Андрій Куликов: «Не варто працювати без уявлення, чого ти зрештою хочеш від професії»

Бути незалежним журналістом — складна робота.

Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками.

Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектор медіа» та Премії імені Георгія Ґонґадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.

Читайте інтерв'ю з Юрієм Макаровим, Крістіною Бердинських, Наталією Лигачовою, Мирославою Барчук, Мирославою Ґонґадзе.

Андрій Куликов у журналістиці понад 40 років.

Він починав 1979-го, із газети News from Ukraine, яку видавало Товариство культурних зв’язків з українцями з-за кордону і де пропрацював аж до 1992-го.

У цьому виданні пройшов не лише кар’єрне зростання (від кореспондента до заступника головного редактора), але й світоглядну еволюцію (від пропагандиста до журналіста).

Згодом він двічі працював в Українській службі Бі-бі-сі в Лондоні.

Спершу — на початку 1990-х, потім — у першій половині 2000-х.

Між тим були роботи на різних українських телеканалах: ММЦ «Інтерньюз», «1+1» та «Новий канал».

Після другого повернення з Лондона Куликов почав працювати ведучим програми «Свобода слова» на ICTV.

За цю роботу отримав премію «Телетріумф».

2013-го разом із Наталею Соколенко, Олександром Бузюком і Володимиром Корсунським заснував «Громадське радіо», головою правління якого нині є і де працює радіоведучим.

Прихід у професію — газета News from Ukraine.

Я прийшов у журналістику з безвиході.

Після закінчення факультету міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету імені Шевченка з’ясувалося, що більшість моїх однокурсників, і я в їхньому числі, зовсім не потрібні тодішній Україні зі спеціальністю «фахівець міжнародних відносин» або економіст, міжнародник-економіст і таке інше.

Ті роботи, які мені пропонували, наприклад, інструктором міського відділу народної освіти, мене не влаштовували, а там, куди я би пішов, вакансій не було.

Отже, я працював вантажником, репетитором з англійської й географії.

А в листопаді 1979 року, коли нервова система була геть розладнана, бо ось-ось мала народитися дитина, а сталого джерела доходів не було, зустрів давнього старшого знайомця, журналіста і фейлетоніста Ярослава Королевича.

За два роки до того я проходив практику в Товаристві культурних зв’язків з українцями з-за кордону, звідки він мене запам’ятав.

Ось він питає: «Чого ти такий смутний і невеселий, як конотопський сотник Микита Уласович Забрьоха?» Я йому все чесно розповів, він каже: «Знаєш що, Андроне, (а він називав мене або Андроном, або Довготелесим, звідки й пішов потім мій псевдонім), у нас зараз газета News from Ukraine вдвічі збільшує обсяг, шукаємо людей, які вільно володіють українською й англійською мовами одночасно.

Хочеш спробувати?».

Мені дали три завдання на пробу, я їх швиденько написав, два з них були прийняті до публікації, і вже у грудні 1979 року я почав працювати кореспондентом відділу пропаганди газети News from Ukraine.

Мотивація, отже, спершу була, матеріальна.

Крім того було цікаво спробувати.

Кілька років пропрацювавши пропагандистом, зрозумів, що треба все ж працювати журналістом.

Відповідно, змінювати і своє писання, й редакційну політику.

Офіційно газета News from Ukraine належала Товариству культурних зв’язків з українцями з-за кордону.

Були ще газети, які належали Союзу композиторів, Спілці композиторів, чи ще кому.

Але всі вони перебували під суворим державним і партійним контролем.

Спершу я не розрізняв між журналістикою і пропагандою, тому що справді, я виріс у такій країні, де вважалося, що газета має бути — як там — не тільки колективним агітатором, а ще й колективним організатором і колективним пропагандистом.

Але з часом, на прикладі власних помилок зрозумів, що пропаганда пов′язана із брехнею, а журналістика — із правдою.

Про перехід від пропаганди до журналістики.

Роки через чотири після того, як я почав працювати, прийняв рішення: більше брехати не буду.

Тоді, році в 1983-му чи 1984-му мене відрядили до Чернівецької області написати нарис про доярку — героїню соціалістичної праці.

Моя героїня Василина була розумна, знала свою справу, її поважали в колгоспі.

Я поспостерігав, як вона доїть ті корови, й написав нарис.

І в останній момент, перечитуючи його, подумав: але тут бракує переконливості.

Бо ж неофіційним завданням, що стояло перед газетою News from Ukraine, було малювати таку картинку, щоби переконати наших закордонних, переважно англомовних читачів у тому, що треба будувати соціалізм.

І я подумав: «Напишу-но я, що Василина заробляє так багато, що за рік може накопичити на легковий автомобіль».

Шефу сподобалося, цензура підписала, а через тижні три мені показали копію розгромної публікації з емігрантської преси.

Вона починалася з того, що пропагандист Куликов, очевидно, не знає насправді, скільки заробляє радянська доярка, за ці гроші купити за рік автомобіль ніяк неможливо.

Я взяв аркуш паперу, олівець, і приблизно за дві з половиною години довів сам собі, що за певних умов за рік доярці можна накопичити на легковий автомобіль.

Але потім зрозумів безглуздість цієї вправи: людина сама собі стільки часу доводить, що за певних умов, те, що вона написала, може бути правдою.

Після цієї простої історії я переконався, що брехня рано чи пізно виходить на поверхню.

Думаю, що відтоді я й не брехав.

Трохи згодом я зробив іще один висновок, можливо, тяжчий для усвідомлення: більше я замовчувати не буду.

Річ у тім, що відколи я почав працювати, взяв собі за правило не писати нічого проти українських націоналістів, хоч буржуазних, хоч небуржуазних.

А це означало, що я, зокрема, і фігуру замовчування використовую, а завдяки цьому не псую свою репутацію, не йду проти своїх переконань.

Але десь через два-три роки після того випадку я зрозумів, що мало лише мовчати, робити вигляд, що цієї проблеми нема.

Я почав публікувати матеріали, які стосувалися утисків української культури, мови й так далі.

Така еволюція.

При цьому, маю ще зазначити, я довго залишався прихильником соціалістичної ідеї.

У той час дуже багато журналісток і журналістів і в нашій редакції, й поза нею, працювали над тим, щоб надати українській журналістиці справжніх властивостей журналістики.

Гадаю, що з 1987 року, а 1988-го — вже точно, News from Ukraine припинила бути пропагандистською газетою.

До цього приключилася публікація на річницю Чорнобильської трагедії.

Тоді в Києві на Хрещатику відбувся невеличкий мітинг.

Учасників мітингу побили, наступного дня по київських міських газетах вийшли замітки, де було написано, що група «хуліганствуючих елементів» намагалася перешкодити руху громадського транспорту на Хрещатику.

І от тоді Віктор Іванович Стельмах, головний редактор News from Ukraine, каже: «Так, люди, оце ми друкувати не будемо, спробуємо з’ясувати, що ж там справді відбувалося».

І один з наших кореспондентів пішов і взяв чотири інтерв’ю, в тому числі інтерв’ю в учасника цього мітингу і в людини, яка бачила, як міліція нападала, засовувала у фургони.

Два інші інтерв’ю в цьому матеріалі були від офіційних речників.

Цензор відмовився підписувати матеріал до друку, доки не приберемо звідти свідків.

Ну а якщо їх забрати, то в публікації не було жодного сенсу.

Ми 10 днів сперечалися й відстоювали свою позицію, зрештою, цензура здалася, матеріал вийшов.

Це був один із перших кроків, коли, вмістивши офіційну точку зору, ми вмістили також і те, що в інших офіційних джерелах тоді й не згадувалося.

Про роботу в Українській службі Бі-бі-сі.

1992-го року я почав працювати в Українській службі Бі-бі-сі в Лондоні.

Спершу в Києві проводили семінар люди звідти, потім я став одним із переможців конкурсу, опинився в Лондоні й побачив, що ті принципи, за які ми так багато боролися й до яких із таким трудом приходили, зокрема, ламаючи самих себе, майже безпомильно працюють у цій великій корпорації.

Тобто в Україні в ті часи багато людей працювали за тими принципами, які прийняті в англомовній, франкомовній чи німецькомовній журналістиці.

Ми виходили з власного досвіду.

Тим більше було приємно побачити, що це, виявляється, десь не виняток і не те, за що треба боротися.

Серед цих принципів, скажімо, такий: будь-яка значуща точка зору має бути рівною мірою представлена.

Робота набагато цікавіша і складніша, ніж це просте правило.

Мене, наприклад, вразило що на Бі-бі-сі не можна було передавати в ефір голоси бійців і лідерів Ірландської республіканської армії або інших бойовиків та екстремістів.

Ну, здавалося б, і добре, навіщо комусь слухати в ефірі заклики до насильства, образи і всяке таке.

Таке твердження було би справедливе, ось тільки самі висловлювання передавалися в ефір, начитані голосами акторів.

Доходило до того, що деякі з керівників підпільних бойових організацій телефонували на Бі-бі-сі й казали, мовляв, ми незабаром зробимо таку й таку заяву, так будь ласка, хай того й того з нас начитує той і той актор.

Тож ми постійно опиняємося перед виборами.

Але я переконаний: українська журналістика не відрізняється від будь-якої із журналістик у кожній країні світу, що й на захід, то й на схід.

Просто пропорції, співвідношення різні.

І з часом пропорції якісної журналістики в Україні буде більшою.

На Бі-бі-сі мене привели два мотиви.

По-перше, звісно, матеріальний.

Не знаю, чи можна було в Україні заробити такі гроші, як тоді там, не продавшись при цьому з потрохами.

А по-друге, було бажання випробувати себе на новій платформі.

До того я переважно писав для газети, а про радіо мав уявлення лише як слухач.

Вдруге, у 2000-му, я їхав працювати на Бі-бі-сі у хвилину великої душевної слабкості.

Бо за п’ять років, що я провів між тим в Україні, я тричі втрачав роботу на телеканалах.

І я би сказав, що незаслужено втрачав.

Тож від’їзд до Лондона був поверненням в моє улюблене радіосередовище, а ще в середовище, де діють правила, із середовища, де правила майже не діють, або діють не такі правила, як мені хочеться, як би я це сформував.

Про роботу на українському телебачення кінця 1990-х.

Повернувшись із Лондона в 1995-му, я швидко опинився в телебаченні.

Мені було страшенно цікаво цьому навчатися.

Українське телебачення другої половини 1990-х робило величезну справу.

Найперше, деякі канали активно популяризували українську мову.

Чимало зробив «1+1», переклавши багато художніх фільмів, серіалів.

Було впроваджено цілі програмні цикли, які видавалися українською мовою.

Це робив і ММЦ «Інтерньюз», і «Інтер».

До речі, на «1+1» мені тоді вдалося перекласти щось із 15 художніх фільмів.

Це був свого роду бонус.

Але коли людину витискають із телеканалу, як Олександра Ткаченка з його чудовою програмою «Післямова» через політичні причини, й коли інших людей звільняють просто з їхніх посад через те, що вони когось не того показали або не те сказали, це ненормальне явище.

Коли це відбувається кілька разів, ти усвідомлюєш, що треба шукати себе деінде.

До речі, це ж відбулося 2013 року, коли ми заснували «Громадське радіо».

Тоді його заснували люди, які не могли працювати на своїх теле- чи радіоканалах відповідно до свого сумління і шукали, де себе пристосувати.

І тоді виникла ідея створити радіостанцію, яка буде намагатися бути незалежною.

Думаю, нам це вдалося.

Я ніколи не переживав зневіри у професії.

А от зневіра в собі час від часу виникала.

Зокрема і в той період, коли я обрав шлях найменшого супротиву й поїхав вдруге на Бі-бі-сі.

Можливо, ще були дуже поважні сумніви після того, як мене звільнили з «1+1».

Потім я мусив піти з Нового каналу, це 1999 рік.

Але й тоді думок про вихід із професії не було.

Про репутацію журналіста.

Але я завжди кажу людям, які так довго працюють або збираються працювати в нашій галузі, насправді журналісти й журналістки зобов’язані мати другу або і третю професію.

Тому що дуже часто ми залежимо від якихось невиправданих рішень власників, редакторів, іноді зроблених під тиском публіки, і ми втрачаємо змогу працювати безпосередньо у професії.

Для таких випадків треба мати другу професію, яка дозволить пристойно заробляти й відновитися, не чекати, що обставини зміняться, а змінити обставини так, що зможеш повернутися до професії гідно.

Тому в мене є така професія перекладача, з певних пір — модератора.

Але оскільки він не суперечить моїм переконанням у тому, що потрібно вислухати, перш ніж засуджувати або схвалювати, питання тут для мене не стоїть.

А відмовити людям, з одного боку, найлегше, а з іншого боку — найтяжче.

От, наприклад, під час попередньої виборчої парламентської кампанії одна політична партія кликала провести їхні з’їзди в ролі модератора.

Я почитав, познайомився й мені здалося, що вони того не варті: ця сила видалася абсолютно проросійською, яка не хотіла нікого іншого слухати.

Натомість Національна платформа примирення в тому вигляді, в якому вона була заявлена, була спробою організувати діалог.

Я за діалог.

П’ять років тому хтось казав: «Та з ким там розмовляти? Там немає кому руки подати».

А тепер ті ж люди, під впливом обставин, людей і досвіду, починають цей діалог.

Бо щоб розмовляти, не потрібно подавати руку.

Принаймні, не обов’язково.

Про правила роботи.

Для того, щоб довго лишатись у професії, не варто порушувати засадничі правила й не варто працювати без власного такого списку того, що ти маєш робити й не маєш робити.

У моєму списку, наприклад, є такі пункти.

Не варто брати гроші за роботу, яку ти не виконав, або виконав приховано, або з прихованою метою.

Не варто забувати, що ти можеш бути неправий.

Не варто думати, що ти дізнався і вмієш у професії все, й не варто казати молодим «поживи з моє, потім будеш давати…».

Іноді з абсолютно несподіваного джерела надходить дуже слушна порада, дізнаєшся метод чи навичку, яка тобі допоможе.

Напевне, не варто працювати без уявлення, чого ти зрештою хочеш від професії.

Я від професії хочу, щоб мені було цікаво й корисно слухати радіо, щоб я не дратувався, дивлячись телебачення, і щоб я нарешті міг почитати товсту українську газету, в якій будуть не лише статті на півтори-дві шпальти, а будуть і замітки, й колонки, і всяке таке інше.

Мене мотивують ті люди, з якими я працюю, ті, які від самого початку з «Громадським радіо» і які долучилися трошки згодом.

Адже нам бракувало незалежної розмовної радіостанції і ми її створили.

Мотивують дзвінки й листи наших слухачів і слухачок.

Що демотивує? Певно, ніщо, хіба як хтось каже «Навіщо ви все це робите?» Але й це мотивація — до вдосконалення.