Документальне кіно має бути пропагандою?

Чим є документальна стрічка в руках митця, активіста або політика – зброєю, інструментом, рентгенівським апаратом чи методом виховання? Чи має документальний фільм своєрідний мандат об’єктивності чи, навпаки, є вираженням авторської позиції режисера? Де межа між правдивою розповіддю та неусвідомленою пропагандою? Ці та інші питання обговорювали на панельній дискусії «Документалістика як зброя в інформаційній війні» в рамках онлайн-марафону з документального активізму, організованому проєктом Arts&Rights.

Учасники дискусії говорили про якість українського документального кіно, відповідальність за зміст, соціальну місію та контекстність його подачі глядацькій аудиторії.

Виконавча директорка Українського культурного фонду Юлія Федів розповіла, що підтримка документальних фільмів є пріоритетом для УКФ.

І, на мою думку, документалістика – це саме той інструмент, який дозволяє говорити мовою мистецтва про суспільно важливі теми», – зауважила вона.

За словами очільниці фонду, за останні три роки діяльності УКФ підтримав багато документальних проєктів, які піднімали як тему війни на Донбасі, так і економічні, екологічні питання, документували життя сучасних українських митців, щоб зберегти інформацію про матеріальну і нематеріальну культурну спадщину України для майбутніх поколінь.

Вона згадала декілька таких проєктів – наприклад, «Свідчення Флоріана» про відомого архітектора Флоріана Юр’єва, «Летючу тарілку» про історичну будівлю в Києві, «Український балкон» про звичку людей перебудовувати свої балкони, «Лимани» про збереження Тузлівських лиманів тощо.

«Ми не можемо жити в бульбашці, маємо виходити за її межі.

Якраз документалістика дає таку можливість.

Документальне кіно – це саме той інструмент, який дозволяє говорити про болючі теми, проживати їх з екрану», – підсумувала Юлія Федів.

Генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко вважає документальне кіно інструментом для боротьби зі стереотипами.

Він розповів, що його установа також більше уваги приділяє документальному кіно, ніж ігровому – формує, пропонує підбірки, програми українського доку закордонним партнерам.

«Нещодавно в рамках онлайн Каннського кінофестивалю ми забезпечили представлення там п’яти українських продюсерів, які мали нагоду вперше в такому форматі взяти участь у найбільшому міжнародному кіноринку.

Щоб це кіно потрапило до більшої кількості глядачів, і, звісно, для того, щоб зав’язати їм контакти і зв’язки з міжнародною професійною спільнотою», – зазначив він.

Дилема в тому – наскільки можна використовувати документальне кіно для досягнення певних політичних цілей, адже воно показує дійсність, часто непривабливу, а ми намагаємося формувати позитивний образ України у світі.

«І тут особисто мені хочеться відстояти по максимуму свободу дій.

Бо ми не формуємо якийсь вихолощений позитивний образ України, далекий від дійсності.

Ми хочемо пропонувати простір для критичного, складного висловлювання, тим самим заохочуючи глядачів до дискусії, до обговорення, до того, щоб вони поставили себе під сумнів, підважили свої переконання, почули щось інше.

Це має бути виклик.

Лише через виклик народжуються справжні емоції, які можуть змінити ставлення до України, і дати краще розуміння того, хто ми є», – вважає Володимир Шейко.

І додає, що потрібно берегтися від тяжіння до суто пропагандистських функцій документалістики.

«Бо в такому патріотичному “угарі” можна допрацюватися до того, щоб возити за кордон “Таємний щоденник Симона Петлюри”, “Забороненого” чи “Крути”, намагаючись справити дуже одновимірний меседж про Україну.

Але давайте все-таки зважати і на художні якості фільму, і на те, що ми хочемо цим меседжем сказати.

Мають бути певні рамки відбору до того, що культурна дипломатія України може транслювати за кордон», – переконаний він.

Ветеранка, доброволиця батальйону «Айдар» і співзасновниця Жіночого ветеранського руху Андріана Сусак, яка була героїнею документального фільму «Невидимий Батальйон» і проїхала з туром більше 17 країн, ділить аудиторію на дві ключові – діаспору та урядовців, міжнародних активістів чи журналістів.

Цим двом ключовим аудиторіям потрібні зустрічі з документалістами: представникам діаспори – щоб знати правду, яку вони не завжди отримують зі ЗМІ у своїх країнах, у держслужбовців і журналістів же виникають інші питання, політичні.

«У Держдепі було складно вести перемовини, бо це міжнародна допомога Україні від США.

Ми розказували про питання ветеранів і питання війни, але ветерани вже вигоріли, бо кожен раз перед великою аудиторією потрібно розповідати про свої переживання, про те, скільки ти втратив, про гендерну рівність у Збройних силах, про активізм в Україні, який іноді карається внутрішніми ворогами.

Але ефект стався за ці два роки.

І коли на засіданнях конгресу почали називати Російську Федерацію ворогом, це була наша маленька перемога», – розповіла Андріана Сусак.

І також додала, що документальне кіно потрібно більше показувати на українському телебаченні, бо часто наші співвітчизники не знають, що насправді відбувається в країні.

«Я вважаю, що потрібно розвивати документальний напрямок.

Але я б дуже хотіла, щоб документалістику більше показували на українському телебаченні, для внутрішнього глядача.

Бо дехто з них досі не знає, не вірить, не відчуває того, що відбувається в Україні, на Донбасі, в Криму.

І щоб вони не були байдужими, думаю, їх треба виховувати все ж таки через культуру», – сказала вона.

Кінорежисер, сценарист, продюсер документальних та ігрових фільмів, співзасновник «Вавилон'13» Володимир Тихий упевнений, що лише документальне кіно сьогодні може осмислювати те, що відбувається в Україні, адже ігрове кіно чи телевізійні програми здебільшого заангажовані й акцентовані на інших речах, а не на аналітиці чи соціальній роботі.

«Приклад Майдану чітко продемонстрував, наскільки документальне кіно може взагалі вплинути на хід історії.

Зараз ми можемо собі чітко сказати, що на відміну від масованої атаки, якою займалось російське телебачення і всі ЗМІ, котрі продукували негативний образ Майдану – оці яскраві образи хлопця в касці, в респіраторі, який телефонує мамі, перемогли.

І саме цей образ став тим камінцем, який ліг в основу перемоги Революції Гідності», – пояснив режисер.

Також він наголосив, що зброєю є не документальне кіно, а люди, які розуміють можливості кіно, комунікують і намагаються поширити ту чи іншу точку зору завдяки цим фільмам.

Голова організації «Центр громадянських свобод» та координаторка «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук вважає, що документалістика може бути зброєю в інформаційній війні, як може нею й не бути, але не варто використовувати її як пропаганду, як це робить Росія.

«Коли я чую, що документалістика – це зброя в інформаційній війні, мені відразу спадають на думку фраза Шойгу, яку він сказав у 2015 році про те, що прийшов той день, коли ми всі визнали, що фотокамера, інтернет і взагалі інформація стали ще одним видом збройних сил.

Я побоююсь, що якщо ставитись до документалістики саме як до зброї в інформаційній війні, то ми будемо мислити підходами Шойгу і зведемо документалістику суто до того, до чого її зараз зводить Російська Федерація – до пропаганди», – пояснила вона.

Якщо ми цього не зробимо, якщо на це не спроможеться наша документалістика – то це зробить інша.

І нам просто нав’яжуть це бачення», – резюмувала вона.

Директорка проєкту Arts&Rights Оксана Іванців розповіла, що планує створити Мережу документальних активістів, де поєднаються знання і досвід як творців контенту, так і громадських активістів, правозахисників.

Мета Arts&Rights – не просто розповідати глядачам про певну проблему, а шукати шляхи її вирішення.

«Тобто після того, як глядач побачив титри в кінозалі, він не залишається сам-на-сам з проблемою і, можливо, нерозумінням того, що робити далі.

Завдання команди, яка працює над цим проектом в тому числі – шукати шляхи вирішення проблеми й об’єднувати навколо себе людей, які готові в цьому допомагати», – пояснила вона.