Історія однієї світової новини

Власкор в Україні.

На рубежі переломних для доль СРСР загалом і всіх 15 його республік 1990-1991 років відбулося становлення опозиційного до Кремля «Радио России».

Його створила команда новообраного голови Верховної Ради РФСРР Бориса Єльцина – запеклого ворога президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

Мовлення велося на середніх хвилях.

Конкуруючи зі станцією «Маяк» (структурою Всесоюзного радіо), нове медіа набувало дедалі більшої популярності на теренах усього СРСР і в російськомовної авдиторії за кордоном.

Так вони й називалися в середовищі журналістів, а згодом – і в масових колах слухачів: «горбачовське» і «єльцинське» радіо….

Мені імпонував ведучий Андрій Ведута.

Навіть в інтонаціях уловлювалася симпатія до суверенізованої України: судячи з прізвища, в нього – наш родовід.

Забігаючи наперед, достатньо сказати, що в липні він попросив мене вчинити кількахвилинний репортаж про відзначення прадавнього українського свята Купала-Купайла, причому в мегаполісі – кількамільйонному Києві.

У грудні 90-го чи січні 91-го вирішив передавати Ведуті знакові повідомлення: уже відбувалися 100-тисячні незалежницькі мітинги у Львові, Революція на граніті в Києві, численні антиімперські акції Народного руху по всій Україні….

А як дізнатися телефонний номер Андрія або випускового редактора? Звернувся по допомогу до друга-однокурсника, антиімперські налаштованого головного редактора однієї з найпопулярніших газет Союзу «Собеседник» Юрія Пилипенка.

Він представив мене і як практика, і як теоретика – кандидата філологічних наук із дипломом факультету журналістики Московського держуніверситету: читав автореферат моє дисертації, бо впродовж двох років я зупинявся переважно в нього вдома.

Мовляв, проблем не буде, зокрема з нормативною російською мовою.

Спочатку в етер я виходив епізодично.

Раптом у березні Ведута замовив мені репортаж про утворення Федерації футболу України на чолі з Віктором Банниковим – етнічним росіянином.

У травні як учасник походу «Останнім шляхом Кобзаря» з нагоди 150-річчя від дня смерті Пророка (представляв Головну раду Товариства української мови імені Тараса Шевченка) передавав матеріали, зокрема з Ленінграда-Пітера.

А згодом Андрій попросив постійно готувати репортажі з вулиць і площ Києва, «інформашки» з Верховної Ради, інтерв’ю лідерів Народної ради – Ігоря Юхновського, Вячеслав Чорновола, Левка Лук’яненка.

Я без проблем акредитувався в парламенті.

І пішло-поїхало.

У липні 1991 року в числі всього-на-всього декількох українських журналістів опинився в Межигір’ї, де Михайло Горбачов демонстративно приймав Гельмута Колля.

У приміщенні МЗС УРСР акредитаційні картки виписував чиновник Міністерства закордонних справ СРСР.

Російські й зарубіжні репортери не мали перешкод.

Мене він сприйняв як єльцинського противника, та все-таки «свого»….

Прес-конференція відбувалася на галявині.

Колль говорив загальщину про зміцнення взаємовигідної співпраці об’єднаної Німеччини і Радянського Союзу.

Горбачов чи не півгодини розводився про «обновленный ССГ – Союз Суверенных Государств».

Засудив рішення Верховної Ради перенести розгляд проекту модернізованого договору з липня аж на вересень.

Розкритикував спільну позицію РРФСР і УРСР (в підтексті – ненависних йому Єльцина і Кравчука) щодо залишення податків у розпорядженні кожного з 15-ти суб’єктів ССД...

Я вийшов з автобуса на сусідній Оболоні, прямо біля свого будинку, і здому оперативно видав «інформашку» на «Радио России».

Але ж не лиш офіціозний фактаж: в діалозі з Ведутою познущався з президента СРСР.

Річ у тім, що навіть Колль не приховував свого нудьгування від балаканини Горбі.

Зрештою, канцлер ФРН несподівано зірвався зі свого крісла і пішов до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука та прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, які (нібито випадково) саме вийшли на прогулянку алеями заповідника – державної резиденції.

Колль уловив, хто насправді хазяї України, які у змові з Єльциним та його «младореформаторами» бойкотували «новоогарьовський процес» реанімації імперії.

Майже всі присутні рушили слідом за гостем.

На місці залишилися лише Горбачов, його перекладач і модератор – одіозний ведучий програми «Время» Центрального телебачення Ломакін.

Бачили б ви лико президента Союзу РСР!.

«Червона рута», КГБ, ГКЧП, Незалежність.

Надалі доводилося виходити в етер по кілька раз на тиждень: політизованому загалу було зрозуміло, що Україна рухається до проголошення Незалежності.

А тут бабах – ГКЧП!.

У середу, 14 серпня 1991 року, виїхав до Запоріжжя на фінал найпопулярнішого конкурсу "Червона рута".

Це був другий, після буковинського, фестиваль української пісні та співаної поезії.

Атмосфера в переважно російськомовному місті була піднесеною.

Запоріжці радо вітали численних гостей з усієї країни та з-за кордону.

Молодь щодня переповнювала залу, вхід до якої нічого не коштував.

Передусім, російській молоді.

У неділю, 18 серпня, учасники фестивалю, почесні гості, журналісти, місцеві любителі сучасної пісні пройшли колоною під синьо-жовтими стягами до стадіону «Металург».

На тротуарах сотні запоріжців, абсолютна більшість яких стежила за перипетіями конкурсу по національному і місцевому ТБ та РМ, підхоплювали патріотичні гасла.

Глядачі тривалими оплесками зустріли вітальні виступи директора «Червоної рути» Тараса Мельника і лідера Народного руху Вячеслава Чорновола.

Звичайно, голова НРУ не міг не завершити промову політичним слоганом:.

- Від державного суверенітету – до державної Незалежності! Слава Україні!.

Концерт, у якому взяли участь переможці і чернівецької, і запорізької «Червоної рут», тривав до півночі.

А в цей час у Москві вже був створений ГКЧП – Державний комітет з надзвичайного стану...

Наступного дня, близько сьомої ранку, ввімкнув свій портативний приймач ризького виробництва.

Дивина: «Радио России» мовчить, а на «Маяку» звучить «Лебедине озеро».

О 7.00 – випуск новин: ГКЧП… Переворот!.

Не поголившись, вилетів із гуртожитку, в якому мешкав усі ці дні: треба повідомити тривожну новину директорові фестивалю.

Доїхав до готелю, де жили організатори й конкурсанти, трамваєм.

У переповненому салоні панує гнітюча тиша – на контрасті з учорашнім святковим настроєм жителів центру.

Розшукав двері кімнати Тараса Мельника.

Розбудив гучним грюкотом.

Він вийшов у коридор сонним, напівголим, роздратованим і похмуро проричав:.

– Ти нормальний?! Чого будиш ні світ ні зоря? Що сталося? Землетрус?.

– Землетрус! Слухай «Маяк», бо «Радио России» мовчить, – простягнув йому радіоприймач: якраз транслювався 8-годинний випуск новин.

– Увімкни телевізор.

Любиш «Лебедине озеро»?.

Антигорбачовський путч! Москва запровадила надзвичайний стан.

Буди всіх і вся.

Бронюй квитки.

Евакуюй людей і апаратуру.

З готелю набрав номер «Радио России» 251-3322.

Випускова редактриса вбитим голосом видихнула:.

- Наши частоты заблокованы.

Звоните позже.

Может, что-то прояснится….

Поїхав на вокзал.

А понеділкових квитків на Київ уже катма.

Що робити? Вирішив добиратися до Києва через Одесу, де друзі допоможуть купити квиток.

Це був найреальніший шлях додому.

Довелося довго чекати денного потяга Донецьк – Запоріжжя – Херсон – Миколаїв – Одеса.

Крутив-вертів середні хвилі: «Маяк» і «Промінь» є, а «Радио России» все-таки – глухо.

Згодом, уже в Одесі, дізнався, що нас чули тільки в межах Садового кільця Москви.

А дедалі далі програми ретранслювали радіолюбителі, які прийшли до Білого дому.

Раптом на «Промені» – голос голови Верховної Ради Леоніда Кравчука.

Балакав він обтічно.

Мабуть, боявся роздратувати еліту 1.000.000-го угруповання радянських військ, розташованих на наших теренах.

Я вловив головне: «На території України діють закони України».

Вже легше: в Декларації про державний суверенітет закріплено пріоритет українських правових актів над союзними.

Нарешті, зупинився у друзів-однокурсників – власкора Українського радіо Володимира Невмитого й оглядачки газети «Вечерняя Одесса»Тетяни Жакової.

Володя дружив із прикордонниками та військовими моряками і від високих офіцерських чинів дізнався тривожні новини про мобілізаційні заходи в підрозділах армії і флоту.

Звичайно, поділився зі мною.

З дозволу господарів, вийшов по міському телефону в прямий етер обрізаного до minimum minimorum «Радио России».

Як тільки сказав: «В Одесском воен­ном округе замечено передвижение танков…" – зв'язок вирубився: домашній телефон, як згодом дізнався, запрацював лише після краху ГКЧП.

Я тоді покаявся, а радійник Володя заспокоїв колегу:.

- Переживемо.

Тобі треба бути в Києві.

Виходь на «Радио России» з Верховної Ради і Хрещатика.

Він організував квиток, і я повернувся в Київ.

Одразу – до парламенту.

Відверто кажучи, біля нього було мало киян, як і на Хрещатику.

Десятки тисяч почали збиратися довкола Ради вже 24-го, у сподіванні на проголошення Незалежності й наполяганні на цьому рішенні.

Як акредитований у парламенті журналіст передавав новини – реальні й очікувані – переважно з його стін.

І ось там, як чорти з табакерки, вигулькнули російські «українці»: голова Комітету Верховної Ради СРСР із питань законодавства Сергій Шахрай, віце-президент РФ Олександр Руцькой, голова Ленінградської міськради Анатолій Собчак.

Явно із санкції головного малороса Михайла Горбачова.

Трійця приїхала, щоб перешкодити проголошенню Акта Незалежності України.

Кілька годин вони вешталися кулуарами й закуліссям Верховної Ради, заважаючи працювати депутатам і журналістам.

А ми їх ігнорували.

Часто-густо вони засідали за столом на другому поверсі.

Собчака супроводжував якийсь ніякий, блідно-жовтий, від злоби аж «зелений чоловічок».

Хто знав, що це КГБіст Володимир Путін – невиліковний фанат Союзу, майбутній диктатор 1/8 планети!.

Опівдні народу стало вже багато десятків тисяч – я бачив це людське море з розчинених навстіж вікон другого по­верху.

Всі скандування відлунювали аж під куполом Ради.

З правого берега підійшла колона авіабудівників, очолювана робітником-рухівцем Василем Гребеником, а з лівого – «Хімволокна» й Дарницького шовкового комбінату, ДВРЗ.

Багато трудових колективів зорганізувалося, незважаючи на вихідний день – суботу.

Раптом понурі лідери пропутчистської більшості, які тусувалися біля вікон, що виходять на вулицю Кірова (нині Грушевського), потерли руки:.

- Идут арсенальцы.

Они нас поддержат!.

Неподалік, за столом, Шахрай, Руцькой і Собчак узялися за розробку сценарію звернення до не менш як 100-тисячного мітингу, до українського народу.

КГБіст мовчав.

Бояри сочинили тези нашвидкуруч.

Московсько-ленінградські малороси вирішили, що виступить Анатолій Олександрович.

Підійшли вожді парламентської, проросійської, більшості й порадили Собчаку:.

- Выходите к микрофону, как только подойдет колонна арсенальцев.

І ось вона підійшла.

Але на площі яблуку немає де впасти.

Кілька тисяч арсенальців зупинилося на вулиці, вздовж Маріїнського парку і будівлі Ради.

І заскандували у вікна: «Не-за-леж-ність!».

Біля бокового вікна в симоненків, які жестами вітали робітничий клас, заклякли руки й скам’яніли фізії….

Нарешті, Собчаку надали слово.

Кияни зааплодували соратнику Єльцина.

- Дорогие украинские братья и сестры! – і тут відомий ораторським хистом політик завів новоогарьовську мантру: – Нам надо сохранить Союз! Мы должны вместе….

У відповідь не менш як 100-тисячний мітинг вибухнув:.

- Не-за-леж-ність!!! Не-за-леж-ність!!! Не-за-леж-ність!!!.

Всесоюзний трибун Собчак так і не зміг договорити заготовку.

Освистаний, повернувся до Шахрая і Руцького, а також «зеленого чоловічка» з портфелем.

Правицею витир піт.

І не лише від спеки.

Шахрай і Руцькой мовчали.

Собчаків помічник-КГБіст – само собою мумія.

Анатолій Олександрович розпачливо зітхнув:.

– Ребята, их невозможно пере­убедить!.

Кудись пішли.

Мабуть, до Кравчука….

Тим часом, близько 15.00, довідався від членів опозиційної Народної ради Івана Зайця та Василя Червонія, яких знав ще зі спільної участі в Головній раді Товариства української мови імені Тараса Шевченка:.

- Акт Незалежності практично готовий! Більшість згодна проголосувати «за».

Відпрацьовуються дрібні правки….

Найкраща новина автора.

Драматична ситуація.

Кульмінація напруженого політичного сюжету.

Усі вже знемагають в очікуванні історичного голосування.

Що ж зараз передати на РР, коли глобальна подія не відбулася? Спустився з ложі преси в кафе.

Кава ледь не полилася крізь вуха.

Думав і додумався: суверенітет, незалежність, самостійність – це не всі зрозуміють і в Росії, і в світі; тому треба говорити про конституційний вихід України зі складу СРСР.

А програми цілодобового «Радио России» вже поширювалися найпотужнішими в Союзі передавачами.

Зокрема, зі Львівщини та Київщини сигнал чітко досягав крайніх точок Західної Європи, з-під Миколаєва – Малої Азії і Північної Африки, із Сибіру – Канади і США.

З берегів озера Севан найбільша в світі 160-метрова ретрансляційна вежа із суперантеною діяла на радянські й зарубіжні терени всього Далекого Сходу, Центральної та Південно-Східної Азії і навіть Австралії.

Наразі авдиторія «Радио России» – 120.000.000.

За відсутності інтернету на початку 90-х років, гадаю, було значно більше слухачів антикремлівького ЗМІ.

Отже, в 16-годинному випуску новин РР передав лаконічну «інформашку».

Вжив ключові слова:.

- Ожидается принятие Акта о выходе Украины из Союза ССР.

Проект документа практически готов.

Рабочая группа из числа большинства и меньшинства парламента вносит окончательные правки.

Подробности – в следующих выпусках «Радио России».

Вийшов із кабіни, розташованої в напівпідвалі приміщення Ради, і сказав телефоністці:.

- Як тільки влечу сюди – мені негайно цей же московський телефон: 2513322!.

Піднявся в ложу преси.

Перевірив двері: центральні замкнуті.

Конкурентам нічого не сказав.

Прикинув: значить, мені треба буде рвонути праворуч – і по сходах униз, до телефона.

Прапорщик же за мною не побіжить….

Кінець кінцем, довгоочікуваний початок – переможне голосування: 392 «за», всього-на-всього 4 «проти».

Я сидів у першому ряду, біля дверей.

Крикнув: «Ура!» – і на тлі обурення керівника прес-служби товариша Цикори (це мені вже було до люстри) рвонув на вихід, праворуч, ліворуч, униз.

Більшість колег кинулася до центральних дверей, а потім почали мене наздоганяти.

За мною, перестрибуючи по кілька сходинок, мчала «Свобода».

Та вона – до телефоністки, а я – в кабіну.

Ще власкор і пожартував, але коли побачив, що вже говорю, підняв великий палець догори.

Із старорежимної будки я вийшов у тотальній ейфорії: у свої 37 випередив усіх молодих репортерів.

Передав новину найпершим! Та ще й на весь світ! Попідколював «нову журналістику» і пішов мимо величезної черги, забувши розплатитися за всі виходи в етер.

І тут мене наздогнала «Свобода» та простягнула квитанцію:.

- Візьміть на пам’ять: за все заплачено….

Таки є журналістська солідарність і взаємоповага.

Ось ця знакова новина – найкраща в моїй фаховій біографії:.

«Андрей Ведута:.

- Открываем выпуск срочным сообщением из Киева.

Слово – нашему корреспонденту:.

- ТОЛЬКО ЧТО конституционным большинством Верховная Рада Украины приняла Акт государственной независимости Украины.

Это означает выход Украины из Союза ССР.

Сейчас рассматривается пакет документов.

Они посвящены осуждению государственного переворота и политической поддержке парламента Российской Федерации Верховной Радой Украины.

Подробности – в следующих выпусках «Радио России».

Виталий Довгич,.

«Радио России»,.

Редакція виписала мені довгострокове посвідчення – до 2000 року (я теж так робив як голред часопису «Євро.

Атлантика), проте в 1999-му припинив співпрацю з «Радио России».

Адже тоді до влади прийшов КГБіст-українофоб – той самий «зелений чоловічок» із чортової табакерки...

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.