Кіно як дзеркало: українські фільми в липні та серпні

Українське кіно у національний прокат повернулось у липні – і це було символічне повернення, яке розпочалося з альманаху «Українська нова хвиля».

Його прокат розпочався 16 липня і триватиме ще не один місяць – і через особливості фільмів цієї добірки, які потребують підготовленого глядача, і, власне, через продовження карантину, який хоч і послабився, проте нікуди не подівся.

У серпні вже вийшло три фільми – один спільного виробництва і два суто українські.

І всі ці картини мають спільні риси, пов’язані з певними дуже стійкими тенденціями в українському кіно останніх років.

Почати варто з «Української нової хвилі».

Йдеться про добірку авторських фільмів, які торкаються доволі болючих і суперечливих суспільних тем.

Перед нами сьома за рахунком добірка – й одна з найполемічніших за всю історію творення цього альманаху.

Головна її тема – процеси декомунізації та взаємодії з радянським спадком; тема норми як певної свободи від можливих суспільних стереотипів та орієнтація на власні відчуття, а також теми, які мають стосунок до непростої східноєвропейської історії.

Якщо ж дивитися на добірку «Українська нова хвиля» у ретроспективному розрізі, то у за їхніми фільмами можна вивчати недавню історію України.

Найперша добірка вийшла на екрани 2012 року, за рік до Революції Гідності та через два роки після формального відновлення фінансування українського кінематографу державою.

Саме тоді з’явилися перші картини, які напряму торкалися суспільних процесів.

І перші фільми цієї тематики були пов’язані з двома альманахами – «Мудаки» та «Україно, goodbye!», які були зініційовані групою українських кінематографістів.

До першої добірки «Української нової хвилі» ввійшли фільми «Гамбург» Володимира Тихого, «Уроки української» режисера Руслана Батицького та «Борода» Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Саме ці три фільми дуже точно відображають тодішні суспільні очікування та настрої і є частиною альманаху «Україно, goodbye!».

«Гамбург» саркастично демонструє євроочікування маленького українця, який хоч у якийсь спосіб та все ж мріє потрапити у Європу.

«Борода» веде мову про драматичну ситуацію замкнених кордонів (це було ще до безвізу), які розділяють доньку та батька.

А «Уроки української» дають нарис майбутніх неприємностей з українським Донбасом.

І якщо картина Тихого була максимально саркастичною і залишилася у своєму часі (хоча хтозна – Європа знову закривається через COVID-19), то «Борода» та «Уроки української» можуть претендувати на ширші узагальнення та довше життя.

А фільм Руслана Батицького взагалі виглядає як репортаж з окупованого Росією Торецька (де власне фільм і знімався).

Наступні добірки, які регулярно укладалися «Довженко-центром» та виходили у прокат, відкривали нові режисерські імена та торкалися нових суспільних проблем.

За фільмами «Української нової хвилі» можна вивчати сучасну історію України, принаймні з’являється нагода відстежувати певні важливі суспільні тенденції.

Це проявилося насамперед у фільмах про Революцію Гідності, а згодом і про російсько-українську війну на сході України.

Особливо запам’яталися «Обличчя» Нікона Романченка – змонтовані відео обличь учасників Євромайдану.

Це був дуже світлий фільм, який передавав увесь оптимізм учасників подій.

Він був учасником третьої добірки, яка вийшла 2015 року.

Інша монтажна картина – «Ма» Марії Стоянової – була змонтована з фрагментів блогу Зіни Обуковської, яка перебувала у прифронтовому Маріуполі та писала відеолисти до своєї доньки у Київ.

Стрічка влучно передавала стан цивільної людини, цілком непричетної до війни, яка за подіями може спостерігати хіба з вікна своєї квартири.

Картина була частиною добірки «Runaway» 2018 року.

З найбільш контраверсійних стрічок на тему війни на Донбасі варто згадати анімаційну картину «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами» режисерки Діани Кавеліної, яка входила до альманаху 2019-го під назвою «Красиві двадцятилітні».

Повертаючись до фільмів 2020-го та їхніх тем, варто заначити, що загалом автори деяких стрічок доволі прискіпливо і навіть критично дивляться на процеси, які пов’язані з декомунізацією та перебудовою простору українських міст.

Раніше мова в українському кіно на такі теми велася на рівні метафор.

І це стосувалося не тільки ігрового, але й часто неігрового кіно.

Тепер усе змінилося.

Неігрова стрічка Олексія Радинського «Колір фасаду: синій» веде мову про ситуацію довкола знаменитої і багато в чому унікальної «Літаючої тарілки» біля станції метро «Либідська».

1981 року її збудував архітектор Флоріан Юр’єв.

Тепер споруді загрожує руйнування через будівництво нового торгівельно-розважального центру, яке цілком змінить довколишній міський простір.

У фільмі Радинського процеси руйнування «Тарілки» не пов’язують із декомунізацію, а радше із загальними процесами привласнення громадського простору, який стається за нових капіталістичних умов.

Однак і процеси декомунізації можуть по-своєму змінити міський простір, як в анімаційних стрічках «Кохання» Микити Лиськова та «Петріка-реквієм» Катерини Возниці.

Перша цілком будується на топографії міста Дніпра, де впізнаваність міських об’єктів та метаморфози, які з ними стаються, є основою для творення художнього світу.

А друга веде мову про перейменування станції київського метрополітену «Петрівка» на «Почайну», яка супроводжується зміною самого звукового тла київського метра.

І ці реакції можуть бути цілком непередбачуваними.

Варто відзначити іще одну картину цієї добірки – «У нашій синагозі» режисера та автора сценарію Івана Орленка.

Фільм створено за незакінченою новелою Франца Кафки і є першою спробою подивитися на Голокост як на певну універсальну подію, яка стосується усіх країн Східної Європи.

До цього в нас такого фільму не було.

Київ без адреси.

Стрічка розповідає про агента британської спецслужби, який розслідує темні справи російської ФСБ.

У цьому фільмові загалом мало цікавого, крім хіба того, що місцем фільмування стрічки стали багато київських локацій.

Проблема, однак, у тому, що більшість тих локації здебільшого використовуються як екзотичні абстрактні декорації, які майже ніколи не служать за своїм прямим призначенням – скажімо, бібліотека Вернадського у фільмі є банком.

Можна подякувати, що «Бориспіль» залишився аеропортом, а не став чимось іще.

Київ, вочевидь, був вибраний тільки тому, що Україна давала гроші на цей фільм.

Проте, як завжди у такого типу стрічках спільного виробництва, головним героєм є іноземець – цього разу британець, який тільки й може розв’язати проблеми аборигенів.

Прикметно, що й головним негативним персонажем є також іноземка – агента російських спецслужб.

Українцям дістаються тут ролі жертв, які фактично не мають суб’єктності.

Все це ще раз свідчить про колоніальне ставлення до України як до певної та умовної (добре, що не безіменної) території протистояння сильних світу того.

Прикро, що українці беруть участь у творенні такого кіно.

Вічне повернення та війна без героя.

У серпні вийшло ще дві українські картини, які планували свій вихід і раніше.

Власне, одна з них – «Толока» Михайла Іллєнка – стала останню прем’єрою 11 березня перед закриттям кінотеатрів на карантин.

Вона вийшла у прокат 20 серпня – і це стало початком повернення українського повнометражного кіно у національний прокат.

Про «Толоку» ми вже писали після весняної прем’єри, і тепер можна додати тільки те, що фільм влучно демонструє колективне несвідоме українців, бо толоки в нас, схоже, будуть регулярно, оскільки побудова держави потребує постійних колективних скоординованих дій.

«Толока» показує непросту українську історію за останні чотириста років, у якій нам доводилося протистояти зовнішнім ворогам.

Фільм здебільшого оминає внутрішні, власне українські, загрози, а вони наявні, і потребують не меншої концентрації та зусиль для їх подолання, ніж напад зовнішнього ворога.

Фільм доволі складний, бо наповнений символікою, розмаїтими метафорами та подіями, які не завше може ідентифікувати простий глядач, і водночас простий, бо тримається на сюжеті балади Тараса Шевченка «У тієї Катерини хата на помості».

Це коротка історія про жіночу вірність, винахідливість та водночас підступність, яка піддається цікавому трактуванню Михайлом Іллєнком.

Іншою прем’єрою стала стрічка «Східняк» молодого сценариста та кінорежисера Енді Іви (Андрія Іванюка).

В основу фільму режисер і сценарист поклав спогади про своє перебування на війні.

Стрічка розповідає про один день із життя двох солдатів-добровольців Ріжісьора та Баради.

Одного ранку на автомобілі вони вирушають за командиром підрозділу, який має вирішити нагальні проблеми, пов’язані з підготовкою до майбутнього бою.

Показуючи мандрівку, стрічка свою головну увагу зосереджує на добровольцеві з місцевих з позивним Барада (саме так – не Борода).

Цей Барада дуже колоритний персонаж, який повсякчас опиняється в центрі всезагальної уваги.

У цього персонажа є реальний прототип, який помер у травні цього року: його світлину можна побачити наприкінці фільму.

Через це фільм претендує на достовірність, бо автор знає предмет свого фільмування.

Проте запитання залишається: чому саме ця людина, а не інша? Можна допустити, що авторові було важливо заявити саме місцевого мешканця, який воює на боці України з Росією, необхідно було озвучити його мотивацію, показати його на тлі місцевих мешканців, які займають або іншу позицію, або просто відсиджуються у корчмі.

Завдання саме по собі цікаве, хоч і може здатися трохи штучним, бо лежить у межах певної уявної та універсальної дихотомії: звісно, що серед місцевих є люди, які відчувають себе українцями і боряться за те, щоб Донбас залишався українським, і є інші, які цього не роблять або воюють на боці Росії.

Саме по собі таке протиставлення ще не творить сюжету, потрібні інші подробиці.

Унікальні риси біографії тут би стали в нагоді.

Однак Іванюк не прагне конкретизації – він робить свого персонажа тільки суб’єктом ідеологічного протистояння, сутність якого фактично зводиться до риторики, яка, у свою чергу, схиляється в бік неоднозначності загальної ситуації, мовляв, «спробуй стріляти у товариша, з яким колись ходив до дівчат».

Барада висловлює багато виправдань для місцевих, розповідаючи Ріжісьору про труднощі вибору та небезпеку життя на Донбасі.

І ось ця дуже поширена риторика плюс неконкретність, розмитість персонажа робить фільм не дуже переконливим.

Проте навіть така невизначеність могла б спрацювати, якби персонажів грали люди, хоч трохи дотичні до проблематики.

Головну роль Баради тут зіграв Богдан Бенюк – актор, який народився на заході України, і мовно та антропологічно він дуже відрізняється від представників Донбасу.

До цього варто додати вік персонажа – за сценарієм Бараді сорок п’ять років, Богданові Бенюку – відчутніше більше.

Тож Барада твориться доволі грубими мазками: цей персонаж весь час перебуває у стані підвищеної агресії, яка здебільшого (і цілком безпричинно) скерована на його напарника Ріжісьора, який усе це терпить з незрозумілих причин.

Емоційно нестійкий Барада становить явну загрозу для оточуючих, і про це навіть ведеться мова в картині, проте чому його дотепер тримають на службі – з фільму не зрозуміло.

До того ж, схоже, що Богдан Бенюк і не прагне якогось психологічного проникнення у роль, тому його персонаж виходить таким собі хамовитим чоловіком середніх років з автоматом за плечима.

Його напарник, якого зіграв Анатолій Максим’юк, являє собою протилежність до Баради, проте так само і його характер, і його поведінка та риторика викликають безліч запитань.

Важко також осягнути несподівані спалахи агресії, які змінює цілковита пасивність і відстороненість Ріжісьора.

Можна припустити, що такою загалом є реальність – хаотична, з недомовками, численними інформаційними лакунами і тому подібне, проти чи таким має бути фільм? На мій погляд, українське кіно надто захоплюється дегероїзацією наших ветеранів, часом перетворюючи їх на таких собі диваків або взагалі ексцентриків, які якимось дивом стримують російську агресію на сході України.

Дотепер ми не бачили правдивих військових фахівців – снайперів, розвідників, артилеристів, представників інших військових професій, які вміють воювати і роблять це добре.

Ми не побачили майже жодної воєнної операції української армії чи добровольчих батальйонів, яка була б показана в ігровому кіно достовірно і без викривлень.

Літні прем’єри українських фільмів цілком оперують реальністю до епохи COVID-19 – і це цілком зрозуміло.

Разом з тим вони все ж можуть запропонувати певні універсальні моделі, як-от «Толока», чия актуальність тільки зростатиме з часом, або як добірка «Українська нова хвиля», що складається з фільмів, які пильно стежать за станом нашого суспільства.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.