Дарія Онищенко: Час для об’єктивних фільмів про війну на Донбасі настав

22 серпня розпочався 49-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість».

Стійкості «Молодості» можна позаздрити: попри коронавірус, деякі його заходи проходять в офлайні – зокрема, й церемонія відкриття, які влаштували на свіжому повітрі, під Аркою дружби народів у Києві.

«Я радий, що фестиваль, якому незабаром 50 років, так само як і Венеційський кінофестиваль, ризикнув і проводить не тільки онлайн-, але й офлайн-зустрічі.

І дійсно, ми всі скучили один за одним.

Я радий, що в програмі фестивалю 55 українських фільмів, є програма “Дивись українське”.

І цікаво також зазначити, що фільми українців Васяновича та Ворожбит так само якимось дивним чином пов’язані з Венеційським фестивалем, який також цього року буде відбуватися», – зазначив у вітальній промові міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Фільм-відкриття «Молодості» – українсько-швейцарська копродукція «Забуті» режисерки Дарії Онищенко.

Це фільм про життя вчительки української мови в окупованому Луганську та її роман із так само проукраїнськи налаштованим старшокласником.

Його знімали в Києві в січні 2019 року за підтримки Міністерства культури України.

«Сьогодні мої думки, як і, мабуть, думки багатьох із вас знаходяться разом із тими мужніми, сміливими жінками, які наважуються виходити на вулиці білоруських міст.

Мій фільм теж про дуже сильну, мужню жінку.

В очах цих людей я бачу таку саму надію, яку ми мали на Майдані», – сказала Дарія Онищенко у своїй вступній промові.

«Детектор медіа» поспілкувався із режисеркою за лаштунками церемонії.

За лаштунками зйомок «Забутих».

– Даріє, останнім часом з’являються фільми, спектаклі про життя на окупованій території, у «сірій зоні».

Зокрема, буквально напередодні карантину я подивилася прем’єрні «Стіну» в Театрі імені Івана Франка та «Сірі бджоли» в Театрі на Подолі.

Як ви думаєте, про що саме зараз важливо говорити в контексті цієї теми?.

– Мені здається, тема війни – взагалі досить небезпечна для кіно.

Коли в будь-якій країні починається війна – це було і на прикладі югославської війни, – має пройти якийсь час, аби країна могла почати робити більш-менш об’єктивні фільми на цю тему.

І мені здається, цей час у нас уже настав.

Я завжди акцентую на тому, що цей фільм не стільки про війну, скільки про звичайних людей, які живуть на окупованій території.

Це робить тему глобальною, адже по всьому світу є дуже багато окупованих територій.

І також цей фільм про долю наших переселенців, біженців: ця тема зараз зрозуміла і актуальна в Європі після останньої хвилі біженців із Сирії.

Тому, мені здається, фільм піднімає багато інших питань, окрім самої війни.

Але, звичайно, на жаль, війна є фоном.

Це справа, мабуть, усіх українських митців – зробити все, аби цей конфлікт припинився.

І ми робимо маленький внесок у цю справу.

– Особисто вам знімати на цю тему допомагає чи заважає те, що ви живете не в Україні? (Онищенко народилася в Києві, в 2005 році переїхала до Німеччини, де закінчила Мюнхенську академію кіно та телебачення.

– Ред.).

– Мені допомагає те, що я працюю в сфері копродукції (дебютний повнометражний фільм Онищенко «Істальгія» 2013 року був однією з перших українських копродукцій.

– Ред.) і орієнтуюся у фільмі також на західного глядача.

Я не маю намірів робити собі рекламу тільки тут, в Україні, і намагаюся уникати занадто націоналістичних або патріотичних гасел.

Для мене важливо, щоби цей фільм був об’єктивним, реалістичним, щоб його можна було також представити на західних міжнародних фестивалях.

– Я теж думаю, що це дуже важливо, щоби ця тема звучала на Заході.

Мабуть, журналісти уже ставили вам запитання про те, як коронавірус вплинув на ваш фестивальний показ.

Я теж не можу його оминути: як зараз виглядає фестивальне життя?.

– Звичайно, він вплинув, дуже багато фестивалів просто відмінилося.

Ми встигли зробити ще до пандемії світову прем’єру на Варшавському міжнародному кінофестивалі – це фестиваль класу А, ми отримали приз журі.

І після цього фільм був показаний у Швейцарії, Іспанії, Португалії, Італії, незабаром буде показаний у Німеччині і Сербії.

Після того, як фільм готовий, він живе своєю окремою долею.

І я вважаю, що попереду в нього ще є фестивалі і публіка.

Деякі фестивалі вийшли в онлайн-формат або переносяться.

Але з 3 вересня ми виходимо в український прокат.

Після цього в нас буде прем’єра на Харківському фестивалі документального та художнього кіно, де я і моя команда також будемо представляти фільм.

Після цього вийдемо в кінотеатри в Харкові.

Тобто в нас зараз важливий період, але сьогодні, напевно, найважливіший момент, бо сьогодні українська публіка вперше побачить фільм «Забуті», тому я дуже хвилююся.

– Трохи хочу вас спитати про «Малевича»: на якому він етапі? Ви ще пишете сценарій? Чи починаєте знімати?.

– Я зараз справді живу цим проєктом.

У нього вже написаний сценарій, ми подались із цим проєктом на наступний пітчинг Держкіно і сподіваємося, що пройдемо.

На мій погляд, цей фільм також піднімає актуальну для нас тему, адже його творчість є великою складовою нашої української культури.

Мало хто знає, наскільки художник був пов'язаний саме з Україною.

– Ви за фахом режисер, але завжди ще й пишете сценарії для своїх фільмів.

– Так, я сама пишу сценарії.

Я також драматург, я це люблю і люблю робити фільми за власними історіями, про те, що мене цікавить, торкає і що для мене важливо.

– Чи стежите ви за індустріальними дискусіями? Зокрема, за обговоренням нових правил пітчингів Держкіно?.

– У Держкіно зараз пройшло багато реструктурувань, і це не так просто.

Але відбулися останні пітчинги, Держкіно функціонує.

Я сподіваюся, що пітчинги пройдуть досить незалежно і об’єктивно.

У комісіях зараз нові члени.

Мені здається, що система, особливо за часів Пилипа Іллєнка, вийшла на більш-менш європейський рівень.

Є ще речі, які треба реформувати.

Незабаром має остаточно запрацювати система кеш-рібейтів, що буде великим поштовхом для розвитку копродукції.

Крім того, ми увійшли в Єврімаж.

Як тільки перші проєкти з Єврімаж отримають фінансування, це буде теж дуже корисним для всього нашого кінематографічного ринку.

Фото з особистого архіву Дарії Онищенко.