Нові згадки про Україну в західному кіно та серіалах

28 липня в Сполучених Штатах вийшов на DVD та VOD-платформах екшн «Спадок брехні», фільм спільного виробництва України, Голландії, Великої Британії, Польщі та США.

Оскільки фільм, де більшу часину екранного часу в кадрі фігурують екстер’єрні та інтер’єрі локації Києва, є для нас очевидно непересічною подією, треба повернутися до теми українців та «українського» у світовому кіно, прикладів чого за три останні місяці трохи назбиралося.

Звісно, «Спадок брехні» є центральним і найбільшим прикладом теми, заслужено займаючи місце співця столиці України.

Чи не вперше в історії неукраїнського кіно, ця «локація» не раз, не два і не три, а постійно називається в кадрі і героями, і титрами.

З Києва все починається, де герой, агент британської розвідки Мартін Бакстер, 12 років тому втрачає під час місії чи то дівчину, чи то дружину Ольгу (у виконанні Тетяни Носенко).

А подія розігрується в декораціях одної з найприкметніших київських будівель, «Автобусного парку №7» на Лівому березі, конкретніше — в циклопічному гаражі-«цирку» із сотнями спочилих автобусів.

Він має 160 метрів у діаметрі і колись був найбільшим на території України і передовим щодо технологій.

А його вигляд ізсередини зі 186 тросами, між якими закріплені бетонні плити-панелі, вражав не одного продюсера.

Свого часу тут знімали музичні кліпи гурти та співаки з Китаю (WayV), Південної Кореї (NCT U) та Шотландії (кліп на пісню Паоло Нутіні, частково знятий у парку, здобув нагороду UK Music Video Awards як «найкраще британське поп-відео» 2014 року).

Попри те, що головна роль у «Спадку брехні» в британського зіркового виконавця фільмів категорії «Б» Скотта Адкінса, ціллю для охорони його героя, як і ціллю для нападу російських спецслужб, стає українка, Саша Степаненко (Юлія Соболь), і викрадені нею секретні файли.

«Міс Степаненко..

Цікаве прізвище.

Російське?» — питає герой Адкінса.

«Українське», — відповідає героїня, що перегукується з відомим діалогом, прописаним у третьому «Перевізнику» сценаристом Люком Бессоном, коли в нього за дружину була українка Міла Йовович.

А далі триває історія, неймовірно актуальна останні два роки і, певно, врахована режисером і сценаристом «Спадку брехні» Адріаном Болем — використання Росією хімічної зброї.

Зрозуміло, що в основі історії — отруєння колишнього агента ФСБ Литвиненка 2006 року.

Сценарій Боля став лауреатом 10-го конкурсного відбору Держкіно України 2017-го.

А в березні 2018-го, знову в Британії, в містечку Солсбері, отруїли вже не тільки колишнього ГРУшника Сергія Скрипаля, а й його доньку та кількох британців, одна з яких померла, що набуло вже зовсім іншого масштабу в цьому міжнародному скандалі.

Виробництво «Спадку брехні» почалося в серпні того ж року.

Для підсилення самого меседжу сценарист придумав відштовхуватися від уявного і, зважаючи на все, цілком імовірного використання росіянами хімічної зброї на території вже США.

Утім, майже повністю повторюючи випадок у Солсбері — в центральному парку Нью-Йорку отруюють російського опозиціонера разом із його дружиною.

З огляду на російсько-українську війну й постійні теракти РФ та території України, Київ у цьому сценарії залучений цілком логічно.

Крім того, в міфологічному світі фільму батько героїні Юлії Соболь, Степаненко, має українське походження, так само як у реальному мав і Скрипаль.

Химерність полягає лише в хічкоківському макгаффені — це якісь таємничі, неназвані файли, публікація яких, заявляється в телерепортажі у фіналі фільму, призвела до зібрання найбільших мітингів протесту в Росії за останні роки.

Але ці «файли» показані як щось яскраве жовто-зелене в контейнері, більше подібне на ампули чи якісь герметичні скляні ємності й легко асоційоване саме з хімічною зброєю.

Можливо, у сценарії на початку йшлося саме про неї, але в процесі зйомок було вирішено звернути все ж до менш шокуючого і точно менш травматичного джерела інтриги.

Цікаво, що «файли» зберігалися в депозитарії банку, «інтегрованому» в будівлю Національної бібліотеки ім.

Вернадського на Голосіївському проспекті в столиці.

Це і смішно, й дотепно водночас, особливо якщо інші київські банки не давали права на зйомки в їхніх приміщеннях або виставляли астрономічні ціни оренди.

У цілому ж Київ постав у фільмі доволі красивим містом, добре знятим дроном згори, чи це стосувалося вулиць Саксаганського та Хрещатик, чи тим паче Дніпра та його мостів, одним із яких, Дарницьким, герої, під тужливі завивання Вакарчука «Обійми мене», в’їжджають на Правий берег.

З київських локацій у фільмі стилістично виокремлюється лише Крематорій на Байковому цвинтарі, вжитий як місце флешбеку головного героя, коли він, двічі підстрелений, у маренні, бачить свою загиблу чи то дівчину, чи то дружину.

Чомусь це зроблено на кшталт такого собі романтичного кліпу без романтичної музики, тривалістю хвилину: вона — в усьому білому, він — у чорному, герої в розфокусі, навколо дим і шепіт із відлунням таємничого застереження: «Не пов’язуй особисте з роботою, Мартіне, пообіцяй? Це — твоя доля»..

Що скажеш, категорія «Б», словом.

Такого масового залучення «українського» в інших міжнародних фільмах не знайти.

Як правило, це можуть бути короткі й безіменні використання локацій, на кшталт автобусного депо, крематорію чи тої таки баби зі щитом.

Або, як в американському серіалі «Кондор», другий сезон якого вийшов на каналі Audience Network у червні.

Там вся історія розпочинається зі «спецоперації в Україні, Чорне море», тим не менше, знятої на березі озера Онтаріо в Канаді.

Втім, у подальшому сюжет на територію України особливо не заходить (якщо не згадувати виконавця головної ролі, Макса Айронса, котрий 6-7 років тому, можна сказати, жив в Україні, знімаючись у канадсько-українському фільмі про Голодомор «Жнива скорботи» Джорджа Менделюка).

Ще менша, ніж у «Кондорі», «участь» українського контексту (але все ж присутня) в американській музичній сатиричній комедії «Євробачення: історія вогненної саги» Девіда Добкіна, викладеної стримінгом Netflix 26 червня: там з’являється Джамала, співаючи в контексті спільної, об’єднуючої всіх євроспіваків пісні, і з’являється на вісім секунд.

Можливо, у хронологічному еквіваленті, ще менше звучить «українське» в польському 6-серійному серіалі «У лісі», викладеному на тому ж Netflix 12 червня.

Але тут уже вкладається значення, значно більше в еквіваленті геополітичному: у четвертій серії прокурору Варшави, змальовуючи чистоту, з якою зловмисники прибрали місце злочину, кажуть: «Все було ідеально вимите, українські прибиральниці й ті не вимили б краще».

Із практичної сторони це виглядає високою оцінкою вміння українців прибирати, піднесеної аж до рангу певного кліше, як у випадку зі «швейцарськими годинниками» чи «англійською пунктуальністю».

А з іншого — це чітка образа, що опускає українців до рівня найнижчого соціального статусу, таким чином виявляючи відомий шовінізм поляків у стосунку до українців, неодноразово зазначений, зокрема, і в кіно (нещодавно в третьому сезоні серіалу «Ватага», а раніше й найбільш безсоромно — у фільмі «Волинь»).

Обходячи національність шляхом вербального зазначення факту, але, тим не менше, тримаючи її в пам’яті, варто зазначити велику роль Ольги Куриленко в 6-серійному французькому серіалі «Романс» від каналу France 2.

А зазначити її варто навіть не через прикрий артистизм актриси, яка, на жаль, відчутно переграє, передаючи глядачеві відчуття незручності.

А через концепцію, через образ героїні, втілений нею.

Образ чарівливої жінки, чия магія підкорює крізь простір і час, навіть без зображення її обличчя, лише фігури жінки, сфотографованої зі спини, коли вона, простоволоса брюнетка, заходить до океану в довгому жовтому платті.

Ця таємнича жінка, клієнтка із 1960-х років клубу знаменитого містечка Біарриц на південному заході Франції, затьмарює уяву чоловікові з 2019 року аж настільки, що він, у найкращих традиціях романтики «Пурпурових вітрил» Гріна і новітнього способу Вуді Аллена з «Опівночі в Парижі», переноситься в минуле до центру свого романтичного тяжіння.

От що може зробити лишень одна фотографія українки.

Те, що роблять живі українки, колись персонально розповів актор Мікеле Плачідо («Спрут»), засвідчуючи, як добрим доглядальницям з України вдячні старенькі італійки переписали більшу частину будівель у центрі містечка, де живе його мати.

А от що може зробити заява одного, нікому до цього не відомого зоотерориста з України, засвідчили головні американські та європейські ЗМІ.

І тут не обійшлося без кіноконтексту.

Американські кіноресурси Variety і Hollywood Reporter із задоволення дали по кілька матеріалів щодо захоплення в Луцьку автобуса із 12(13) заручниками і вимогою такого собі Максима Плохого (Кривоша) до президента Зеленського переконати українців подивитися американський документальний повнометражний фільм Шона Монсона «Земляни» 2005 року, де актор Хоакін Фенікс («Джокер») у ролі оповідача, на фоні страхітливих сцен знущання та вбивства тварин, називає використання тварин у сільськогосподарській та науковій галузях спорідненими з расизмом і сексизмом серед людей.

І президент Зеленський дослухався до вимог зоотерориста, розмістивши на своїй сторінці у фейсбуку заклик: «Фільм “Земляни” дивитися всім».

Щоправда, пишуть світові видання, за якийсь час повідомлення було видалене.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.