Канібалізм, магія, трупи: історія лихоманок з Африки та яких хвороб боятися зараз

З іншого боку, лихоманки Ласса, Марбурга та Західного Нілу далеко не завжди потрапляють до новин. Втім, ними теж можна заразитися і навіть привезти їх в Україну. Нижче 24 канал розповів основні факти про цю групу захворювань.

Найбільш відома: геморагічна лихоманка Ебола

Ебола у Африці є серйозною проблемою / Фото Devex

Так сталося, що саме ця хвороба стала майже емблемою ситуації з тропічними хворобами. Вона трапляється рідко, але є дуже небезпечною та може починати епідемії. Випадки у перший раз навіть виходили на межі Африки – до Європи та США, створивши  паніку.

То ж яка її історія? Вперше Еболу зафіксували у провінціях між Суданом та Демократичної Республіки Конго у 1976 році. Захворіло загалом 602 людини, померло з них 431 людина. Саме слово "Ебола" з мови лінгала значить "чорна ріка".

"Нульовим пацієнтом" офіційно вважається директор місцевої школи в Ямбуку (ДРК) Мабало Локела, він захворів 26-го серпня 1976 року. Він був на річці Ебола з 12 по 22 серпня. Спочатку його лікували від нібито малярії найбільш популярним тоді методом – хініном. Але йому ставало гірше, тож його перевели у неготовий католицький госпіталь. Локела помер через 14 після початку симптомів. Майже всі, хто був у контакті з ним теж померли, тож страх поширився.

Карантин було оголошено навіть у столиці Кіншасі. Аеропорти, річки та дороги взяли під контроль військові, з регіону де був Ямбуку був заборонений виїзд. Одним з лікарів, хто зіткнувся з вірусом Еболи, був Жан-Жак Муйємбе-Тамфум – один з його першовідкривачів. Він взяв кров у бельгійської черниці, потім її відправили до Європи.

Ебола: перша епідемія

Перша велика епідемія Еболи на Заході Африки / Фото NBC News

Першим хворим 2 грудня 2013 року стала 2-річна дитина з села біля міста Гекеду. Досі неясно, як вона заразилася. До своєї смерті дитина заразила всю свою родину, запустивши ланцюгову реакцію – померла мати та старша сестра. Хвороба перейшла на інше село і так далі. Коли Ебола дійшла до села Дава, то звідти перекинулась на один з районів міста Гекеду.

До кінця березня там хворіли вже до 20 містян. Лише 10 березня 2014 Гекеду повідомив про спалах. До кінця місяця (дані вимагають підтвердження – 24) захворіло 111 людей, з них померло 79.

До "Лікарів без кордонів" новина дійшла ще пізніше – через дві доби. Дорогоцінний час було практично втрачено. Спеціалізовані команди почали прибувати на місце з 14 березня, з Європи – 18 березня. Влада Гвінеї оголосила про епідемію Еболи аж 25 березня. Майже відразу заборонили вживати у їжу м'ясо кажанів – яке є досить популярним у регіоні – бо вони переносили вірус найбільш активно.

Ліберія каже Еболі "прощавай!" / Фото Science

А епідемія крокувала собі далі. Під удар потрапили Ліберія та Сьєрра-Леоне. Ліберійці зазнали основного удару – 2407 хворих, 1296 померлих від Еболи. Мали місце напади на центри карантину (через місцеві вірування, що лікарі переносять вірус, це ще зіграє роль пізніше – 24). Деякі люди мали змогу втекти та переносити хворобу далі.

У "Левових Горах" (дослівний переклад назви Сьєрра-Леоне – 24) хворими виявились 1602 людини, померли від Еболи – 520. Офіційно, епідемія завершилась за два дні до закінчення 2015 року, коли "вільною від Еболи" визнали Гвінею, де все і почалося. Основними причинами визнано: погану гігієну, антисанітарія та звичаєві поховання.

Покійника прийнято цілувати, а це – вірний спосіб захворіти. До того ж, ховати загиблих від Еболи за законом не можна – лише спалювати. Тож відбувалися таємні поховання, хворих спеціально ховали від лікарів або зі зброєю в руках відбивали вже госпіталізованих. У Фритауні, столиці Сьєрра-Леоне, таких були змушені ловити по всьому місту.

"Місцеві або племена не розуміють, що це вірус, думають, що їх заражають навмисне. Дуже складно донести до них необхідність виконувати мінімальні карантинні вимоги", – згадував тоді заступник директора Центрального НДІ епідеміології РФ Віктор Малеєв, який перебував у Африці.

Майже те саме сказала і тодішня президентка Ліберії Еллен Джонсон-Серліф: "Неграмотність, бідність, релігійні та культурні традиції, що вкоренилися, продовжують сприяти поширенню хвороби".

Поширювалися й найбільш неймовірні чутки: нібито у карантинному центрі Кенема (Сьєрра-Леоне) займаються… канібалізмом, і саме тому створили епідемію. Армії та поліції доводилося розганяти ці демонстрації та охороняти лікарні. Після погроз спалити лікарні з хворими на Еболу (нічого з сучасного не нагадує? – 24) "Лікарі без кордонів" евакуювалися з Гвінеї, де організація працювала з 2010. Нажаль, місцеві лікарі були занадто погано навчені та оснащені.

Ебола: друга епідемія

Після пари років спокійного циркулювання, вірус Ебола (точніше, його найбільш смертоносний штам Zair ebolavirus, смертність до 90% – 24) викликав другу епідемію вже на Сході Африки, у одній з найбільших та найбільш проблемних її країн – Демократичній Республіці Конго. Як сказано вище, там все почалося у 1976. З тих пір ДРК періодично страждала від цієї хвороби. Наприклад, у 1995 знову захворіло 315 конголезців, з яких більшість померла. Але з 1 серпня 2018 ситуація стала ще гіршою.

Перші кілька випадків були зафіксовані у провінціях Ківу та Ітурі. У червні 2019 вірус потрапив в Уганду, здійснивши так званий "стрибок через кордон". В цілому, спалах став найбільшим в історії ДРК: 3470 випадків, 2280 смертей.

Як і на Заході, поховання стало "тригером" для епідемії – цього разу 65-річної жінки наприкінці липня у місті Мангіна. Незабаром, члени її родини теж померли. 4 вересня Ебола зайшла у перше велике місто – Бутембо, де є міжнародний аеропорт. Звідти йшли торгівельні дороги до Уганди. Цікаво, що у половини хворих не було симптомів лихоманки, що затруднювало діагностику.

Опитування журналу Lancet показало: 25% місцевих жителів вважали Еболу обманом (і знову, нічого не нагадує? – 24). 6 листопада 2018 Центр по контролю захворювань визнав – спалах неможливо стримати, вперше з 1976 року. Повільно, але він продовжувався,аж поки 14 липня 2019 не дійшов до Гоми – столиці Північного Ківу з 2 млн жителів. Це місто, в свою чергу, розташоване біля кордону з Руандою. Через місяць Ебола була вже у третій провінцїі – Південне Ківу.

Друга епідемія закінчилася у червні 2020 року, але відразу почався новий спалах у провінції Екватор, що триває і досі.

Найбільш поширена у світі: лихоманка Західного Нілу

Цей вірус з Африки побував у Європі та США, хоча має виключно сезонні прояви з червня по жовтень, коли активність комарів та москітів вища. Люди заражаються через їх укуси. Цікаво, що частіше хворіють молоді люди, висока частка безсимптомних носіїв, до 80% за останніми даними США. Тож офіційна смертність у 4,5% може бути значно нижчою. Специфічної вакцини поки що не розроблено. Це гостре захворювання ще до кінця не вивчено.

Історія починається у 1937 році, коли вірус знайшли у крові жінки в Уганді. До початку 1970-х в цій країні та екваторіальної Африки розвинувся імунітет. За межі Африки лихоманка Західного Нілу почала потрапляти з 1999 року, вперше захворіла людина в Нью-Йорку. Вірус "полюбив" країни Середземного моря – Ізраїль, Єгипет, Францію.

Природно вірус Західного Нілу циркулює і у колишньому СРСР: у Вірменії, Азербайджані, Молдові, Центральній Азії, у Одеській області України. Причому сільські та міські штати не перетинаються. У першому випадку, комарі випивають кров птахів, у другому – можуть переносити кров людини або ссавців. Міський тип зараження переважає в Європі, сільський – в США.

В Європі з цією лихоманкою теж знайомі. В Румунії у 1996-1997 роках захворіло близько 500 людей, у Ізраїлі в 2000 – 417. Через десять років, вірус дійшов до Греції – 262 позитивні результати, 35 людей не змогли пережити лихоманку. Загальне число інфікованих в цій державі – 1800. В 2018 ще одна країна регіону поповнила список вірусу – в Італії зафіксували 13 випадків, один чоловік помер усім іншим була потрібна госпіталізація.

Іспанія пройшла через подібне влітку 2020 у південній Андалусії: 31 людина в лікарні, 3 померли. І це на фоні коронавірусу.

Наймасовіша в Африці: лихоманка Ласса

Ця хвороба може заражати до кількох мільйонів африканців у рік, середня цифра складає 300-500 тисяч випадків у рік, до 5000 смертей. Але це дані дуже приблизні через нестачу точної інформації та діагностики.

В основному циркулює на Заході Африки, вперше зафіксована у Нігерії в 1969 році в місті Ласса. В основному хворіють жінки та молодь 21-30 років. Хвороба з важким перебігом та високою летальністю. Вакцини не існує. 

Цей вид лихоманки фактично зосереджений лише у Західній Африці, рідко виходячи за регіональні межі. Звична хвороба у Нігерії, Гані, Сьєрра-Леоне, Ліберії. Для тих, хто жив поряд з містами спалаху протягом року, ризик захворіти вдвічі більший. Ласса повільно поширюється, наприклад у Того зафіксували перший випадок лише в 2016 році, а у Беніні їх немає з 2014 року. 

В Європі за весь час, коли людство знає про цю лихоманку, знайшли хіба 20-30 імпортованих випадків. За межами Африки майже немає передачі від людини до людини у лікарняних умовах (був описаний лише один такий випадок). Найбільша епідеміологічна ситуація з вірусом Ласса сталася у Нігерії в 2018 році, хвороба поширилася на 18 штатів. Загалом, підтвердили 431 випадок. 

Через рік, на лихоманку Ласса там же захворіло вже 810 людей (167 померло), у 2020 – 855 (144 смерті). Фактично, спалах продовжується. 

Найменш відома: лихоманка Марбурга

Як не дивно, вірус лихоманки Марбурга вперше був зафіксований не у Африці, де є природні ареали, а у Німеччині, в містах Марбург та Франкфурт-на-Майні у 1967 році.

Ще одна людина була під спостереженням у Белграді. Це високозаразна хвороба з важким перебігом та високою летальністю (зазвичай 25%, під час епідемій – до 90%). Найбільше вірус Марбурга схожий на Еболу і спочатку другий вважали за перший.

Нажаль, шляхи передачі вірусу мавпам та інші ланцюжки поки не вивчені, вакцини від лихоманки Марбурга не існує. Втім, масштабного спалаху досі не відбувалося, максимальний – у 2004-2005 роках в Анголі, коли 252 ангольця захворіли, аж 227 померли.

Також в Африці відомі таки види лихоманок як жовта, Зіка, чікунгунья та денге, але вони не увійшли до матеріалу, оскільки циркулюють також в інших частинах світу. Зокрема, спалахи стаються в Азії, Океанії, Латинській Америці, Карибському басейні. Загалом, саме денге вважається першою описаною, дані про неї існують з 1779 року.