Карти, гроші та мушкет. Що варто знати про Георгія Нарбута, автора перших українських банкнот

Валентина Клименко.

Георгій Нарбут, український дизайнер і шрифтовик №1, помер 100 років тому, у 34.

У 31 він перебрався з Петербурга до Києва.

У 32 вдруге одружився, з дружиною свого приятеля і компаньйона по зйомній квартирі Вадима Модзалевського Наталею.

У 33 став ректором Української академії мистецтв.

За три з половиною роки в Києві Нарбут створив візуальний стиль молодої української держави — "він нас графічно українізував", як писав його учень, художник і мистецтвознавець Павло Ковжун.

Валентина Клименко, завідувачка відділу зв'язків з громадськістю Національного художнього музею України, авторка книги "Лицар, дама, авангард.

Розмова Валентини Клименко з Жаном-Клодом Маркаде", разом з BURO.

запрошує на віртуальну подорож Києвом часів Георгія Нарбута.

Уявімо, що подорожувати в часі уже норма.

Або що Вуді Ален зняв фільм "Опівночі у Києві".

І в цьому фільмі теплої літньої ночі 1918 року ви опинилися поблизу Софійської площі, Золотих воріт чи на Великій Житомирській.

Ви можете заплигнути в бричку або авто і проїхатися квартал чи два із зухвалим футуристом Михайлем Семенком, який поспішає в теплу компанію друзів-митців.

Або "упасти на хвіст" театральному режисерові Лесю Курбасу, який заснував театральну трупу Молодий театр, відмовився від традиційних етнографічних спектаклів і експериментує з сучасною драматургією і класикою, він теж іде на вечірку у Георгіївський провулок, 11.

Там у помешканні #2 ви вітаєтеся із поетами Павлом Тичиною, Миколою Зеровим, художниками Миколою Бурачеком і Юхимом Михайлівим, композитором Пилипом Козицьким, мистецтвознавцем Федором Ернстом, істориком Вадимом Модзалевським, які незмінно збиралися у молодого професора щойно створеної Української академії мистецтв Георгія Нарбута.

За рік він став улюбленцем київських художників, здобув їхні симпатії й авторитет.

Микола Бурачек тут же запропонує вам екскурсію квартирою і історію її облаштування: "Бігав десь по Подолу, по авкціонах, купив прекрасні меблі корельської берези, придбав якісь портрети невідомих предків, тарілок, малюнків тощо.

Квартира помалу почала набирати характеру прибірности, не тої дешевої міщанської нарядности, що всякими фіраночками, скатертинками, картиночками свідчить про недостатність смаку хазяїв.

Навпаки, тут у Георгія Івановича все відбиває той високий артистичний смак, яким так щедро обдарувала Георгія Івановича природа.

Все було солідне, міцне, не на сьогодня лише, а на довгі роки.

Тут, мабуть, виявився смак старого дідича, бажання утворити міцний, захисний закуток".

Крім модного графіка, який у Петербурзі здобув славу книжкового новатора номер 1, у шестикімнатній квартирі мешкає його приятель — історик, архівіст, генеалог Вадим Модзалевський із дружиною Наталею, а дружина Нарбута Віра тим часом перебуває у Каневі, на дачі першого директора публічного музею Миколи Біляшівського — лікує дворічну Марину і чотирирічного Данила від коклюшу.

Зате в квартирі поселився..

вигаданий Лупа Грабуздов.

Йому придумали біографію і приписали жменю неабияких заслуг, створили силуетні портрети, а всі перипетії його життя фіксували в "Діаріуші", Грабуздов-містифікація писав статті у газети, а потім газети писали про його смерть.

Звідки взявся цей "неслужащий дворянин" із маломаєтних пирятинських поміщиків? З персня.

Нарбут купив старовинний перстень з печаткою, в овалі якої вміщено зламаний обеліск, щит і напис по краю: "Бог моя надеж онь мне помога Грабуздов", а далі — справа фантазії.

Микола Зеров навіть написав вірша, стилізувавши його під старосвітчину — "Елегія Грабуздовська — на умолчаніє мелниці фамилної".

На річці Чумгачку, без служби дворянин,.

Бездійствуя стоїш отечественний млин,.

На славнім місці сем през предків заложонний.

І слави нашої свидітель незелжонний.

Фантазія у Нарбута — несамовита, а молодик він був пристрасний і емоційний.

Федір Ернст, мистецтвознавець і завідувач мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві (теперішній NAMU), який вчився у Глухівській гімназії в один час із Нарбутом, пише: "Пам'ятаю жаркий літній день у Глухові.

Сонце пече так, що вулиці та широкі майдани базарів начеб вимерли.

Не ворухнеться листя дерев від бульвару, рідко-рідко проїде, повертаючись з ринку й підіймаючи цілу хмару пилу, що довго золотиться у повітрі, сільський віз.

На другім кінці майдану щось заворушилось.

Біжать вуличні хлопці, перед ними якась висока, курйозна постать.

Чорний фрак старовинного крою, короткі панталони до колін, чулки, лаковані туфлі.

З вікон та дверей єврейських крамничок висовуються цікаві голови.

Хто це? І раптом: "Та це ж Жорка Нарбут!" В костюмі Євгенія Онєгіна Нарбут гордо йде через глухівський ринок.

На другий день той самий майдан міряв кроками уже не Онєгін, а англійський мандрівник по Сахарі чи Єгипту — в сліпуче білім вбранні, з білим шкіряним шоломом на голові".

Наш Георгій (він же Юра, він же Жора, він же Єгор — так по-різному його називали, і в різні часи він сам так підписував свої твори), під впливом богемного Петербурга і "міріскуснічеського" естетика понад етику — сам собі перформанс і персонаж".

Перевдягання — його пристрасть.

Коли художники «Світу мистецтва» захопилися ампіром, Нарбут також шубовснув в естетику імперського стилю тотально: він "одягається за модою олександрійських часів, зачісує волосся з висків наперед.

Пізніше він захопився ще більше миколаївською добою — носить вузькі бакени, одягається як Чічіков, з ясними панталонами в широку клітку — взагалі робить вражіння людини минулих часів".

А квартиру обставив ампірними меблями, завів тогочасну порцеляну.

Художника видно здалеку — не такий, як усі, артистичний вигляд, ексцентричні манери.

Український мистецтвознавець Платон Білецький деталізує: "Він попросив у Білібіна зелений "онєгінський" фрак, зачесав по тогочасній моді волосся зі скронь на лоба та походжав у такому вигляді по Петербургу і Глухову, збираючи юрбу зівак".

Але недовго тривав роман з ампіром.

Поки російські колеги з кола "Світу мистецтва" звеличують культуру російських маєтків, Нарбут тим часом захоплюється красою українських садиб — подорожує Правобережною Україною, замальовує, везе петербурзьких друзів.

Сергій Тройницький, мистецтвознавець і геральдист, директор Державного Ермітажу (1918-1927), писав: "З Линовиці ми з Єгором Івановичем разом поїхали в Чернігів, де провели три дні у загального нашого, нині теж покійного, друга, Вадима Львовича Модзалевського.

В одне з відвідувань музею Тарновського Нарбут надів зелений, затканий сріблом кунтуш Скоропадчихи, підперезався широким поясом, взяв в руки келепа (різновид бойового кавалерійського молота-топірця із вузьким недовгим лезом) і прийняв "шановитий" вигляд, зробившись зовсім схожим на один зі старих портретів.

Побродили ми і по антикварах, і Єгор Іванович все підшукував собі "шаблюку", щоб потім зробити козацький костюм".

На 7 січня 1913 року призначили весілля Нарбута з подругою його сестри Агнеси, донькою офіцера-прикордонника Вірою Кир'яковою, випускницею Полтавського інституту шляхетних дівчат та київських курсів інструкторів гімнастики, домашньою вихователькою якої була внучата племінниця декабриста Пестеля Олександра Федорівна Пестель.

Весілля у Нарбутівці.

Чому ж не в Північній столиці, де наречений — модний ілюстратор, оформлювач, графічний дизайнер? Бо весілля мало бути за старовинними українськими звичаями.

Ернст з іронією пише, що Нарбут знайшов в околиці "старого п'янюгу, що досконало знав всі тонкощі старовинного весілля", уповноважив його всіма диктаторськими правами і тероризував і родину, і гостей, але всі обрядові тонкощі витримали.

Віра Павлівна обряди підтверджує, а п'яного церемоніймейстера — ні".

Художники одразу помічають візуальні особливості, Юхим Михайлів зафіксував: "Стиль, розвинений смак, естетика — це були риси, що доповнювали його вдачу.

Як тільки він приїхав до Києва, ледве здобував помешкання, зразу ж побіг по антикварах шукати меблів, улюблений empire, "корєлку", замовив для себе жовті чоботи і темно-синього жупана за власним кроєм, оздобивши його старовинними круглими срібними ґудзиками.

Національне відродження захопило Нарбута вщерть, і він хтів показати це навіть своїм зовнішнім виглядом, змінивши "онєгінський" сюртук петербурзького часу на козацький жупан.

У цьому він виявив свій глибокий романтизм, що розливається в блакитній гамі його прозорих акварелів".

Якщо ви, прибулець із ХХІ сторіччя, вже трохи освоїлися серед "попередників", обговорили весілля Курбаса з Валентиною Чистяковою, на якому Нарбут був свідком, книжку Павла Зайцева "Оксана.

Перше кохання Шевченка" (1918), обкладинку якої Нарбут "обсипав квітами", почули плітки, як Федір і Василь Кричевські боролися за місце, яке вподобали для своїх робіт на першій виставці професорів Академії мистецтв, у вас можуть запитати: а вам який герб здається більш підходящим — тризуб чи козак із мушкетом?.

Державна символіка — гаряча тема у 1918 році: Грушевський, який очолював комісію зі створення державного герба України, виступав проти мілітаристських старих гербів, а Нарбут запропонував відновити державний герб Української Гетьманської Держави ХVІІ-ХVІІІ ст.

(козак із рушницею) і намалював його, та затвердити його не встигли, тож гербом залишився варіант Василя Кричевського — тризуб, оздоблений модернізованим орнаментом.

За спиною Нарбута — сотні малюнків для "Гербовѣда", для "Малороссійскаго Гербовника", "Гербовъ гетмановъ Малороссіи".

Зате коли до влади приходить гетьман Скоропадський, Нарбуту замовляють ескіз герба, державної печатки, грошей, а ще вбрання для гетьманського двору — художник передав нагору шість аркушів з мотивами вбрання для гетьмана, державного писаря, судді, старшини, козака.

Скоропадський недовго керував країною.

Варто попросити у Георгія Івановича показати нові гральні карти, які він розробив на замовлення уряду гетьмана: які там королі й валети в образі гетьманів і козацьких старшин, які шляхтянки й міщанки — дами! Або показати перші купюри УНР — 100 грн, 10 і 500.

"Сам намалював", — зарегоче Нарбут, простягаючи купюри.

Швидше за все, поки гості весело пліткують, художник малює — він уміє зосередитися на роботі в найвеселішій компанії і не зриває дедлайни, час від часу вигукуючи вголос: "А тут ми вліпимо гербяку".

Він трохи забобонний: не любить починати справи у понеділок і не любить 13 число, — але страшенно милий.

Проводжаючи вас із гостин, під Брамою Заборовського Федір Ернст обов'язково докине на прощання: "Не дивуйтесь, Нарбут скрізь влаштовує маскаради, і всі вбрання для дружини й себе він шив, різав, клеїв, кольорував власними руками.

А в Нарбутівці над прозаїчним, обшитим деревом будиночком 1890-х років він надбудував якийсь фантастичний балькон з півкруглою куполою й гострим шпилем над ним, збудував ампірну огорожу, в'їзну браму з чотирикутних стовпів і півсферою вгорі.

За один вечір всього не побачиш, але Нарбут — лицар графіки без страху й докору.

Коли революція збудила в нашому художникові національну й громадську свідомість і він повернувся на Україну — київські книгарі та видавці далеко не побачили в ньому свого месії.

Потрібна була велетенська праця, щоб сколихнути це болото, створити на Україні культурну й мистецьки сформовану книгу".

На честь ювілею з дня народження Георгія Нарбута стартує міжнародний проєкт "НАРБУТ ХХІ", який ініціювало видавництво "РОДОВІД".

Проєкт "Нарбут ХХІ" складається з трьох частин:.

Вересень 2020.

Онлайн-виставка постерів сучасних дизайнерів, натхненних філософією творчості Георгія Нарбута, учасників конкурсу плакатів "На перетині всіх протилежностей".

Жовтень 2020.

Вийде "Нарбутівський збірник", знищений в 1933 році.

Відкриється онлайн-виставка "Образний світ Георгія Нарбута й створення українського бренду".

В Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго буде презентовано англомовний каталог, складений під кураторством Мирослави Мудрак.

Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.