Протести в Білорусі — інформаційний шанс для України

Протести в Білорусі надали Україні унікальний шанс, якого не було до них, і навряд чи настільки сприятливий момент з'явиться коли-небудь іще.

Масовий рух непокори в сусідній країні спричинив тектонічні зсуви в інформаційній ситуації і в самій Білорусі, й у Росії, й в Україні — зокрема, в тих її регіонах, у яких і досі чимало людей орієнтовані на «русскій мір».

І, що найважливіше, на окупованих територіях.

Величезна кількість тих, хто налаштований ворожо проти українського Майдану й сприймає його як «злочинний» та «фашистський», ставляться позитивно до білоруських протестів і підтримують їх.

Російська пропаганда деякий час була розгублена й дуже нагадувала картину «Буриданів осел женеться за двома зайцями».

Можна припустити, що російська та проросійська пропаганда, а тим паче громадськість, нічого подібного в Білорусі не очікували.

Надто вже вкорінилося стереотипне сприйняття білорусів як покірних «овечок», «трохи наївних» (називаючи своїх підданців саме так, Лукашенко озвучував поширені в російській пропаганді стереотипи), а Білорусі — як безпроблемної фактичної частини Росії без власної ідентичності й без власного обличчя.

Протягом дуже довгого часу Білорусь була на периферії уваги російської пропаганди.

Для того було кілька причин.

По-перше, Білорусь не мала для Росії такого сакрального значення, як Україна, адже Київ — то «матерь городов русских», а Мінськ..

для імперської самосвідомості росіян Рига мала й має набагато більше значення, ніж Мінськ.

Втрата України позбавила Росію підстав вести свій літопис від Давньої Русі, тоді як спроби включити до офіційної російської історії Велике Князівство Литовське й представити його як іще одну іпостась «споконвічної Росії» зазнали поразки ще позаминулого століття — та й російська й проросійська публіка асоціює ВКЛ із Литвою, а не з Білоруссю.

Того самого позаминулого століття, після невдачі з привласнення історії ВКЛ, російська пропаганда доклала всіх зусиль, щоби просто виключити історичну Білорусь із ВКЛ у масовій свідомості, а саме Велике Князівство Литовське змальовувати як мало не вороже — й це їй вдалося.

По-друге, питання русифікації Білорусі, ментального прив'язування її до Росії здавалося остаточно й назавжди розв'язаним.

Саме в Мінську Хрущов виголосив своє сумнозвісне: «Тільки-но ми всі заговоримо російською — тільки тоді й збудуємо комунізм».

Ще за радянських часів у багатьох школах Білорусі білоруську літературу викладали російською мовою, а навіть у селах більшість розмовляла російською з білоруським акцентом.

По-третє, білоруський опір був незрівнянно слабшим і маргінальнішим за український.

Якщо тема мазепинців — буржуазних націоналістів — петлюрівців — бандерівців безперервно пронизувала російську пропаганду ще з дорадянських часів, то про «націоналізм» у Білорусі ця пропаганда згадувала спорадично, й навіть коли згадувала, то переважно на білоруському, а не на загальноімперському рівні.

За років незалежності політичні сили, що обстоювали «білоруську Білорусь», так і не набули значної популярності.

Тож Білорусь не викликала в російських пропагандистів занепокоєння, йшла підготовка до мирного остаточного її «поглинання».

І якщо російська пропаганда довго й наполегливо, протягом багатьох десятиліть, готувала аудиторію до ворожого й непримиренного сприйняття будь-яких не санкціонованих Москвою порухів українців, то щодо білорусів проімперська аудиторія виявилася непідготованою.

Якщо будь-які протести в Україні проти проросійських лідерів викликають у російської та проросійської аудиторії ворожість, то протести в Білорусі — ні, не викликають.

Серед проросійської та прорадянської аудиторії тут, в Україні — так само.

Ну й, нарешті, змінилася ситуація в самій Росії: Путін уже не має тієї беззастережної підтримки, яку мав 2013-2014 років.

На цьому тлі варто подивитися, що роблять російські пропагандистські ЗМІ жовтого характеру, а також блогосфера, зокрема пригожинські борзописці.

А вони що є сил навіюють тези про докорінну відмінність нинішніх білоруських протестів від українських семирічної давнини.

От деякі активно навіювані тези.

У Білорусі нині відстоюють демократію, а в Україні на Майдані її буцімто руйнували.

У Білорусі — мирні протести, а на Майдані буцімто були не протестувальники, а бойовики.

Білоруси протестують мирно, а українці буцімто все палили й трощили.

Протестувальники в Білорусі вимагають визнання результатів виборів, а майданівці в Україні буцімто вимагали «вішати москалів» — оце буцімто й була мета Майдану.

У білоруських протестах беруть участь освічені й толерантні люди, а в Україні на Майдані буцімто домінували «гопники».

Білоруські протестувальники захищаються від звірств ОМОНу, тоді як в Україні майданівці буцімто «розстріляли Небесну сотню й пішли розстрілювати мирний Донбас».

Читачів переконують, що, на відміну від Білорусі, в Україні протестувальники буцімто першими й безпричинно нападали на «Беркут».

А війну на Донбасі малюють як буцімто «невмотивовану агресію майданутих».

Українці буцімто шкодують за Януковичем, рівень життя українців буцімто є незрівнянно нижчим, ніж був за Януковича.

Європа буцімто «кинула» Україну, бо буцімто обіцяла «за Майдан» одразу прийняти у члени ЄС, а не прийняла.

Білоруси відстоюють свої права, а українці на Майдані буцімто висували суто меркантильні вимоги — «жити, як у Швейцарії».

Якщо й були в Україні аналоги нинішніх білоруських протестів — то це буцімто не Майдан, а сепаратистські акції на Донбасі та у Криму.

Змінюваність влади буцімто веде до катастрофічного погіршення життя (приклад — звісно ж, Україна), незмінність влади — до просперування (приклади — Білорусь Лукашенка, Німеччина Меркель, європейські та близькосхідні монархії, поставлені в один ряд; розбирати цю вщент маніпулятивну тезу, гадаю, немає потреби).

У того ж Варламова, як приклад, під кожним текстом про Білорусь з'являється купа явно тролівських коментарів про український Майдан.

Утім, уже трапляються і ярлики «фашиків» та «нациків» на адресу білоруських протестувальників, і звинувачення їх у буцімто невмотивованих нападах на ОМОН, і приписування їм намірів «продати Білорусь Європі».

Ті самі тези в тій або іншій формі лунають й у виступах Лукашенка, який тепер тупо копіює російську антимайданівську пропаганду.

Не виключено, що за певних обставин ці тези буде взято на озброєння й «великою» російською пропагандою.

На жаль, певне відлуння цього підходу можна зустріти й в українських, причому цілком респектабельних, ЗМІ.

Де теж лунають твердження про не ситуаційну, а буцімто засадничу відмінність білоруських протестів від Майдану.

Де білоруським протестувальникам докоряють відсутністю антиросійських і євроінтеграційних гасел і навіть, як отут: «А ще, на відміну від України, на протестах у Білорусі годі шукати прапорів ЄС».

Звісно, годі шукати, бо Євромайдан розпочався саме через відмову Януковича від підписання угоди про асоціацію з ЄС, саме це було причиною й болем Майдану.

У Білорусі ж питання євроінтеграції зараз — тридцять п'яте за актуальністю, головне — домогтися усунення Лукашенка.

А що буде потім — про те білоруси й будуть сперечатися потім, бо без усунення Лукашенка всі питання про євроінтеграцію є абстрактними, не на часі й тільки роз'єднуватимуть.

Тож не хотілося б, щоби в українських ЗМІ лунало мимовільне підспівування російській пропаганді щодо нібито засадничої нетотожності й навіть протилежності протестних рухів в Україні та Білорусі.

Насправді протилежність ця — у ситуативних деталях, у тактиці, а не в меті, стратегії та цінностях.

Тепер — щодо багатьох публікацій, як оця, про ймовірність того, що Росія або безпосередньо організувала протести (по суті, варіант тієї самої тези про «проплаченість»), або оця — що Росія неодмінно скористається з їхньої перемоги.

І, мовляв, у Білорусі чи не більшість людей виступають за найтіснішу співпрацю з Росією.

Тут є кілька заперечень.

По-перше, виглядає ймовірним, що й до українського Майдану — принаймні, до його радикалізації — Росія доклала руку.

Бо, за багатьма даними, анексію Криму вона задумала вже давно, й їй потрібен був привід.

Цілком може бути, що й пропагандистські тези про «фашистів» і «розіп'ятих хлопчиків» було підготовано задовго до листопада 2013 року.

Не виключено, Москва докладала зусиль, щоб український Майдан був саме таким, яким його малювала російська пропаганда.

Не вийшло.

Отак і в Білорусі.

Насправді навіть якщо Росія й зробила внесок в організацію протестів, зовсім не факт, що фінал буде саме таким, якого вона бажає.

Ситуація прийшла у стан руху, й напрям того руху може коригуватися й змінюватися кожної миті.

А білоруси показали чимало прикладів цілком свідомих дій.

Тепер саме від них і лише від них залежить, чим завершаться протести.

По-друге, опитування про ставлення до Росії містять помітну частку маніпулятивності: і справді, а що таке «до Росії»? Людина цілком може приязно й із повагою ставитися до своїх російських друзів і знайомих, навіть до росіян у цілому, але на дух не переносити путінський режим.

Людина може відчувати найтепліші почуття до Росії, але не бажати, щоби її країна стала російським васалом, а тим паче розчинилася в Росії.

Зрештою, у ставленні до очолюваних Росією об'єднань людина може виходити зі статус-кво, але коли ситуація радикально змінюється, це веде до переосмислення багатьох усталених переконань.

По-третє, опозиційні кандидати у президенти могли робити словесні реверанси в бік Росії з суто прагматичного погляду — щоби не відштовхнути від себе виборців, що симпатизують Росії.

З тієї самої причини вони могли не наголошувати на питаннях геополітичної орієнтації, європейської або євразійської інтеграції тощо.

По-четверте, протести в Білорусі відбуваються під біло-червоно-білими «націоналістичними» прапорами та «націоналістичним» гербом «Пагоня».

І прапори, й герб відсилають до Великого Князівства Литовського як до історичної й цивілізаційної альтернативи Москві.

Відсилають до європейського минулого Білорусі, до її цивілізаційної спорідненості з Литвою, Україною та Польщею.

Російських прапорів та гасел «Путіне, порятуй» під час протестів не видно.

Привітання Путіним Лукашенка з «перемогою», тобто із захопленням влади, відсутність офіційного засудження звірств із боку Росії, безкінечні телефонні розмови Лукашенка з Путіним, оголошення в Росії в розшук пана Цепкала, відсутність однозначної підтримки протестувальників із боку російської пропаганди — все це навряд чи додасть симпатій до Росії.

Відчуття єдності, що виникає під час протестів, уможливлює переконування тих, хто мав проросійську точку зору, й, стовідсотково, таке переконування відбувається.

Білорусь вийде з протестів не такою, якою була — це стосується й світогляду, й поглядів на місце своєї країни у Європі та світі.

Отут і настав сприятливий момент для нас.

Уперше більшість білорусів підтримують масові протестні акції з вимогами усунення диктатора.

Уперше чимало росіян схвалюють і підтримують такі акції.

Уперше чимало проросійськи налаштованих українців, зокрема й на окупованих територіях, налаштовані сприятливо до масових протестних акцій, що не зводяться до «Путіне, прийди».

Підтримуючи протести в Білорусі, ці люди все ще украй негативно ставляться до цілком аналогічних протесті в Україні майже сім років тому.

Україні залишається тільки скористатися з цього.

Саме час розгорнути масовану інформаційну кампанію, покликану розкрити правду про Майдан — за теперішньої ситуації, враховуючи білоруські протести.

Ця кампанія мусила б підкреслити аналогічність ситуацій.

Зокрема, те, що протести в Україні теж були мирними.

Що «Беркут» теж чинив звірства — зокрема, так само стріляв прицільно по журналістах, по лікарях.

Бо, скажімо, про звіряче побиття студентів, коли Євромайдан іще був «без політиків», росіяни просто не знають.

Не знають, що саме тоді, а не від початку, почали лунати ще обережні заклики повалення Януковича.

Росіяни й проросійськи налаштовані українці й гадки не мають, що усунення Януковича взагалі дуже довго не було офіційною вимогою Майдану, а з'явилося після безперервних звірств «Беркуту» за очевидного сприяння Януковича.

Не знають росіяни, й що «звірства майданівців проти російськомовних» — це вигадка від початку й до кінця.

Така сама, як нині слова Лукашенка про протестувальників — мовляв, усі вони — з кримінальним минулим, алкоголіки, наркомани тощо.

В України з'явилося те, чого не було ніколи дотепер — взірець для порівняння, якому росіяни вірять.

І віритимуть надалі, хоч би що: російська пропаганда згаяла час, і його тепер не переграти назад.

Як розвернути цю кампанію? Всіма можливими способами.

Зокрема, й точковим.

От, Владимир Співаков відмовився від ордену, врученого йому Лукашенком.

Шість із половиною років тому він же схвалював анексію Криму та політику Путіна в Україні.

Й таких відомих людей, обдурених тоді російською пропагандою, в Росії чимало.

2014 року ми їх огульно записали у вороги — замість спробувати розкрити їм очі.

Напевне ж, є в Україні люди, які могли б довірливо контактувати з цією категорією росіян.

А вони поширюватимуть своє прозріння — звісно, настане воно не в усіх і, можливо, не одразу, але в багатьох настане.