14 тисяч терактів та сотні загиблих: хто такі "Червоні бригади" та чому вони тероризували Італію

17 грудня 1969 року на площі Фонтана у Мілані прогримів вибух. Тоді 17 людей загинули і понад 80 отримали поранення. Протягом кількох днів серія терактів прокотилася практично по всій країні. Відповідальність за напади брали різні італійські угрупування: і ультраправі, і неофашисти. У такий спосіб залякування вони хотіли вберегти країну від ліваків.

На досвіді інших країн праві знали, що буває після загравання із червоними. Комунізму для Італії ніхто не хотів. Однак залякування неофашистів викликало зворотну реакцію. У невеличкому селі Пекорілє кілька студентів стали на дорогу визволення Апенінського півострова від "імперіалістичних зазіхань Америки". Їхнім маяком була ідеологія Леніна, Маркса і Мао Цзедуна. А прикладом спротиву терористична діяльність Народного Фронту Визволення Палестини і перуанські Тупарамос.

І одні, і інші мали зв'язки зі столицею пролетаріату. Італійське крило комуністичної боротьби назволося "Червоними бригадами". Вони тероризували суспільство майже 20 років, а згодом увійшли в історію як "Свинцеві 70-ті". За той період в Італії сталося 14 тисяч терактів. Від куль "Червоних" і "Чорних" бойовиків загинуло 400 людей, кілька тисяч отримали поранення, повідомляє 24 канал.

Почали формуватися групи із різних робітників. Більшість із них за метод обрали силовий спротив. Були й студенти-комуністи, які відійшли від партії. Мілан став ядром тероризму, у якому було багато ліваків, – сказав судовий чиновник Армандо Спатаро.

Створення "Червоних бригад"

Повернемося на 2 роки назад. У 1967 році в Трентському університеті свої студентські роки проводив засновник "Червоних бригад" – Ренато Курчо. Разом зі своїм другом Альберто Франческіні вони об'єднували довкола себе молодь, що надихалася ідеями Карла Маркса, Мао Цзедуна і Че Гевари. Там же Курчо познайомився із молодою соціологинею Маргерітою Кагол. Їхні політичні погляди співпадали, обоє горіли ідеєю створити свій революційний рух. Тож у 1969 році вони одружилися і переїхали в Мілан. Той вибух на площі Фонтана тільки підштовхнув їх до створення угрупування. Так у 1970 році на світ з'явилися "Червоні бригади".

"Нам потрібен був свій символ, логотип. Ми довго не думали, взяли за основу зірку. Така ж була у В'єтнамської партії. Щоправда, коли ми намагалися намалювати її, вона завжди виходила ніби приплюснута. Хоча ми й не намагалися змінити це. Головне завдання – щоб логотип був впізнаваним і легко запам'ятовувався", – зазначив колишній лідер "Червоних бригад" Альберто Франческіні.

Логотип "Червоних бригад" / Фото tsn.ua

Нашою стратегією було атакувати різних осіб. Це сьогодні я кажу "особи", але тоді ми навіть не вважали їх за людей. То були символи, інституції, ролі і вороги,
– заявив колишній член "Червоних бригад" Франко Бонісолі.

Пролетарський терор і народні трибунали були тим тиском, який мав би змусити капіталістичну владу Італії відвернутися від допомоги США і скерувати на шлях комунізму. Перші їхні акції – збройні нальоти на фабрики і заводи. Вони трощили обладнання і залякували людей. Вони вважали, що такі набіги могли привернути увагу суспільства до їхньої організації (хоч і підпільної). Згодом революціонери почали грабувати банки і викрадати автомобілі. Їм потрібні були гроші, зброя і транспорт:

"У 70-х щодо "Червоних бригад" було багато невизначеності. Довкола них було багато неточностей. Одні люди бачили в них Робін Гуда. Інші знали, що їхні погроми і напади не закінчаться. Це тільки початок", – пояснив судовий чиновник Джан Карло Казеллі.

Нерідко під гарячу руку ліворадикалів потрапляли як бізнесмени, так і прості робочі. Наприклад, "бригадисти" атакували працівників ФІАТ. Хоча, зазвичай страждали поліцейські та судді. Це була своєрідна гра навипередки. Залякуючи служителів закону, вони давали їм зрозуміти, що краще з їхньою організацією не зв'язуватися. Хоча італійських карабінерів це мало хвилювало. Вони затримували бунтівників одного за одним. Однак результату це не давало. Навіть "вибивання" інформації не допомагало розколоти терористів:

Коли влада почала тиснути на "Червоні бригади", вони, опираючись уряду, привертали до себе увагу. Люди бачили, що вони протистоять натиску. "Бригади" заробили репутацію незламної організації, що йшла проти системи,
– розповів історик Андреа Саккоман.

Свинцеві 70-ті

Період з 60-х по 80-ті в Італії називають "Свинцевими роками". Це такий час, коли йшла війна за вплив і владу. На шахівниці, окрім політичних радикалів була ще й мафія. До відкритої громадянської війни на Апенінах не доходило, напевне, тільки через те, що поліція не перебирала методами і сама не рідко ставала мішенню: як для бандитів, так і для радикалів. Тому, інколи, "Свинцеві 70-ті" називають громадянською війною низької інтенсивності.

Свинцеві роки / Фото telegra

У 1974 році "бригади" вступили у серйозну гру. З'явилися перші смерті. Члени угрупування убили 2 представників неофашистської політичної партії "Італійський соціальний рух":

Граціано Джіралуччі;
Джузеппе Мацоллу.

"Червоні" мали розгалужену військову структуру з різними підрозділами, кожен із яких тримав на контролі своїх бійців. Хтось відповідав за пропаганду, хтось за грабунки, а хтось – фізично розправлявся із жертвами. Така тактика допомагала лідерам "бригад" самотужки менеджити практично всі процеси одночасно.

Стратегічне управління дуже схоже на військове командування тим, що воно встановлювало протоколи та вказівки, яких треба дотримуватися усім членам організації. Виконавчий комітет насамперед функціонував як штабний елемент. Він публікував керівні принципи, забезпечуючи безперебійні щоденні операції "Червоних бригад".

Легалізація "Червоних бригад"

Пролетарська ідеологія терору була цементом, який бетонував всю структуру бригад. На меті: переворот і революція. А як уточнив Маркс – ціль освячує методи, тому в методах більшовицькі терористи не перебирали. Чим більше крові – тим більший вплив, а відповідно і результат. "Бригадисти" розробили власну доктрину. Відтак, вони були вже не просто підпільними щурами, що тероризували країну, а фактично легалізували свою діяльність. Щоправда, самі.

Цей маніфест, образно кажучи, "узаконив" деякі політичні цілі "Червоних бригад". Зокрема, убивства 2 представників "Італійського Соціального Руху". Ба більше, документ допоміг "легітимізувати" мотиви убивства місцевих поліцейських та урядовців. Спробою ослабити "бригади" був план по захопленню їхніх лідерів. Ренато Курчо та Альберто Франческіні вдалося закувати в кайданки у 1974 році.

Як виявилося, італійські спецслужби підіслали в ряди свою людину – Сільвано Жиротто. Він, нібито брав участь у всіх набігах "бригадистів" і знав все про їхню діяльність. Так, його інформація про плани "бригадистів" і справді допомогла поліцейським арештувати терористів. Але сам Жиротто ніколи не говорив, що був пов'язаний із ними. За його ж словами, він лише кілька разів спілкувався із лідерами. На тому його співпраця із революціонерами закінчилася.

Викрадення Альдо Моро

У 1975 році поліцейські розібралися зі ще одним лідером "бригадистів" – Марою Кагол. Її убили від час перестрілки із правоохоронцями. І коли здавалося, що спрут обезголовлений, з'явилися діти революції – нова генерація ліваків, які діяли старими методами. Шляхом терору ліквідовували усіх, хто думає не так. Вони почали справу, що стала початком кінця "Червоних Бригад". У 1978 році вони викрали політика Християнсько-Демократичної партії Альдо Моро.

Альдо Моро / Фото ruspekh

Він був головним гравцем у політичних іграх Італії. "Бригадисти" вважали, що, викравши його, вони матимуть важелі впливу практично на всіх політиків країни.

Ось це фото з дня викрадення. Ось це – машина яка заблокувала дорогу. Альдо Моро був у цьому чорному автомобілі, а його охоронці в іншому. Без сумніву, це була найвизначніша подія у повоєнній Італії,
– зауважив колишній фотограф Мауріціо Піччіріллі.

Коли машину колишнього прем'єра оточили, спочатку розібралися із охоронцями. Усіх 5 нашпигували свинцем. Самого Моро запакували в автівку і вивезли. Вся операція зайняла лічені хвилини. Його утримували в полоні 55 днів. Весь цей час терористи вимагали переговорів з урядом. Головна вимога – визнання їхньої організації повстанським революційним рухом, але все безрезультатно. Ні уряд, ні правоохоронці на контакт не йшли, а всі намагання знайти місце утримання Альдо Моро заходили у глухий кут.

Колишні члени "Червоних бригад" у своїх мемуарах описували де саме і як утримували Альдо Моро. У них же описані мотиви і причини викрадення політика. Однак деякі історики та дослідники справи Моро вважають що винен у всьому тодішній уряд, який не йшов на контакт. Нібито убивство колишнього прем'єра було політично вигідним для Італії.