Перелити життя в кіно: як знімають «Королів репу»

Десь на трасі за Обуховом, між селами Григорівка і Германівка, узбіччям прогулюється розфуфирена діваха з шиньйоном і накладними віями.

Біля неї зупиняється червоно-біла тюнінгована «копійка», де сидять два пацики в майках і з кепками-снепбек.

«Привєт, Нін! Як дєла, як улов сьогодні?» – підстьобуючи питають вони.

«Привєт, Джонні, Привєт, Казанчику.

Переживаєте за тьотю Ніну? Та вобше нікого нема, наче вимерли всі.

Я сяду до вас на мінуту, бо вже ноги не держать стояти».

Нінка залазить у машину, знімаючи свої рожеві «лабутени», і починається комічно-печальний діалог «за жизнь» між молодшим і старшим поколінням.

У виробничому плані сцена триває всього 3 хвилини 40 секунд, але в ній – усе, що треба, аби побачити безперспективне життя сільської жінки, що ніби опустилася до проституції, початок історії двох друзів-хлопців, які мріють про музичну кар’єру реперів, і контраст між цими мріями і навколишнім життям, не здатним змінитися на краще, якщо ти не готовий брати на себе відповідальність за свої рішення.

Бо роботи легкої і приємної немає, натомість є наркотики і кримінал, а мрії про музику – часом необґрунтовані, коли навколо – тільки поля кукурудзи і соняшнику.

Це зачин сильної та повчальної історії злету і падіння наївності та інфантильності, яка впалу в очі експертам на конкурсному відборі кінопроектів 2019 року.

Проект представляв продюсер компанії Kristi Films Юрій Мінзянов, відповідальний за створення свого часу «Припутніх» Аркадія Непиталюка.

А в кріслі постановника сидів Мирослав Латик, режисер минулорічного фільму «Халепа на 5 Baksiv».

На роль Нінки, загалом, не надто великої, але дуже промовистої ролі, запросили зірку Ірму Вітовську.

З кричущо-диким макіяжем «бойового розфарбування», у сукні-в-обтяжку і піднятим до потрібної задля правильної чоловічої реакції висоти бюстом, вона виглядає на обухівській трасі немов сонце посеред чистого неба – сліпить очі, і водії, проїжджаючи повз, звертають собі шиї в бажанні ретельніше роздивитися не так знімальний процес, як цей «яскравий» об’єкт.

Ми йдемо з нею дорогою між вибудуваних рядочками з двох протилежних сторін машин обслуговування, й Ірма розповідає, що тільки приїхала з морів, пояснюючи свою приємну засмагу, і що роль не така проста, як здається.

Ірма Вітовська.

«В цьому направленії професії в мене ще не було ролей, але мені цікаво експериментувати, особливо коли класний сценарій, – каже Ірма Вітовська.

– Та й з Мирославом ми давно знайомі: він уже давно в професії, і ще в 2000-х мене запрошував, коли я була молодою акторкою, а він – студентом.

Тільки я тоді зламала середній палець, і він узяв на роль іншу акторку.

За ці роки він виробив хороше відчуття подібних персонажів, і нам було легко домовитися на березі про трансформацію моєї героїні, інакше в мене не було б бажання грати звичайну проститутку.

Мусило з’явитися рішення, тому виникла “біографія”, і “снісходітельне” ставлення до героїні переходить у жаль і потребу поставити себе на її місце – а як би я вчинила?».

Мирослав Латик, майже чорний від засмаги високий чоловік з багатотижневою щетиною, густими довгими вусами і сяючими блакитними очима, на майданчику рухається активно та вільно, чітко уявляючи собі, що він хоче і як усе має бути.

Він постійно курить, що не заважає йому швидко переміщатися від монітору до машини, довго говорячи з акторами про міміку, специфіку промовляння фраз і навіть потребу, наприклад, озирнутися в конкретному кадрі, щоб додати сцені комічності.

Минулого року на пітчингу він ну точно таким самим стояв перед експертною комісією, що вирішувала, чи виділяти на фільм 21 мільйон гривень з 26 мільйонів загального бюджету – без ніяковіння, але й без бравади, говорив про драму життя і потребу чесності в кіно.

Після обіду, під шаленим сонцем серпневого дня, ми присіли з ними на сендбеги, мішки з піском, якими привалюють на знімальних майданчиках стійки і кронштейни, і говоримо про органіку та способи її досягнення.

Мирослав Латик.

«Вітовська – це really cool, – каже режисер з відвертим задоволенням.

– Коли проїжджає фура, а вона одна в кадрі – це круто, на це просто цікаво дивитися.

Так, у якийсь момент вона заграється, і це треба присаджувати, але вона кльова в усьому – у пластиці, у відчутті, вона відчуває і сцену, і мізансцену, ще й підтримує акторів.

А це не легко для них.

Бо є проста, весела перша частина, і складна, бандитська друга частина.

От тут уже я боюсь перебрати, щоб не було “Бандитського Петербурга” і всього того, чим раніше насипали на телеках.

Тобто це зашито у фабулу, але ж треба подати правильно, бо на початках оператор виявляв певне бажання естетизації цього світу.

В мене ж упор на “естетику” фільму “Припутні”..

просто з певним додатком фешну.

Я хочу зробити історію сочно-яскраву, де буде багато хіп-хопу і тусовок, з музичною драматургією розвитку самого біту, від кумедних трешових треків типу “Сан Тропе” до складності і борзоти у фіналі».

Музична складова – одна з головних у фільмі.

І це цілком на часі, зважаючи на стрімкий розвиток українського репу і хіп-хопу, сцена яких, з появою Альони-Альони, Айсідока, Електромеда, Дяді Вови чи Ropan’а, перетворилася на цілком придатний для слухання і рефлексій шмат сучасної культури молодих людей.

«Королі репу» – це історія про таких молодиків, не просто пациків у кепках, а про «читаючих» реп.

Тому й шукали на ролі хлопців у темі.

Одним з них став актор з майстерні Богдана Бенюка Міша Дзюба, і його вибрали ще рік тому, і навіть зняли в тизері до проекту, представленого на пітчингу Держкіно.

І попри бажання «простішого» актора – «а у Дзюби видно вищу освіту, типу інтелект», – режисер знайшов у Міші потрібний «нерв 20-річного пацана, який кудись рветься».

Міша справді виглядає в кадрі впевнено, «дерзко», але й не перетягує каната, розуміючи драматичнісь історії, потребу перетікання життя в кадр і зміни персонажа.

Міша Дзюба.

«Мені близька ця історія, бо я сам з невеличкого містечка, – каже Міша Дзюба, не тушуючись.

– Я був таким самим пацаном, зі своїми мріями і, часом, закосмічними цілями.

Тепер думать навіть страшно – хотів зніматися в кіно, й от – знімаюся! Так само і з героями-реперами.

Ми починаємо легко, дуркуючи, бо зараз типу буде виступ, ми довольні, а потім герой все більше йде в себе, в себе, в себе.

Він стає мовчазним, робить різкі вчинки, змінюється його реп, манера читки, його мислення.

Тобто ті тексти, які були спочатку, стають складніші.

А міняє його зустріч із бандитами.

Він ніби перетворюється на гопника, короче.

З такою походкою, говорінням – йому вже не треба навіть усі літери вимовляти.

Плюс до всього змінити героя дуже допомагає грим: ми поставили багато бійок, і половину фільму я ходжу із замальованим обличчям.

Навіть лінза, вставлена в око, міняє персонажа...».

Школа життя нарешті входить у кіно, яке й мусить бути віддзеркаленням життя, не прикрашанням його, а пропозицією зазирнути в дзеркало і спробувати рефлексувати, аби, в ідеалі, глядач захотів стати краще.

Комічна історія відбулася прямо під час зйомок, у безпосередній близькості з майданчиком.

Оскільки знімали на реальній дорозі, була домовленість з поліцією щодо сприяння транспортному етапу зйомок і допомога протягом півдня у перекриванні руху: поки камера працює – машини їздять лише по одній смузі.

І тут де-не-де взявся місцевий хлопець, трохи на підпитку і, можливо, не в дружбі з головою.

То він хотів подивитися, то послухати, то стояв поруч із поліцейським, то виривався і заглядав – реально, мов у вікно – в кадр.

Мирослав Латик сам пішов просити не робити такого.

Врешті хлопець вирішив піти.

Але не пішов.

Вирішив поїхати.

Та ж для цього треба стопнути машину, а ніхто не зупиняється.

І він починає бурчати, поліцейські з ним сваряться, він відгавкується, і то гучно, що й за 70-100 метрів чутно звукорежисеру.

Дубль переписують.

Усі злостяться.

Хтось матюкається.

Вітовська каже в серцях: «з вашими матюками, б...».

І всі трохи посміхаються і розслабляються.

«Я не люблю стерильності, – чітко резюмує Ірма, – і правда має бути такою, як є.

Дуже дивно було б бачити мого персонажа, що говорить лінгвістично правильно».

Але ж проблема – у використанні обсценної лексики, яка законом заборонена для використанням, зокрема, в кіно.

Латик по духу згодний з Вітовською: «Я не вважаю, що мат треба пропагувати і too much кидати, але є ситуації, коли без нього – ніяк.

Хоча ми намагалися знайти українські еквіваленти, або відсилки, наприклад, “ідіть у сраку, клоуни”.

Інше – можна перетонувати, це ж кіно, врешті.

Та й часи трохи змінилися – в першому варіанті сценарію я відчував навіть не 90-ті, а 80-ті роки ХХ століття, – гіпермерзотний світ.

Зараз уже 2020 рік».

«Королі репу» розраховані як фільм для молоді, розповідаючи про молодь без прикрас.

Сценарій відразу виглядав як м'ясо життя.

І коли Юрій Мінзянов його отримав, він був приголомшений – і буквальністю мови, і тим, що це все написав уманьчанин Роман Магрук, людина-не-сценарист, викладач педагогіки та психології, який згодом таки став сценаристом, послуговуючись оком психолога, здатного перелити життя в кіно.

Юрій Мінзянов та Ірма Вітовська.

Знімальний процес закінчиться посеред вересня.

Вихід намічений на 2021 рік, і виробники обіцяють цікаву промо-акцію, з передуючими прем’єрі реп-батлами і «фіналом на прем’єрі фільму в одному з модних кінотеатрів».

Фото надані Kristi Films.