Як я їздила в Мінськ висвітлювати протести

— Ви так щиро позіхаєте, — каже мені білоруський прикордонник о 12-й ночі, коли я стою в черзі на паспортний контроль.

На моєму обличчі медична маска, в руках документи і до віконця, де мають поставити штамп на виїзд, не більше двох метрів.

Позіхаю я чи то від загального знервування, чи від неспання.

Зрештою, за декілька хвилин співробітниця білоруської прикордонної служби сканує мій паспорт і віддає його назад.

— Це все? — цього разу запитую вже я й не розумію, чи можу йти.

Мені ніхто не відповідає і я йду в бік виходу.

Проходжу імпровізований duty free, що більше нагадує продуктовий магазин на Київщині.

Тільки в білоруському прикордонному магазині є дорогі парфуми.

Так завершилася моя поїздка до Білорусі.

За два дні я була на декількох мітингах, бачила різні спецпідрозділи білоруської міліції, спілкувалась із протестувальниками в Мінську, проїжджала повз протести лікарів міської лікарні, знімала затримання своїх колег та познайомилася зі співробітниками українського консульства в Білорусі.

Висвітлювати протести я їхала без акредитації.

Вже попередньо знала, що декілька моїх колег — міжнародних журналістів працюють там так само не акредитовані.

Окрім звичайної процедури з паспортом та перевіркою багажу, Білорусь видає тим, хто в’їжджає до неї, папірець із інформацією про коронавірус.

Якщо ви заїжджаєте з України, то маєте пройти двотижневу обсервацію.

Під час її проходження можна виходити на вулицю купити продукти, сходити в аптеку чи винести сміття.

Порушення умов обсервації карається штрафом або кримінальною відповідальністю.

У дужках білоруські прикордонники написали «вплоть до лишения свободы».

Звісно, я порушувала умови обсервації, бо їхала знімати й писати про протести в Мінську.

Із техніки мала лише ноутбук, телефон, зарядки та павербанк.

І все це, разом із речами, я завжди ношу з собою.

Не знаю, чи то тренінги з безпеки, чи то звичка, але я почуваюся впевненіше, коли розумію, що все, що мені потрібно, зі мною.

У мене не було ані великої камери, ані мікрофона, ані петличок.

Це, звісно, трохи допомагає, бо на телефони в Мінську протести знімають усі — і працівники КГБ, і протестувальники, й люди, що пили в кафе каву, але почули сигнали машин і вийшли на вулицю.

Хоча журналістка «Настоящего времени», із якою ми познайомилися прямо на протесті біля мінського Комаровського ринку, мала велику камеру та ручник.

І під час зйомок жіночого мітингу вона працювала досить спокійно.

Проте це, звісно, не знімає всіх ризиків, які журналісти беруть на себе, коли працюють зараз у Білорусі.

Бо на тому ж Комаровському ринку кореспонденти білоруського телебачення «Белсат» були в кольорових жилетах, тож було одразу зрозуміло, хто вони.

Свою прескарту я тримала в лівій кишені куртки й діставала лише двічі.

Перший раз — коли представлялася протестувальникам жіночого мітингу, другий — пізно вночі біля мінського СІЗО на вулиці Окрестіна.

Тоді я хотіла поговоритиіз волонтерами, які там були, й вони запитали, на яке ЗМІ я працюю.

Щодо акредитації в нас із Костянтином Реуцьким, із яким працювала в Мінську і який також мав прескарту, була домовленість: співробітникам міліції ми її показуємо, коли будуть бити.

Тоді нам здавалося, що ступінь агресії та насильства, яке білоруські силовики застосовують до протестувальників, до журналістів буде меншим.

Хоча ми, звісно, знали і про поранення журналістки на протесті із травматичної зброї, і про зникнення, побиття та затримання колег у Мінську до нашого приїзду.

Ми це обговорили, а за кілька годин Костю та ще одного українського правозахисника, Євгена Васильєва, затримали.

Це сталося одразу після протесту.

Вздовж проспекту Незалежності йшла велика колона мітингувальників.

Ми йшли за нею, знімали, фотографували, спілкувалися з учасниками акції та людьми на вулиці.

Коли акція закінчилася, ми вирішили їхати у СІЗО на Окрестіна, бо 12 серпня ОМОН розігнав поблизу нього родичів ув’язнених, які шукали своїх близьких.

Ми викликали таксі й чекали на вулиці Кисельова, що поруч із вічним вогнем, де протестувальники завершили свою акцію.

В якийсь момент між чоловіком на пішохідному переході та міліцією, що їхала через той перехід, виникла суперечка.

З'ясування стосунків тривало недовго: міліціонери повалили чоловіка на землю, скрутили та посадили в машину.

Костянтин Реуцький знімав це затримання дуже близько, й міліціонери це помітили.

Вони спершу вимагали, щоб він видалив відео.

І на деякий час Костя та чоловік у формі «розійшлися».

Я знімала затримання чоловіка, що переходив зебру в декількох метрах від міліції.

Коли навколо пішохідного переходу зібралися люди, які спочатку благали міліціонерів відпустити чоловіка, а потім почали їх лаяти, я перейшла з одного боку вулиці на інший.

І в якийсь момент почула: «Біжи».

Зупинивши запис відео на телефоні, побачила, як біжить Євген Васильєв, а за ним женуться працівники міліції.

Тікати було нікуди, бо на площі біля вічного вогню вмить з'явилися декілька правоохоронців.

Євгена скрутили та повели до машини.

Ми встигли перекинутись із Костею кількома словами — я сказала, що буду дзвонити в редакцію.

Після цього почали спускатися до підземного переходу й почули, як іззаду біжать міліціонери.

Вони затримали Реуцького та відвели до машини.

Я повільно пішла вбік, почала дзвонити в консульство та розповідати, що сталося, та відправляти відео в редакцію.

@video=//www

Ще день після затримання Костянтина Реуцького та Євгена Васильєва я була в Мінську й до опівночі наступного дня — в Білорусі.

Весь час, поки чекала свій автобус на Київ, була в місті і встигла побачити широкі проспекти, чисті парки, скуштувати картоплю в «Мак.

Дональдзі» та пройтися мінськими торговими центрами.

Життя в місті вдень майже таке саме, як і в Києві, Варшаві чи Берліні.

Але в різних його районах спонтанно виникають мирні мовчазні масові акції.

В день, коли я виїжджала з Мінська, я видалила всі фото, відео та аудіозаписи, які знімала на протестах.

Та коли проїжджали один із спальних районів, де також була акція, на якій протестувальники стали обабіч дороги із квітами та біло-червоно-білими прапорами, зняла два невеликі відео на декілька секунд.

Я не видаляла їх і приблизно підготувалася до того, що казатиму, якщо хтось захоче на кордоні подивитися мій телефон.

Його не дивилися — взагалі нічого не питали.

Відео досі на телефоні.

Ми ніби прощалися із Мінськом тоді, дуже тривожно й нервово, але із декількома уроками, які варто підучити наступного разу.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.