Про братні народи й дітей нерозумних. Враження від виступів президента

«Детектор медіа» публікує дві суб’єктивні думки про останні виступи президента, про сприйняття держави її очільником та меседжі, які промови несуть українським громадянам та у світ.

Колонку Олександра Михельсона читайте тут.

Президент Володимир Зеленський протягом кількох днів зробив два публічних виступи.

Обидва цих виступи виявили дещо з того, щодо чого виникають постійні запитання протягом усього понад року його президентства.

А саме: якою бачить і сприймає Україну Володимир Зеленський.

Якою бачить її та її місце у світі.

Тож поведімо мову не про те, що він хотів сказати, а про те, що сказав, хоча, можливо, й не хотів.

Отже, промова до Дня незалежності 24 серпня.

Й найперше звернімо увагу на використовувану Зеленським лексику та образи, які та лексика створює.

Це — не дрібнички, адже мова людини є віддзеркаленням її мислення, тих образів і того понятійного ряду, які живуть у її уяві.

Отже, цитата: «То, може, дітям годі змагатися в тому, хто більше та правильніше любить неньку Україну?».

Одразу чомусь згадалася пісня, яку співав такий собі Кобзон: «Україна-ненька, матушка Россия..

прямо через сердце пролегла граница».

Бо оте «ненька» — це такий уже зашкарублий штамп! Радянський штамп, який одразу малює в уяві ряд: борщ, сало, шаровари, гопак.

Не пригадується, щоб оце «ненька» траплялося в текстах відомих патріотичних, модерних політиків чи громадських діячів — окрім радикальних, які мислять тими самими радянськими штампами, тільки перелицьованими навиворіт.

Не пригадується, щоб оцим «ненька» рясніли тексти відомих публіцистів.

Це — фразеологія минулого, давно минулого.

Натомість російська пропаганда повсякчас називає Україну «нэнькой» — з іронічним відтінком, того самого часу навіюючи, що буцімто українці саме так свою Батьківщину повсякчас і називають.

То звідки це взялося в Зеленського?.

Багато разів він назвав Україну «мамою», а українців, українських громадян — «дітьми».

Добре, хоча б не «трохи наївними», як казав Лукашенко про білорусів.

От кілька цитат: «Думаю, для кожної матері головним є щастя дітей.

Найперше, щоб її діти — українці були здоровими»; «Кожна мама хоче, щоб усі її діти завжди були вдома», «Ні сусідам, ні внутрішнім чужинцям.

Тим, що обкрадали нашу маму Україну багато років, бо ніколи не вважали її рідною».

А тепер запитання: уявлення про відносини держави та громадян як про стосунки матері й дітей — чи це демократичний погляд на речі? Боюся, що якраз тоталітарний.

Змалювання відносин між державою й владою та громадянами як між батьками та дітьми, а між громадянами — як між братами та сестрами, нав'язування аналогії між суспільно-державними відносинами та сімейними стосунками — це є давній і дуже добре відомий тоталітарний пропагандистський прийом.

Мета його — навіювання ієрархічної свідомості, переконаності в незначущості й залежності «дітей».

«А ви самостійно робіть, що вам батьки наказали» — десь отак.

Є, до речі, такий соціально-психологічний феномен — неусвідомлений тоталітаризм.

Людина може вважати себе демократом і щиро ненавидіти тоталітаризм, але щойно заходить мова про щось, безпосередньо не пов'язане з політикою, про людські стосунки — й ця людина оперує тоталітарними категоріями, не даючи собі звіту в їхній тоталітарності.

Там, де Зеленський звертався нібито до кожного українця, він використовував займенник «ти».

Даруйте, але ж я з ним на брудершафт не пив! І більшість українців, підозрюю, теж.

«Ты записался комсомольцем?!» — от звідки ростуть ноги в цього «ти».

Оце «ти» підкреслює нерівність у громадянському статусі.

Завершення промови було дуже проникливим, але: «Країну, де ті, хто без бою подарував частину території, будуть давати свідчення, а не проповіді з патріотизму».

«Ті, хто подарував» — хто це, перепрошую, персонально? Петро Порошенко під час російської агресії у Криму не був президентом — і ще три місяці по тому не був.

Олександр Турчинов, здається, «давати уроки патріотизму» Зеленському не намагався.

То кого мав на увазі президент?.

І тут, на превеликий жаль, згадується, що то російська пропаганда навіює, ніби це «Порошенко здав Крим».

Російська пропаганда глузує з України, що «здала Крим без бою».

Російська пропаганда щодо всіх випадків і всіх відносин, зокрема й міжособистісних, утовкмачує постулат «жертва сама винна».

А чого хотів би Зеленський? Президент хотів би, щоби Росія почала повномасштабну агресію? А чи, може, він ретроспективно прораховував усі можливі на той момент сценарії й дійшов висновку, що такого не могло бути? Точно знає, що такого не могло бути й точно знає, за яких обставин сталося? В тому числі й отримавши про це свідчення закордонних політиків найвищого рівня?.

Робити висновки, виходячи із сьогоднішніх, а не тодішніх обставин, та ще й, можливо, викривлено їх уявляючи — це промова не політика, це — промова обивателя.

Або свідомого маніпулятора.

Інша дуже дивна цитата: «Країну, де жваві суперечки будуть лише про те, як назвати ракету, що Україна запускає в космос, та на честь кого назвати збудований корвет».

Що це? Дуже схоже на типовий російський погляд на велич та могутність держави, що вимірюються приборканням космосу та гучністю брязкання зброєю.

Ну, й, до речі, жваві суперечки з кожного суспільно важливого приводу — це і є демократія.

Коли ж можливість суперечок звужено до того, як назвати чергову зброю чи ракету — це, даруйте, до Путіна.

А за два дні до того президент дав розлоге інтерв'ю телеканалу «Україна 24».

Й там він, серед іншого, сказав: «Дуже б не хотілося, щоби загалом хоч щось вплинуло на дружні відносини між дійсно схожими братськими народами: українцями та білорусами».

Дуже хотілося би спитати в пана президента: а що воно таке — «братні народи»? Чим вони відрізняються від звичайних? Бо річ у тім, що це — теж суто російська пропагандистська ідеологема.

І зміст її полягає от у чому: відносини між «братніми народами» буцімто не мусять відповідати стандартам міжнародних відносин.

Мовляв, «брати чубляться — то між собою по-братньому й розберуться, а ви всі не лізьте».

А який зміст вкладав у цей вислів Володимир Зеленський? Теорія міжнародних відносин знає категорію «добросусідство», але не знає категорії «братерство».

Зазичай про «братні народи» ведуть мову ті, хто й досі ментально живе в СРСР...

І — про головну проблему сьогодення, про пандемію.

Президент зробив відкриття: буцімто першої хвилі в нас не було, вона йде тільки зараз.

Це вже щось із серії «алле-гоп».

Казали-казали про першу хвилю протягом півроку — а виявилося, її й не було.

Першу хвилю, з якою ми жили понад три місяці, вважати нечинною.

А що ж натомість було? Генеральна репетиція?.

А чому тоді вся Європа каже про те, що нині йде друга хвиля? Ми живемо в якомусь іншому часовому вимірі? У нас закони епідеміології діють якось не так, як у сусідів? Погляньте на цей сайт, погортайте старі дані, й ви виявите, що набереться щонайменше десяток європейських країн, у яких навесні ситуація була незрівнянно кращою, ніж в Україні.

Потім захворюваність упала мало не до нуля, а тепер здійнялася друга хвиля — й у тих-таки Словаччині, Угорщині, Греції вона є не більшою, ніж була навесні; а в балтійських та скандинавських, за винятком Швеції — навіть помітно меншою.

У деяких країнах друга хвиля була потужнішою за першу, але досить швидко пішла на спад.

Усі без винятку європейські країни помітно спускаються в загальній таблиці, й одна тільки Україна швидко піднімається.

А послухати президента — в нас усе гаразд, ми ефективно протистоїмо.

Тоді як на тлі сусідніх країн в Україні — катастрофа.

Вже зараз, а не «ми готуємося».

Якщо порівнювати динаміку ситуації в Україні із сусідніми країнами, висновок буде невтішним: друга хвиля накрила Україну тоді, коли вона тільки-но почала виходити з першої й не встигла вийти.

Усе це виглядає так, ніби, коли президента ознайомлюють із ситуацією в інших країнах Європи, йому дають або тенденційно вибіркові дані, або маніпулятивні висновки.

Кажуть не правдиве, а приємне.

От тільки, маючи хибні уявлення про стан загрози — чи можна адекватно протистояти цій загрозі? Типове пострадянське прикрашання реальності, типове для російської пропаганди намагання підшукувати красиві заспокійливі визначення для дуже тривожних ситуацій.

На превеликий жаль, після цих публічних виступів лише посилилося занепокоєння: чи наш президент ментально не перебуває в пострадянському світі, чи не оперує саме його суто пострадянськими категоріями?.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.