Кравчук тривоги нашої

Заява, в якій Кравчук допустив подання води до Криму без його деокупації, якщо «раптом трапиться якась гуманітарна катастрофа, яка пов’язана з водою».

Що саме він вважає за гуманітарну катастрофу, перший президент не уточнив.

Особливістю ситуації є от що.

Нерідко трапляється, що в разі катастроф офіційно недружні країни виявляють знаки доброї волі.

Після нещодавнього вибуху в Бейруті мерію Тель-Авіва підсвітили кольорами прапору Лівану, хоча дві країни офіційно перебувають у стані війни.

Після спітакського землетрусу 1988 року Ізраїль надав СРСР допомогу попри відсутність на той момент дипломатичних відносин між країнами.

Але такі речі не планують заздалегідь, про них не оголошують заздалегідь.

Бо вони є саме жестами доброї волі, актами ad hoс, ситуативними винятками, рішення про які ухвалюють після настання ситуації й залежно від її гостроти.

Немає проблеми — не може бути й мови про неї, а тим паче обіцянок «про всяк випадок».

Ще Кравчук пообіцяв до 2 вересня створити, за його словами, «документ», який дозволяв би провести місцеві вибори на окупованих територіях Донбасу.

Ця обіцянка супроводжувалася коментарями, що в разі нестворення такого «документа» Україна буцімто порушить Мінські угоди.

Коли Росія звинувачує Україну в порушенні Мінських угод, вона виголошує дуже схожу аргументацію.

Кравчук заявив, що буцімто Петро Порошенко, перебуваючи на посаді президента, не прагнув миру, а Мінські переговори нібито використовував виключно для самопіару.

При цьому Кравчук на той час учасником мінських переговорів не був — а отже знає про ситуацію з чиїхось чужих слів, про що змовчав.

Леонід Кравчук протегував призначення до ТКГ Вітольда Фокіна.

Про останнього зазвичай кажуть, що він був першим прем'єр-міністром незалежної України (якому вже у жовтні 1992 року оголосили вотум недовіри).

Але хотілося би звернути увагу на попередні сходинки кар'єри Фокіна: він був останнім головою Ради міністрів Української РСР, до того — головою державного планового комітету (попри назву, одне з провідних міністерств) УРСР, а до того — аж від 1972 року — заступником голови держплану УРСР.

Тобто майже 20 років він провів на найвищих державних посадах, будучи прямо підпорядкованим Москві.

Так, він має величезний керівний досвід — але цей досвід саме й полягає у підпорядкуванні Москві.

Не виключено, вже на рефлексивному рівні.

Натомість досвід перебування у владі незалежної України тривав лише рік і завершився вотумом недовіри.

Була в постурядовій кар'єрі Фокіна ще й така сторінка: «Президент Міжнародного фонду гуманітарних і економічних зв'язків України з Російською Федерацією».

Аж від 1999 року й дотепер є президентом, а згодом почесним президентом Луганського земляцтва в Києві, при цьому від 1971 року живе в Києві.

Про потуги земляцтва інтегрувати вихідців із Луганщини до загальноукраїнської спільноти інформації я не зустрічав — так само як й інформації, наскільки реальним, а не паперово-номенклатурним було саме це земляцтво.

Й от Кравчук наполягав, що без людини з таким послужним списком на переговорах із агресором ну геть ніяк не обійтися.

Як на мене, краще б уже Азіров.

Нарешті, Кравчук зізнався, що дуже поважає російську пропагандистку Скабєєву, бо вона, бачте — «журналіст» і «ходить по лезу».

Назвавши Скабєєву журналістом, Кравчук відвісив ляпаса всім справжнім журналістом.

Бо продукт, який вона виробляє й позує в ефірі — це не лише пропаганда, а й просто кривляння, помножене на нарцисизм.

Але річ не в тім.

Росія веде гібридну агресію роти України.

Веде війну, де пропагандисти є передовим загоном.

На їхній совісті — тисячі жертв, у цілком прямому розумінні.

Бо це саме вони дають воякам агресора мотивацію стріляти, катувати, нищити.

Це саме вони спонукають на вбивства, а їхній «журналізм» мовою кримінального кодексу зветься підбурюванням.

А Скабєєва — одна з головних, найкривавіших ватажків пропагандистів.

Чи не першою публічною появою Кравчука в новій іпостасі стала його участь у програмі тієї самої Скабєєвої на російському каналі «Россия 1».

То й погляньмо.

Найперше, що привертало увагу — це інтонації.

Глузливі, зневажливі, презирливі — й до України, й до самого Кравчука.

Ніяких інших не було.

Не знаю — може, саме це йому й сподобалося?.

Почалося все з «передмови»: присутні у студії з жахом у голосах розповідали, що в Києві буцімто будують реактор у самому центрі міста: «В Киеве — очередная перемога.

Мэр Кличко начал строить ядерный реактор прямо в центре столицы, рядом с монументом "Родина-мать".

Говорят, что проект снимет зависимость от российского агрессивного газа и, наконец, обеспечит Украину бесплатной электроэнергией.

Так торжественно и так горделиво рассказывая об этом каждый день с телеэкранов, строить что-то другое, менее важное, было бы странно».

Це — тільки завершальна частина розповіді про реактор у центрі Києва.

Й лише після того присутні зізналися, що жартували, а йдеться про будівництво найвищого флагштоку.

З приводу чого у студії стався новий сплеск тупих типу жартів.

У студії по-хамськи знущалися з України.

Усе це — типові риси російської пропагандистської машини.

Утім, іронізувати з цього приводу можемо ми.

Російські глядачі сприймають це за чисту монету.

Кравчук, судячи з усього — так само, бо жодним словом він не прокоментував пролог до своєї власної появи на екрані.

А ще довго кепкували з баржі, що затонула в Одесі, — мовляв, «навіть підняти не можуть», от які недолугі: «Прежде чем начать доминировать, достали бы наконец свой ржавый танкер “Делфи”».

Можна гадати, в Росії й плавучі доки не тонуть, і ракети не вибухають — причому не приватні, що належать якимсь сумнівним власникам, а цілком державні.

Кравчук не прокоментував і це.

Потім почали глузувати з Володимира Зеленського, показали його синхрон.

Із російським перекладом, що заглушував слова самого українського президента.

А як же «миодіннарод»? А як же «совершенно понятная мова»?.

А як вам таке: Кучма, мовляв, утомився, й «а если устанет Кравчук, у Зеленского в обойме есть ещё Янукович и даже Ющенко»? Це називається журналістикою? Ну, тоді будь-яка торгівка цибулею з базару впорається з цим не гірше.

Кравчук не прокоментував і цього.

Виникає запитання: а чи взагалі бачив він той стіл, за який погодився сісти грати? Чи бачив він партнерів? На підставі чого, власне кажучи, він тепер каже, що йому подобається Скабєєва? Адже Кравчукові теж дісталася своя доля хамських жартів.

І під час його реплік фоном було чути єхидний сміх та ядучі зауваження.

По закінченні зв'язку з Кравчуком у студії також вибухнула хвиля жартів — мовляв, 86 років, а ще зв'язно розмовляє.

Цікаво, відверте знущання з його віку теж сподобалося Кравчукові — а чи, може, саме воно й сподобалося?.

Тепер про те, що казав в ефірі Скабєєвої сам Кравчук.

Отаке, наприклад: «Я хочу сделать всё, чтобы был мир на Донбассе..

Чтобы услышали Украину, пошли навстречу друг другу и установили мир.

Не может быть мир за счёт одного или за счёт интересов другого.

Только движение навстречу друг другу».

Усе зрозуміло? Не може бути миру за рахунок інтересів Росії.

Ми мусимо йти назустріч Росії.

Далі: «Слышать людей в Донбассе, слышать людей в Украине и слышать тех, кто — так сложилось исторически — имеет там определённые интересы».

Імперські інтереси Росії, її інтереси в поглинанні України Кравчук визнає такими, які треба враховувати.

Законними й респектабельними, одне слово.

Різонуло й оте протиставлення «людей у Донбасі» та «людей в Україні» — тобто Донбас є чимось, засадничо окремим від України? Ну, й як тут не згадати заклики 2014 року «почути Донбас» — тобто тих, хто «знайшов зброю на шахтах», а опонентів відправляв «на підвал».

У відповідь на закиди щодо його віку Кравчук відповів: «Есть импотенты и в 35».

Улюблений прийом російської пропаганди — будь-яку тему переводити у сексуально-генітальну площину.

Кравчук підтримав — ну, гаразд: «Седина в бороду — бес в ребро».

Але ж далі зі студії пролунало: «Вы на кого намекаете? Ему 43, по-моему», — явно маючи на увазі Зеленського.

Кравчук проковтнув, ніби нічого не сталося! От узяв і проковтнув!.

Ще настанова від Кравчука: «Перестать стрелять — первый шаг.

(Десь ми це вже, здається, чули.

— Б.

Б.) Особую систему местного самоуправления в этих регионах — сесть вместе и договориться о системе управления особой в этих регионах.

Законы о свободной экономической зоне..

И перестать упрекать друг друга».

Останнє речення — це на тлі війни не лізе ані в які ворота.

От цікаво: якщо на самого Кравчука (не Дай Боже, звісно) хтось напав би на вулиці, він би теж нікому не докоряв? В усьому іншому Кравчук слово у слово повторив вимоги Росії, тільки подав їх як вимоги української сторони.

Далі — все гарячіше.

Скабєєва: «Мы Донбасс не бомбили, людей там не убивали».

Знаєте, що відповів Кравчук? Тримайтеся міцніше: «Я сказал, что Россия?.

Давайте начнём понимать друг друга».

Мабуть, не обдурило враження: а може, Кравчук, закликаючи враховувати інтереси й «почути», зовсім не Росію мав на увазі? Може, він упевнений, що на Донбасі йде громадянська війна — й саме цю позицію відстоюватиме в Мінській групі, аж поки західні партнери не запитають, а на біса в такому разі вони там узагалі потрібні, якщо це громадянська війна, й не грюкнуть дверима, залишивши Україну сам-на-сам із Росією?.

Щоправда, Кравчук зробив «дуже важливе» в даному контексті заперечення: перший рядок Гімну України — не «Ще не вмерла Україна», а «Ще не вмерла УкраїнИ».

Втім, давно відомим є маніпулятивний прийом — заперечувати у дрібницях, у тому, що в даному контексті є другорядним — і таким чином створювати враження відстоювання своєї позиції.

А от перли Скабєєвої.

«Россия как автор Минских соглашений».

«Бомбят, уничтожают (українці.

— Б.

«Нацики, после перемирия начался националистический ад».

Отут відстоювати свою позицію Кравчукові чи то часу, чи то снаги теж забракло.

Єдине — він запросив: «Приезжайте».

На що отримав цілком прогнозовану відповідь: «Что со мной произойдёт (в Україні.

— Б.

Б.), я даже боюсь представить».

Загальне враження: Кравчук відверто підспівував Скабєєвій, а якщо подеколи й м'яко заперечував, то стосовно другорядних речей.

Він виконував типову роль «гостя з України — мішені для плювків», дуже поширену тепер на російському телебаченні.

Бачити в цій ролі людину, що носить звання президента України, було дуже гірко.

От саме через те й викликає тривогу головування Кравчука в українській делегації у ТКГ.

Кравчук — єдиний з усіх президентів України, який так і залишився загадкою: ніхто не знає, якими є його цілі та його переконання.

Останніх років існування СРСР спочатку жорстко протистояв прихильникам незалежності, аж раптом сам став найбільшим її прихильником.

Чи не очолив те, чого не міг зупинити? Виступав за незалежність — аж раптом увіпхав Україну до СНД, тим самим багато в чому перетворивши незалежність на бутафорію, на зовнішньо-атрибутивну річ.

Пропагував «розбудову держави», а тим часом національне надбання спритники розтягували по кишенях — без жодного спротиву.

Після поразки на виборах був різким критиком Кучми — аж раптом невдовзі став його палким шанувальником.

Був проєвропейським патріотом — аж раптом увійшов до проросійського медведчуківського блоку «Не так».

На початку російської агресії таврував Росію, як тільки міг — й от тепер закликає враховувати її інтереси.

Чимало разів уже бувало, що сплеск публічно-медійної активності Кравчука передував сплеску політичної активності Медведчука.

Збіг? Ну, теоретично може бути...

То хто він, пан Кравчук? І чого домагається для України?.