«Принцип насолоди» насолодою не став

Серіал «Принцип насолоди», створений у копродукції України, Польщі та Чехії, наприкінці липня почали показувати на італійському телеканалі RAI 4.

Тож Італія стала першою країною, де серіал транслювався за межами країн-творців.

Хоча українські глядачі проєкту ще не бачили: його невдовзі покаже «1+1», але дату прем’єри поки що не розголошує.

Серіал датований ще 2019 роком – його було презентовано на 10-му Одеському кінофестивалі, про що «Детектор медіа» вже писав.

Тоді демонструвалася пілотна серія з 10 заявлених.

Та саме перегляд усього матеріал може відкрити картину цього, без сумніву, перспективного, але не шедеврального «великого стрибка».

Фінанси, сили, надії пішли на створення більш-менш стандартизованого детективу, чий рівень, очевидно і безперечно, вищий за рівень вітчизняних телевізійних продуктів, та при цьому не дотягує до рівня аналогічних за жанром і конфігурацією серіалів про серійних маніяків та їхніх переслідувачів, на кшталт, скажімо, «Мосту», «Вістингу» чи «Перевалу».

Звісно, порівнювати з вищезгаданими скандинавськими та німецькими серіалами нечесно – і через те, що вони є ледь не найвищого професійного та художнього рівня, і через те, що кіноіндустрія в цих регіонах давно і продуктивно працює, а чітка система роботи завжди додає будь-якому матеріалу виробничої швидкості, таким чином вигідно позначаючись на часі, кількості знімальних днів і, зрозуміло, бюджеті.

Втім, розуміючи вихідні параметри, можна корелювати критику не з технічними ознаками «Принципу насолоди», а з художніми, що й визначить – чи є сенс гравцям вітчизняного ринку рухатися до ринків європейських?.

Якщо згадати 8-серійний трилер Ірини Громозди «Схованки» від компанії Film.

ua, відповідь є очевидною – ми здатні зробити, принаймні, бодай щось, що є адекватне розумінню якості й може порівнюватися із закордонними аналогами.

Але якщо при цьому згадати, що уможливив появу «Схованок» винятковий і неможливий для інших виробників бюджет і що подібного до «Схованок» продукту в Україні ніколи не було, то «здатність» до виробництва продукту, «адекватного розумінню якості», буде заперечена через одиничність прикладу, з легким його трактуванням як випадковість.

Власне, «Принцип насолоди» робився паралельно «Схованкам», і законно позиціонувався як «перша в історії міжнародна серіальна копродукція країн Східної Європи», що було зазначено минулого року в польській пресі.

Не дивне позиціонування серіалу як прайм-таймового продукту на польському супутниковому філіалі французького гіганта Canal+.

Продюсером стала перша польська незалежна кіно- й телевізійна компанія Apple Film Production, чий засновник був й ініціатором проекту – польський продюсер Даріуш Яблонський, доволі відомий в Україні, зокрема і своєю роботою над копродукційними українськими фільмами «Земля забуття» Мішель Боганім, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк і «Номери» Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва.

Яблонський став і режисером серіалу, сценарій до якого написав інший відомий поляк, Мачей Мацієвський (не плутати з актором Мачеєм Мацієвським, його батьком), чий серіал «Мент» (Glina) у 2000-х був одним з найпомітніших на телебаченні.

Від чеської сторони партнерами виступила Ceská Televize (і як спільний виробник), а від української – Star Media.

На три країни і був «розкиданий» сюжет.

Починається все з України, де на одному з пляжів Одеси знаходять тіло загиблої молодої жінки без руки.

Далі, у польській столиці Варшаві знаходять жіночу руку.

І ще пізніше – ще одну руку жінки вже в чеській столиці Празі.

А наприкінці першої серії – ще одне тіло у Варшаві..

Якщо відсторонитися від намагання розібрати сюжет так, щоб було відразу, після першої ж серії зрозуміло, що до чого (а це непросто, хоч, може, і не надто потрібно), дивним видається незіграна розпочата «гра в міста».

Ніби робилося все за принципом «одне дитя – не дитя, двоє дітей – пів дитяти, троє – одне дитя», але все одно не одне.

Бо в трьох містах три тіла – чи три руки – відразу не знайшлися, – «комплект» з тіл та їхніх частин зібрали тільки згодом.

Трохи нерівномірно розподілені й увага камери та екранний час: польська частина відчутно більша за чеську і значно більша за українську.

Хоча тасування міст і деталей зберігаються, як конструкт, зводячи разом трьох головних героїв, слідчих, тільки в п’ятій серії.

Ця гра, коли сюжет кожні п’ять хвилин переходить з однієї країни в іншу, видається найбільш вдалою знахідкою: глядач не встигає втомитися від однієї лінії й отримує географічне, ледь не туристичне, задоволення від зміни локацій.

Ось Приморський бульвар чи готель «Бристоль» в Одесі, ось Національний театр (Národní divadlo) в Празі та фантастична панорама нічного міста, а ось варшавський аеропорт Шопена та Палац культури та науки, відомий як «дім Сталіна».

Інтелектуальна гра «поєднай три країни» і «не забудь помічати деталі» теж дає ефект захоплення: наприклад, одна із загиблих у Польщі, Валена, була стипендіаткою з Києва; інша загибла, в Одесі, була полькою; у Варшаві є район, який називається Прага; у Празі, на знаменитому Карловому мосту робить свою пантоміму мім у костюмі смерті-скелета, підкреслюючи, що смерть тут – повсюдно.

Власне, й український герой, слідчий Сергій Франко (Сергій Стрельніков, «Страсті за Чапаєм») – теж родом з гри смерті: його батько, працівник карного розшуку, у свій час зловив «останнього серійного вбивцю в Україні», але той встиг перед цим вбити його дружину, тобто матір нашого героя.

На превеликий жаль, ось такі проговорені, а не показані деталі (а це ж усе-таки кіно, а не література) є поодинокими характеристиками трьох головних персонажів «Принципу насолоди».

Персонажі практично не розкриті, їхні мотиви зрозумілі доволі поверхово, а історії життя – і поготів, мов ковдра з клаптів.

Чому, наприклад, польська слідча, Марія Соколовска (Малгожата Бучковска, «Колискова»), є такою цинічною, чому не має сім’ї та зневажає чоловіків, хоч активно з ними спить – тільки лише тому, що батько колись кинув сім’ю й одружився з молодою дівчиною? Чому український слідчий повністю закритий і не може відкритися своїй дівчині, до якої ходить раз на гамана – тільки тому, що його маму вбив маніяк? А персонаж із Праги? Чудовий актор, Карел Роден («Перевага Борна»), відіграє роль скоріше власною харизмою, власним навіюванням, аніж за «історією» свого персонажа.

Так і Бучковска: попри відсутність ґрунтовної «легенди», вона грає таку собі Кларісу Старлінг, але з переконливо і яскраво виявленим лібідо, аж тішишся, як на очах рятується проект, позбавлений бекграунду.

Стрельніков у цьому триптиху програє в суху – він мачо, він крутий, але це все сховане, малоемоційне, без міміки, а інших акторських інструментів він чомусь не залучає.

Українська частина загалом «сіра».

Ніби зірковий Станіслав Боклан тут без сяйва відіграє просто незрозумілу роль начальника героя Стрельнікова – бундючний, він з незадоволенням і явно неадекватно реагує на вбивства, усім свої виглядом і сварливим тоном перекидаючи «вину» на слідчого (аналогія з Жаном Габеном, який звинувачував Алена Делона, не має змісту, бо там начальник мав причини, і вони були прописані в сценарії).

Одеса показана похапцем (окрім Дюка), і рятують українську частину лише переконливий акторський епізод у виконанні Марії Іллєнко та квітуча Даша Плахтій, і це при тому, що її роль журналістки – коханки українського слідчого, так само, як і всі решта ролей, не прописана.

Навіть якщо не копати глибоко – концепція серіалу виглядає квадратно-гніздовою.

І в цій балаканині не залишається часу, щоби перевести подих, щоби прислухатися, просто подивитися – на ландшафт, на декорації, врешті на самих акторів.

Адже тут усе повітря висмоктано базіканням.

Кілька емоцій, трохи життя в реакціях, пара дотепних історій, декілька рухів і поглядів – і все життя, яке б могло вміститися в 10-хвилинну короткометражку, а не бути розтягнутим на 10-годинний телемувік.

Навіть інтимні моменти, доторки-поцілунки зі швидкоплинним зляганням, виглядають так, немов у кадрі поставлені манекени і знімають їх для манекенів.

Кому потрібний цей формалізм, який ні оку, ні фантазії нічого не дає? Граючись у віковий рейтинг «чим більшої аудиторії», творці нівелювали стать героїв з природними, статевими проявами і вихолостили свій твір до рівня «дитячий садочок, друга чверть».

І це при тому, що назва серіалу претензійна, та повністю вивалюється з уваги масового глядача, ні в який спосіб не здатна примусити його пошукати етимологію психоаналітичного терміну Зігмунда Фройда.

Так само повз сюжет пройшла і вражаюча сама по собі музика Міхала Лоренца.

Настільки невідповідного музичного тла важко згадати.

Від третьої серії музика в детективному трилері для чогось намагається створити враження, що перед тобою серіал в історичному жанрі з епічними і драматичними подіями в кадрі і зараз ти побачиш данців з «Останнього королівства», хрестоносців з «Робіна Гуда» чи шотландських воїнів з «Макбета».

Резюмуючи «Принцип насолоди», треба констатувати провал наміру – насолоди досягти не вдалося.

Хоча драматургійна ідея була оригінальна, і маса смачнючок присутня в артистичному виконанні.

Та цього замало, щоб робити серіал кінематографічної якості, як роблять кіновиробники в тих самих Скандинавії та Німеччині.

Та може, творці й не збиралися готувати екстравагантну страву з інтелектуальним смаком на тарілці, заповненій порожнечею і крапелькою екстракту мудрості в центрі.

Можливо, їм ішлося про ранкову яєчню з беконом чи вечірнє пиво з чіпсами.

Тоді можна забути все вище написане.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.