіум» – дипломний, магістерський фільм Крістіни Тинькевич, який три роки тому виявився одним з найцікавіших серед чисельних короткометражок українських режисерів.

До цього вона знімала рекламу, і зненацька постала як вправний режисер, здатний за 10 хвилин екранного часу розказати зрозумілу, важливу історію, і зробити це формально досконало.

Власне, на основі «Салатіуму» і виник «Як там Катя?», розширена, повнометражна версія тої ж теми, тільки глибша, продуманіша, суттєвіша.

І, звісно, в головній ролі знову Анастасія Карпенко.

«Бо після короткого метру я зрозуміла, що хочу більше дати їй часу в кадрі.

Хотіла таким чином дати їй можливість проспівати оду, і пишучи сценарій я бачили тільки її в цій ролі», – пояснює режисерка.

«У нас із Крістіною сталася магія, – каже Анастасія Карпенко.

– Ми абсолютно однаково відчуваємо нашу героїню.

Як вона виглядає, вдягається і навіть до інтимних подробиць.

Звісно, її відчуття і прояви емоцій.

Мені здається, я знаю свою Анну.

Вона мені дуже близька.

Я можу її зрозуміти.

Не асоціюю її з собою, але завжди розумію.

І тепер моя героїня відрізняється від тої, яка була в «Салатіумі».

Це було не навмисно.

Так сталося».

Використовуючи систему Станіславського – вкладаючись, мов у прокрустове ложе, в пропоновані обставини, – Настя грає людину в обставинах жахливих, і відповідно до них виглядає.

Може через напругу знімального графіку, а може й настільки зрідившись із героїнею, вона спала сьогодні лише дві години, виглядає змарнілою, замученою.

Втім, для ролі це доречно.

Після двох годин зйомок однієї сцени воно все одно готова продовжувати.

Камера, мотор – час завмирає буквально, годинник на стіні незміно показує 15.40 – Анна знову вривається в кабінет до головного лікаря...

Характерною ознакою процесу зйомок є присутність на майданчику, просто в сантиметрі від кадру, актора і театрального режисера Ігоря Колтовського.

Не знаючи його участі у фільмовому процесі, відразу відчуваєш орієнтацію Крістіни на правильних помічників – після феноменально виконаної ролі «пахана» в «Червоному», Колтовський завжди буде сприйматися просто як добра моральна підтримка, як добра артистична енергія.

І яке ж задоволення дізнатися, що Крістіна його запросила асистентом режисера по роботі з акторами.

Він сидить поруч, мовчки слухає і дивиться сцену, а потім тихо, без апломбу, не намагаючись задавити авторитетом, щось говорить Насті і Віктору.

Щось потрібне саме в цьому моменті, на цій ноті, коли виявляються складні проблеми однієї людини і всього суспільства: корупція, бідність, відсутність справедливості й природна, зла і спустошлива помста.

«У фільми ми піднімаємо всі базові питання світової філософії, – резюмує режисерка, – про добро і зло всередині нас: що таке наш внутрішній моральний компас, які є кордони, нами виставлені, і як ми ці кордони можемо перетинати чи чому не перетинаємо?».

«Я асоціює себе зі своєю героїнею, – продовжує Крістіна.

– Я намагаюся себе поставити на її місце, і зрозуміти – що б я зробила в її ситуації? А таке ж доволі часто трапляється в житті: ми осуджуємо інших людей, вважаючи, що ми так ніколи б не зробили, переконуючи себе в чітких моральних орієнтирах і життєвих установках.

А потім, коли потрапляємо в проблемну ситуацію, ми самі не помічаємо, як орієнтири міняються.

Мені дуже важлива ось ця зміна, як вона відбувається, як відбувається перехід з одного стану в інший, і яким має бути прес обставин, щоб примусити нас поміняти бік проблеми».

Переможець 11-го конкурсного відбору Держкіно «Як там Катя?» довго йшов до своєї реалізації – крізь переписування сценарію, сценарні пітчинги і конкурси, через карантин, який багато лиха наробив у просуванні проекту до закордонних партнерів.

Але тепер він знімається, і 2021 рік може продемонструвати цікавий новий український продукт.