У Львові підняли державний прапор України

Львів пам’ятає своїх захисників.

У День, коли українці вшановують Державний Прапор, та напередодні Дня Незалежності України у Львові відбулося започаткування традиції щотижневого урочистого церемоніалу підняття Державного Прапора України над Меморіалом пам’яті Героїв Небесної Сотні, як знак національної єдності, честі та гідності.

Підняла Державний Прапор України Почесна варта Національної академії сухопутних військ ім.

гетьмана Петра Сагайдачного.

Далі усі присутні схилили голови в часі поминальної молитви, яку провів преосвященний владика Володимир (Груца).

"Не дай зачерствіти серцю, щоб в тобі не померла людина».

Дякую тобі, мій земляче, Богдане Сольчанику, за такі дуже влучні слова.

Кожен, хто приходить сюди, може їх читати на цьому монументі.

Дивлячись в очі наших Героїв, може виникнути питання, а за що вони віддали своє життя? Вони віддали життя не за якусь партію, а за свою землю, землю, яка пишається своїм прапором.

Напевно не всі наші Герої були великими ораторами, великими дипломатами, але вони досконало виконали протокол, який називається Любов.

Україну любить той, хто любить людей, які тут живуть, хто любить землю — бо вона є нашою годувальницею.

Тому важливо пам’ятати — «щоб в мені не померла людина».

А що роблю я для своїх людей?.

Оскільки ці люди були приземленими людьми, саме тому вони стали Героями.

Бо це не є так просто віддати по-геройськи життя.

А кінець життя завжди є укоронуваннями цілої життєвої дороги.

Тому пам’ятаймо наших Героїв і докладаймо усіх зусиль, «щоб в мені не померла людина».

У мені нехай живе людина, а пам'ять про наших Героїв нехай буде вічна", — наголосив преосвященний владика Володимир (Груца).

Зі свого боку п.

Наталя Дигдалович, вдова Героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича, подякувала усім присутнім за пам'ять, і закликала не допустити втрати Незалежності, і не допустити, щоб ми ховалися з нашим прапором.

«У дитинстві я з нерозумінням спостерігала, як до мого дідуся приходили поважні дядьки, і як тихенько вони витягували маленький прапорець і казали: «Тихо дитино, не розкажи нікому!» Я цього не розуміла, думала вони граються з цим прапорцем.

Зараз, усвідомлюючи всю вагу цього прапорця, усвідомлюючи, як у січні 2014 року рука ката не здригнулася, а поцілила в руку людини, яка тримала прапор.

Прапор, який люди несли гордо протягом багатьох років.

Так я сьогодні згадую Романа Сеника, який був прапороносцем Небесної Сотні.

Я згадую тих людей, які 20 лютого, піднімаючись вверх по вул.

Інститутській, несли в руках не зброю, не палки чи каміння, а несли в кишені прапор, і щит, для того, щоб на ньому витягти побратима.

І коли прапор упав, там на вул.

Грушевського чи вул.

Інститутській, тисячі людей підняли його і понесли на схід України, боронити нашу Незалежність.

Тому сьогодні я хотіла б від імені всіх родин Героїв Небесної Сотні закликати кожного — не допустімо, щоб ми втратили цю Незалежність, не допустімо, щоб ми знову ховалися з цим маленьким прапорцем.

Сьогодні ми повинні пам’ятати ціну цієї Незалежності.

Ми повинні гордо підіймати наш прапор і заявляти українською мовою: «Мені не байдуже, який прапор майорить над моєю головою, якою мовою читають молитви мої діти.