Життя було його протестом: очевидці про життя Василя Стуса в таборі та загадкову смерть

"Героєм є той, хто впевнений у власному інтелекті й наділений сильним "я", так що смерть для нього – подія не надто значна" (Н.Н.Талєб).

З гідністю до останніх днів...

Пряме вбивство наглядачами, які відверто ненавиділи поета за його жорстку позицію й несхожість на них, виглядає малоймовірною. Влада намагалася вести діалог, приїжджали представники КДБ з Києва та Москви, Генеральному секретареві Радянської компартії М.С.Горбачову мали давати Нобелівську премію миру… Версій його смерті існує багато.

Та й заява Генріха Бьоля про бажання висунути Василя Стуса на Нобелівку з літератури не дозволяла сподіватися, що смерть залишиться непоміченою.

Ймовірніша інша версія: тупа байдужість і нестримна ненависть з боку адміністрації. Справді, це ж як важко було витримувати постійну присутність Василя Стуса наглядачам та співробітникам колонії, коли кожна зустріч з поетом нагадувала їм про втрачені гідність, людяність та самоповагу: він не боявся, не матюкався, тримався з гідністю та ще й кидав у вічі – "фашисти", "гестапівці", "бандити", "садисти"…

Краще б лаявся. Так і для вуха більш звично, і ніби не образливо, бо мат занижує ситуацію до побутової, звичної...

Останній рік, особливо після смерті Олекси Тихого та Юрія Литвина у 1984-му, табір мовби стинувся, умови утримання в'язнів стали нестерпними, але інстинкт самозбереження усіх штовхав до одного: вижити. Бо життя – найкращий протест. Ти живий, почуваєш себе людиною, не заламався – значить усе ще чуєшся переможцем.

Адміністрація мусила за всяку ціну не допускати цього.

Повна ізоляція із зовнішнім світом

Після року камери одиночки у Василя Стуса забрали на "перевірку" зошит з віршами "Птаха душі" – і не повернули.

Потім зіткнули в камері з російським патріотом Леонідом Бородіним: розрахунок був, що Стус і Бородін стануть ворогами, а вони заприятелювали, адже обоє скучили за інтелектуальним рівнем спілкування…

Потім не дали листа від сина і навіть телеграми про те, що народився внук. Тільки кинули – "у вас внук раділса. Паздравляєм".

Поет зірвався, вимагаючи щоб йому дали листа чи телеграму (на той час йому більше трьох місяців не давали листів з дому) і потрапив до карцеру.

Потім було ще два карцери, оголошені йому під різними приводами.

Табурет, прикріплений до цементної підлоги карцеру

Незламний

В перший день осені Василь Стус знову потрапив у карцер за брехливим рапортом наглядача Новицького: мовляв, Стус порушував "форму заправкі пастєлі", тобто спирався на ліжко до "відбою", коли в'язень не має права лежати, а мусить або ходити камерою, або сидіти на пригвинченому до підлоги табуреті.

Його співкамерник – російський письменник Леонід Бородін – стверджує, що порушення режиму з боку В.Стуса не було. Поет поклав на ліжко книжку і стоячи читав. Саме тому його обурення виявилося надто різким, коли йому зачитали брехливу постанову про новий карцер на 15 діб.

Фізичне і психологічне виснаження сягало межі, і коли його виводили з камери, він сказав Бородіну, що оголошує голодівку "до кінця". Леонід Бородін намагався передати інформацію про це українським політв'язням, але вони її "не отримали".

Як розвивалися події в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. достеменно не знає ніхто, але найбільш вірогідною здається така версія:

Виснажений серцевим нападом і "сухою" голодівкою Василь Стус не зміг втримати майже 50-кілограмові оббиті бляхою нари, коли наглядач вийняв шворень, яким вони на день кріпилися до стіни. Він, наглядач, кудись поспішав, а тому не звернув уваги на глухий удар: хто, зрештою, на таке в таборах, і не лише таборах, зважає.

Таку версію підтверджують свідчення в'язня тієї ж зони Ромашова, який сидів в камері-одиночці, що знаходилася недалеко від карцеру. Він нібито чув, як увечері 3 вересня у 3-й камері опускали нари. Коли наглядач висмикнув шворінь, "Стус не втримав їх, вони його вдарили. Бо Стус ніби застогнав: – Вбили, холєра!

Коридор табору ВС-389/36

Опозиціонер режиму

Цю ж версію непрямо підтверджує й візуальний огляд тіла поета, здійсненого учасниками перепоховання в 1989 р. (тіло В.Стуса не розклалось). Коли ввечері при світлі прожекторів відкрили труну, з лівого боку грудної клітини було помітне характерне фізичне ушкодження.

Дружина з сином приїхали попрощатися 6 вересня, але їх відвезли на цвинтар в сусіднє селищі Борисово на свіженасипаний пагорб землі, на якому був стовпчик з номером "9".

В'язні табору ВС-389/36 говорять, що після смерті Василя Стуса відразу пом'якшав режим, а через 10 днів повісився начальник табору майор Журавков.

За пів року до загибелі, в одному з останніх листів до рідних, В.Стус писав: "Недавно надибав на цікаве зауваження Жана Кокто, сучасника і друга Пабло Пікассо. Він пише: "Дев'ять муз повідали мені ще в юності, що поет – у принципі опозиціонер, що його особа являє своєрідну тюрму, звідки втікають твори, за якими суспільство посилає навздогін поліцію і собак, опріч тих випадків, коли їхню незвичну ходу приймають за викаблучування блазня або п'яниці. Він, поет, – звинувачений від народження, оскаржений за професією, оскаржений по службі". Цікаво, правда? Отож, усе в мені так, як і має бути – в справжньому варіанті".

Джерело: Стус центр