Напівзабуте «Визволення» Олександра Довженка

1940 року на Київській кіностудії завершили виробництво двох документальних фільмів — повнометражного «Визволення» та короткометражного «Радянська Буковина».

У виробничих документах кіностудії трапляються трохи інші редакції назви: «Радянська Буковина — земля українська» або «Буковина — земля українська».

Обидві картини можна вважати типовими зразками замовних відверто пропагандистських фільмів.

«Визволення» Олександра Довженка присвячений подіям вересня 1939 року, коли радянські війська перетнули польський кордон та увійшли до Західної України та Західної Білорусі.

Режисерка «Радянської Буковини» — дружина та помічниця Довженка Юлія Солнцева.

Стрічка присвячена приєднанню Буковини та Бессарабії до СРСР у червні-липні 1940 року.

Цей фільм фактично став першою самостійною режисерською роботою Юлії Солнцевої.

Її ім’я як «співрежисера» також є в титрах «Визволення».

У попередніх картинах Довженка Юлія Солнцева була асистенткою режисера, або другою режисеркою («Щорс»), тобто відповідала за процес організації зйомок.

Щоправда, Петро Масоха, який зіграв головну роль у фільмі «Іван» (1932), згадував, як Довженко вже тоді доручав дружині знімати окремі епізоди.

На перший погляд, що може бути цікавого у відверто пропагандистській стрічці? На ті часи митець не мав іншого варіанту, як виконати доручене партією та урядом політичне замовлення.

Зрештою можна вважати фільм просто не надто вдалим, махнути рукою на цей факт біографії відомого режисера, та й по тому.

Проте Олександр Довженко є визнаним у світі митцем, класиком не лише українського (чи радянського), а й світового кіно.

Тому навіть не надто вдалі його фільми заслуговують на увагу.

Навіть у них можна знайти цікаві та важливі деталі, які дозволять по-іншому подивитися на деякі сторінки його життя, які й досі недостатньо вивчені та проаналізовані, в яких усе ще вистачає загадок та запитань.

У радянські часи, попри те, що фільмам Довженка присвятили достатньо публікацій, про «Визволення» писали небагато й доволі скупо.

Звісно, «Визволення» згадується в усіх кінематографічних довідниках, проте про фільм згадували переважно усталено-стандартними, ідеологічно вивіреними фразами на кшталт: «Лірично-епічна манера Довженка здобула свої перемоги не лише в художній, але й в документальній кінематографії.

Особливо слід відзначити дві останні стрічки, присвячені Великій Вітчизняній війні» (Дмитро Шлапак «Олександр Довженко.

Життя і творчість», 1964).

Цікаво, що «Радянську Буковину» віднесено до доробку самого Довженка й така інформація трапляється не лише у Дмитра Шлапака, а й у багатьох інших джерелах.

Загалом, в усій кінознавчій літературі радянського періоду про два документальні фільми Довженка, які він створив у роки Другої світової війни, написано не до порівняння більше.

На жаль, документів 1939-1940 років збереглося не так багато, напевно ж, значна частина загинула під час війни.

Тепер маємо лише уривки спогадів та свідчень сучасників.

Не так багато інформації про цей період знаходимо й у щоденниках самого Довженка.

Навряд чи він соромився свого «Визволення», але водночас, схоже, не вважав цей фільм аж надто успішним.

Замовлення від Сталіна.

1935 року режисера нагороджують орденом за фільм «Аероград» і Сталін недвозначно натякає: «За вами борг — український Чапаєв».

До цього в житті Довженка було вже багато чого: жорстка критика, звинувачення в замилуванні патріархальним селом і зрештою заборона його «Землі»; арешти друзів — письменників та кінематографістів; м’яко кажучи, не надто схвальні відгуки про його перший звуковий фільм «Іван»; врешті-решт далеко не примарна загроза його арешту, якого ледь вдалося уникнути; вимушений від’їзд до Москви для роботи над ідеологічно правильним «Аероградом».

Отже, відмовитися чи зробити вигляд, що він не почув «натяку» Сталіна про «українського Чапаєва», неможливо.

Натяк вождя, як казали раніше, — дороговказ, а насправді наказ.

Кадр із фільму Олександра Довженка «Щорс» (1939).

У головній ролі — Євген Самойлов.

1939 рік, на Київській кіностудії Довженко нарешті завершив роботу над «Щорсом».

Робота над фільмом тривала довгі чотири роки, із численними складнощами, пов’язаними зі змінами політичної кон’юнктури, численними змінами у сценарії, складі акторів, перезйомками та переробками під особистим контролем із Кремля.

На цій картині в Довженка стався перший інфаркт.

Кінознавець, багаторічний дослідник творчості й життя Довженка Сергій Тримбач у книжці «Загибель богів» (2007) докладно дослідив та описав процес роботи над «Щорсом» і зазначав, що Довженко взагалі не хотів знімати «Щорса», а довго працював над іншим, омріяним задумом — «Тарасом Бульбою» за Гоголем.

Нарешті 1 травня 1939 року відбулася прем’єра «Щорса».

За перший тиждень стрічку подивилися понад 31 мільйон глядачів, захоплені відгуки у пресі.

Фільм схвально прийнятий «на горі», товариш Сталін задоволений.

У «Щорсі» Довженкові, здається, вдалося неможливе: створити «ідейно правильний» фільм; при цьому оминути всі аж надто неоднозначні факти загибелі Щорса та його соратників Боженка й Черняка, попри те, що були ще живі учасники подій; у низці епізодів фільму ще й продемонструвати блискучі режисерські рішення; в підсумку — створити новий міф про червоного героя для радянського народу.

Беззаперечний успіх і, здається, Олександр Петрович таки отримав можливість перевести подих, зітхнути із полегшенням, відпочити й повернутися до задуму «Тараса Бульби».

Керівництво судії схвалило сценарну заявку й назву включили до виробничого плану наступного, 1940 року.

23 серпня 1939 року в Москві був підписаний договір про ненапад між СРСР та Німеччиною.

Міждержавну угоду підписали Голова Ради народних комісарів та народний комісар закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов та міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп.

Додатковий секретний протокол угоди розділив Східну Європу на зони впливу двох країн, доля Польщі була вирішена.

1 вересня німецькі війська вторглися в Польщу, почалася Друга світова війна.

У книжці Василя Марочка «Олександр Довженко.

Зачарований Десною» читаємо з посиланням на документи, що початок Другої світової війни застав Олександра Довженка в селі Яреськи Полтавської області, де він перебував разом із письменником Саввою Голованівським.

У Яреськах Довженко знімав «Землю», а потім і кілька епізодів до «Івана».

Хто знає, може, планував щось знімати і для «Тараса Бульби».

Нове завдання й роль політпрацівника.

Довженка викликали до Києва, на нього чекало нове завдання, відмовитися від якого було неможливо.

17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон, порушивши міждержавну угоду з Польщею про ненапад, 22 вересня радянські війська зайняли Львів.

Радянському народу пояснили це так: Червона армія вирушила в похід, щоб узяти під захист українське та білоруське населення Західної України та Західної Білорусії та виконати історичну місію — возз’єднати братні український та білоруський народи в єдиній державі.

Насправді ж, на шпальтах видань, які виходили до Другої світової війни, знаходимо жорсткі формулювання, як-от у тексті до першої річниці приєднання Західної України та Західної Білорусі до СРСР:.

«Під натиском Червоної Армії впали білі прикордонні стовпи незадачливої польської держави, в придорожну грязь полетіли одноголові орли-стервятники, що вінчали до цього часу герби бундючної влади польських магнатів» (М.

Мірошник, «Радянський Київ», №16, серпень 1940).

Плакат, присвячений походу Червоної Армії на терени Західної України (з інтернету).

Агресивні інтонацій навіть не намагалися приховувати.

З точки зору сьогодення навіть помічаємо дуже знайомі та впізнаванні слова та звороти, на кшталт «незадачливої держави».

Минуло вже вісімдесят років, а Кремль і досі продовжує послуговуватися тієї самою політичною лексикою, не змінилися й методи та вчинки.

Із преси того часу, крім інформації про радість та піднесення у трудящих мас із приводу приходу радянських військ дізнаємося й дещо інше: далеко не всюди й не завжди Червону армію зустрічали квітами.

Польська армія чинила спротив незважаючи на те, що довелося воювати безнадійно на два фронти.

В офіційній радянський пресі вказують, що спротив Червоній армії тримав близько двох тижнів, у деяких джерелах іще конкретніше — із 17 по 29 вересня.

Довженко в одній із редакцій власної автобіографії, датованої груднем 1939 року, ось так коротко опише нове завдання: «Восени 1939 року, під час визвольної війни за возз’єднання Західної України та Західної Білорусії, я пропрацював в Галичині близько двох місяців у якості політпрацівника і керівника операторської групи.

Зараз я монтую цей документальний фільм, після чого розпочну виготовлення сценарію за повістю Гоголя "Тарас Бульба"».

Чітко й однозначно — це війна.

Також відчувається бажання якнайшвидше закінчити «завдання» та повернутися до роботи над «Тарасом Бульбою».

І ще важлива деталь: Довженко спершу означив себе політпрацівником, а вже потім керівником знімальної групи, при тому навіть не вживаючи слова «режисер».

У кількох епізодах фільму «Визволення» бачимо в кадрі самого Довженка.

Серед них — він виступає перед селянами-гуцулами в Карпатах із палкою промовою, очевидно агітуючи за переваги нової влади.

Цікаво, що він вдягнений у військову форму й закономірно постає запитання — чому?.

Кадр із фільму «Визволення», Олександр Довженко виступає перерід селянами-гуцулами в Карпатах.

У книжці «Довженко без гриму» знаходимо фрагмент спогадів Юлії Солнцевої: «Львів був звільнений.

Хрущов запропонував нам, тобто Олександру Петровичу з групою виїхати на автобусах до Львова і познімати там.

[…] Нам запропонували вдягти військові костюми, що ми і зробили… З нами було кілька письменників.

Разом із Віктором Борисовичем Шкловським та іншими ми вирушили на Західну Україну».

Пояснення Солнцевої про військову форму — «запропонували вдягти» — насправді звучить дещо наївно.

На території Західної України тривають військові дії.

Чи могли видати військову форму цивільним просто так — доволі сумнівно.

Як мінімум до форми мали додати ще й відповідні документи, які засвідчують та підтверджують право особи носити військову форму.

Довженко в автобіографії згадував, що його роль — «політпрацівник», тобто політрук, комісар, який обов’язково був у кожній військовій частині.

Отже, більше нагадує не нове тематичне завдання для митця, а мобілізацію, спершу — військовий політрук, а вже «режисер», так би мовити, за сумісництвом.

У Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва в Києві дивом зберігся товстелезний річний звіті про господарчу діяльність Київської кіностудії за 1940 рік.

Поміж інших документів є й калькуляція по фільму «Визволення», де вказано дати початку та завершення виробництва фільму.

Дата наказу про запуск фільму у виробництво: 23 вересня 1939 року.

Щоправда, в наступному рядку документа «дата початку підготовчих робіт» наведена інша інформація: 16 вересня 1939 року.

Тобто, за день до того, як газети повідомили радянському народу, що Червона армія перейшла кордон із Польщею.

Постає запитання, чи можливо, що Довженко таки отримав конфіденційну інформацію «згори», коли його викликали із Яресьок до Києва?.

Зазвичай, за усталеною процедурою, спершу оприлюднювали наказ про запуск фільму у виробництво, а далі вже розпочиналися підготовчі роботи.

Звісно, можна припустити, що у звіті помилка, але враховуючи ту прискіпливість, із якою потім приймалися подібні документи, які після перевірки на місцях надсилалися для затвердження до Москви, та якщо згадати про можливі наслідки «таких помилок» у документах, для тих, хто їх готував, то, мабуть, варіант із помилкою все ж варто не враховувати.

До того ж, як тепер кажуть, ідеться про «форс-мажорні» обставини.

Режисер мав, щонайменше, зібрати знімальну групу, оператор мав підготувати техніку для зйомок, отримати кіноплівку, зрештою директор групи мав вирішити організаційні питання щодо виїзду на Західну Україну, оформити відрядження та відповідні документи, отримати гроші для поїздки.

Всі ці процедури вимагали часу, особливо враховуючи бюрократію.

Звісно, можна припустити, що підготовчі роботи змушені були почати швидко, якщо не сказати поспіхом, а наказ про запуск у виробництво вимушено оформили вже заднім числом.

Зрозуміло, що не було й ніякого попередньо затвердженого бюджету, у звіті у відповідній графі «кошторис витрат на картину» написано від руки — «кошторис затверджено на основі фактичних витрат» 12 жовтня 1940 року, тобто тоді коли зйомки фільму були в розпалі.

Робота над пропагандистським «Визволенням».

Все одно, спираючись на інформацію з документів річного звіту кіностудії та спогади Юлії Солнцевої, можемо дійти висновку, що Довженко зі знімальною групою прибули до Львова приблизно 23 вересня.

Солнцева згадує також, що з ними був оператор Юрій Єкельчик, із яким Довженко до того зняв «Щорса».

Юрій Єкельчик почувався не на своєму місці, бо звик знімати художнє кіно, а тут було зовсім інше завдання.

Солнцева згадує, як вони мали зупинитися в центрі Львова, в готелі «Жорж», на той момент вщент заповнений біженцями з Варшави, які втекли від німецького наступу.

Вона також описує їхній візит до ресторану готелю й не надто радісну реакцію на появу людей у військовій формі: розмови припинилися й запала тиша.

Шкловський запропонував піти геть, а ще Солнцева згадує нічну стрілянину, у приміщення готелю навіть залетіла куля.

Після кількох днів зйомок у Львові кінематографісти вирушили знімати в інших місця Західної України, зокрема в село Жаб’є (нині Верховина) в Карпатах.

Солнцева називає конкретну кількість членів знімальної групи (всі разом — чотири людини) й зазначає, що в Карпатах вони працювали самі, без супроводу, й почувалися трохи лячно, особливо вночі.

За її словами: знали, що «бандерівці пішли у підпілля» й переховуються в карпатських лісах.

У книжці «Олександр Довженко.

Зачарований Десною» згадуються поїздки знімальної групи до Добрушина, Галича, Станіслава, Коломиї, Косова.

У фільмі також добре ідентифікуються інші локації: Тернопіль та Почаївська лавра, Дрогобич.

У деяких джерелах згадується ще й Борислав.

Крім того у фільмі «Визволення» ми бачимо не тільки згадані місця, а ще й Перемишль, нині — польське місто Пшемишль, у кадрі — Микита Хрущов у супроводі інших військових, серед них і Довженко, теж у формі.

Ще у фільмі досить багато зйомок із міста Білостока, яке 1939 року включили до Білоруської РСР, а після Другої світової війни знову повернули Польщі.

Чи знімав Довженко в Білостоку, поки що з’ясувати не вдалося.

Кадр із фільму «Визволення».

Микита Хрущов на чолі військової делегації, ліворуч у формі — Олександр Довженко.

Також бачимо на екрані Народні Збори Західної України, які 26–28 жовтня відбулися 26–28 жовтня у приміщенні Львівського оперного театру.

Делегати зборів виступали із промовами про історичне значення вересня 1939-го, дякували Червоній армії — визволительниці, її командуванню і, звісно, дякували Сталіну.

Збори звернулися із листом до радянського уряду про включення Західної України до складу Української РСР.

Очевидно, для зйомок із Києва відрядили інших операторів, бо знімати таку масштабну подію однією камерою неможливо, та й сам Довженко згадував, що керував групою операторів.

Відомо, що на Народних Зборах виступив і Довженко, збереглася стенограма його виступу.

Олександр Петрович привітав трудівників Західної України, говорив про віковічне прагнення українців до об’єднання в єдиній країні.

Виступ Довженка витриманий в ідеологічно вірному ключі, але увагу привертає одна репліка з його довгої промови, де він відверто й неочікувано відрефлексував на тему свого задуму «Тараса Бульби»: «І в той час, коли український народ Західної України, розтерзаний, вимучений, стояв, як той бідний Остап на Майданах Варшави і казав: "Чуєш, батьку", — пролунала одповідь: "чую" — сказав великий Сталін» (всі встають, бурхливі тривалі оплески, вигуки «ура», «слава товаришу Сталіну», «хай живе товариш Сталін»).

У «Визволенні» також зафільмовані аналогічні народні збори Білорусії в Білостоку; позачергова сесію Верховної Ради УРСР у Києві 14 листопада 1939 року, на якій прийняли рішення про входження Західної України до складу УРСР; а ще є Москва та позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 року, куди прибули делегації із Західної України та Західної Білорусії прохати про включення цих теренів до складу союзних радянських республік УСРР та БРСР і, відповідно, до складу СРСР.

У пафосно-піднесеному фіналі «Визволення» бачимо парад військ та демонстрацію цивільного населення із портретами вождів та прапорами, який відбувся по закінченню Народних Зборів у Львові.

Із трибуни ходу вітають голова Верховної Ради УРСР Бурмистенко, голова президії Верховної Ради Гречуха, командувач військ командир 1-го рангу Тимошенко.

Відомо, що був на трибуні присутній і сам Довженко, і, здається, його таки можна упізнати на одному із загальних планів.

У початкових титрах фільму під загальною назвою крупним шрифтом «Визволення» є ще довгий підзаголовок: українських та білоруських земель від гніту польських панів та возз’єднання народів-братів в єдину сім’ю.

План та монтаж: режисер, орденоносець О.

Довженко; співрежисер: заслужена артистка республіки Ю.

Солнцева; композитор: орденоносець Б.

Лятошинський; асистент режисера Л.

Бодик; звукооператор: А.

Бабій; директор групи: З.

Крім того зазначені прізвища чотирьох операторів: Г.

Александров, М.

Биков, Ю.

Єкельчик, Ю.

Тамарський, а ще згадано операторів Київської та Московської студій кінохроніки.

У річному звіті господарчої діяльності Київської кіностудії за 1940 рік знаходимо іншу цікаву інформацію.

Тоді кіностудія спершу випускала «основний варіант» картини, тобто російською мовою, а в «національному» варіанті випускали лише деякі фільми.

Згідно з документами, у 1940 році було заплановано випуск восьми повнометражних фільмів, серед яких два Довженкові — «Визволення» й «Тарас Бульба».

У національному варіанті лише половину, чотири: «Академіки» («Макар Нечай»), «Вітер зі Сходу», «Богдан Хмельницький» та «Тарас Бульба».

Отже, спершу не планувалося випускати український варіант «Визволення», рішення про випуск цього фільму українською мовою, очевидно, прийняли пізніше, мабуть, врахувавши необхідність демонструвати стрічку в Західній Україні на річницю подій.

До речі, варто звернути увагу на назву «Вітер зі Сходу» режисера Абрама Роома, бо це вже художній фільм, теж сюжетно пов'язаний із «визволенням» Західної України, цю картину терміново офіційно запустили у виробництво наприкінці травня 1940 року, хоча за документами підготовчі роботи почалися в жовтні 1939 року.

Можемо припустити, що довго узгоджувався сценарій.

Наприкінці травня 1940 року газета «За більшовицький фронт» повідомила, що процес роботи над фільмом «Визволення» майже завершений: «Вже закінчено остаточний монтаж фільму, записано музику та шумові ефекти.

Закінчено дикторський текст та перезапис музики та шумів.

Режисер-орденоносець О.

Довженко повідомив, що фільм "Визволення" буде здано дирекції студії 26 травня».

Відомо, що дирекція кіностудії вже підписала з Довженком угоду на написання сценарію «Тараса Бульби» й він навіть отримав аванс.

Дата замовлення 4 квітня 1940 року, дата здачі готового сценарію 1 липня 1940 року.

Довженко має всі підстави сподіватися, що в липні він здасть сценарій і картина буде запущена у виробництво.

Річний звіт кіностудії за 1940 рік повідомляє, що по фільму «Визволення» виробництво остаточно завершено 30 червня 1940 року.

Фільм здали Главку (тобто керівництву кінематографії у Москві) 6 липня, рішення про те, що фільм прийнятий Комітетом, датоване 12 липня.

Отже, Олександр Петрович тепер може повернутися до роботи над «Тарасом Бульбою», але він отримав нове завдання….

Тепер до Буковини.

26 червня 1940 року Радянський Союз направив королю Румунії подання з вимогою повернути СРСР Бессарабію та Північну Буковину.

Уряд Румунії за відсутності міжнародної підтримки вирішив не чинити спротив та віддав наказ своїм військам залишити вказані території.

28 червня Червона армія перейшла Дністер та встановила контроль за цими територіями згідно із секретним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа.

У львівській газеті «Вільна Україна» 5 липня 1940 року надруковано коротку замітку «Фільм про визволену Бессарабію»: «Разом з передовими частинами Червоної Армії вступили на бессарабську землю кінооператори.

Вони зняли рух першого танка, який перейшов кордон, Бендерський міст, зустріч з населенням бійців і командирів Червоної Армії».

За десять днів, 14 липня, у тій самій газеті «Вільна Україна» розміщено вже детальнішу інформацію: «Експедиція Одеської кіностудії перебуває в Аккермані.

Вона під керівництвом режисера-орденоносця О.

Довженка робить зйомки фільму на тему "Відновлення радянської влади у визволеній Бессарабії".

Фільм покаже населення Татарбунари, які в 1924 році героїчно боролися проти румунських бояр, зустрічі трудящих з Червоною Армією, визволення з аккерманської тюрми політв’язнів і інші документальні картини».

Фото Олександра Довженка на зйомках.

Газета «Вільна Україна», 17 березня 1940 року.

Звісно, про Одеську кіностудію трохи помилилися, очевидно, не надто розбираючись у різниці між кіностудіями-виробниками.

Значно цікавіше тут інше: варто звернути увагу на слова, наприклад, «відновлення радянської влади», наче радянська влада вже в тих місцях була.

Щоправда, з точки зору радянської ідеології й відповідної риторики йдеться ж про «визволення» та про «відновлення історичної справедливості».

У виробничих планах Київської кіностудії з’являється ще одна назва, якої раніше не було, короткометражний фільм «Радянська Буковина», жанр якого означували як «художньо-етнографічний», у документах — «вид фільму».

Знову зафіксовано, що період підготовки почався раніше за офіційний запуск у виробництво: 20 липня 1940-го.

Але й тут виникають запитання, бо газети про початок зйомок повідомляли раніше.

Офіційний наказ про запуск у виробництво датований 20 серпня, й можемо дійти висновку, що роботи над фільмом з огляду на терміновий характер розпочалися за рахунок загально студійних витрат.

Кошторис стрічки офіційно затвердили аж 3 вересня.

Протягом другої половини 1940 року тривала робота над «Радянською Буковиною» і процес роботи над фільмом теж складався не надто вдало.

Як і в інших фільмах кіностудії, було зафіксовано брак плівки й кіногрупі довелося виїхати ще раз у кіноекспедицію на Буковину та перезнімати матеріал.

Замість попередньо запланованих 36 днів у кіноекспедиції було аж 98.

Відповідно, по картині було зафіксовано перевитрати кошторису, й це також вплинуло на терміни виробництва.

Чи довелося Довженкові знову їхати на Буковину вже на перезйомки, невідомо, цілком можливо, що вдруге знімальну групу очолювала сама Солнцева.

«Радянську Буковину» здали лише в останні дні року: кінцева дата завершення виробництва 30 грудня 1940 року, а Главку здали 31 грудня.

У фінальних титрах «Радянської Буковини» зазначено: план фільму та монтаж режисера Ю.

Солнцевої, оператор І.

Шеккер, асистент режисера Л.

Музику, як і для фільму «Визволення», написав Б.

Прізвища Довженка в титрах відсутнє, хоча в деяких кіновиданнях писали, що Довженко був художнім керівником фільму.

«Правдивий, мудрий фільм».

Інформація про вихід «Визволення» у прокат дещо суперечлива.

У деяких джерелах зазначали, що фільм вийшов на екрани 25 липня в обох варіантах — російською та українською.

Насправді ж, згідно з документами, українську версію картини здали 19 серпня 1940 року.

Цілком імовірно, що спершу таки вийшла російська версія, а вже потім, на Західній Україні, у прокат пізніше випустили українську.

Є й інша, насправді сенсаційна деталь: виявляється, була різниця між основним російським та українським варіантом стрічки.

Згідно з документами, метраж основного варіанту — 1620 метрів, українського — 1894.

Отже, основний варіант — 54 хвилини, а український триває годину і 3 хвилини.

Різниця становить дев’ять хвилин!.

Чим різнилися російський та український варіанти, зараз з’ясувати неможливо.

Український варіант стрічки не зберігся або зберігається десь у російських архівах, усі відомі в Україні кінокопії лише російські або, як тоді писали, «основний варіант».

Відгуки на фільм з’явилися одразу, переважно схвальні, проте дослідники зазначають, що відгуків було не так багато.

Один із прикладів відгуків, оприлюднений у газеті «Кіно»: «Ми бачимо на екрані світ, відбитий очима художника, Всі ми знали Довженка, як режисера, драматурга, живописця.

Тепер перед нами розкрилася ще одна грань його таланту».

У московській пресі теж похвалили фільм, зазначивши, що режисер «зробив правдивий і мудрий фільм».

Точно відомо, що фільм «Визволення» вийшов у Львові 6 вересня 1940 року, якраз до річниці «Золотого вересня».

Перші покази відбулися одразу в трьох кінотеатрах міста: «Європа», «Гражина», «Касіно».

Анонсовано й покази в інших містах та містечках області, зокрема в Буську — 10-11 вересня, у Яворові — 14-15 вересня, у Бродах — 16-19 вересня, у Городку — 20-22 вересня, у Кам’янці Струмиловій — 24-26 вересня, у Любасові — 27-29 вересня.

Анонс прем’єри «Визволення» в кінотеатрах Львова.

Газета «Вільна Україна», 3 вересня 1940 р.

У газеті «Вільна Україна» 10 вересня 1940 року вийшла замітка «Великий успіх кінофільму»: «Лише три дні, як по кінотеатрах міста демонструється з великим успіхом історичний документальний фільм "Визволення" режисера-орденоносця О.

За три дні в кінотеатрах "Європа", "Касіно", побувало 16 тисяч глядачів.

Цікаво, що в замітці чомусь згадали лише дві з трьох назв кінотеатрів.

Також можна з певною часткою скепсису поставитися до інформації про аж такий значний успіх фільму у глядачів.

Минув майже рік із моменту приєднання Західної Україні до СРСР.

Справді, немало людей вітали цю подію та мали радянофільські настрої, але за рік велика кількість мешканців Західної України познайомилися впритул зі зворотною стороною «визволення»: позбавленням майна, переслідуванням незгодних, репресіями й арештами, депортаціями.

До того ж варто врахувати, що за рік у Львові з’явилося багато управлінців та фахівців зі Східної України та Росії, які обійняли важливі посади, бо радянська влада до місцевих таки ставилася із пересторогою.

Є свідчення, що до Львова привезли навіть водіїв трамваїв.

Крім того, у Львові була велика кількість військових.

Ці категорія глядачів, укупі із членами їхніх родин, цілком могли забезпечити вказану кількість відвідувачів кінотеатрів у перші дні показів.

Проте маємо можливість прослідкувати, як далі склалася прокатна доля стрічки у Львові.

Протягом жовтня «Визволення» із перервами, не щодня, показують у різних кінотеатрах Львова.

5 листопада відбувся останній показ, і фільм остаточно зникає з прокату й до початку радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року не демонструється.

Цікаво, що наприкінці вересня у Львові виходить повнометражна документальна стрічка «На Дунаї» режисерів Посельського та Копаліна.

Картину присвячено приєднанню Буковини та Бессарабії до СРСР, і стрічка оперативно зроблена у співпраці Московської та Київської студій кінохроніки.

У пресі спершу анонсовано одноразовий показ цього фільму, але його продовжують показувати й надалі та в результаті він іде в кінотеатрах Львова довше, ніж фільм Довженка.

Цікаво й інше: у Львові взагалі чомусь майже не демонструють інших фільмів Довженка.

Навіть «Щорса», який мав великий загальносоюзний успіх.

«Щорса» трохи демонстрували лише в області на такому собі фестивалі фільмів для трудівників села, а ще незадовго до початку радянсько-німецької війни в одному з кінотеатрів міста три дні показували «Аероград».

«Радянська Буковина» у Львові до початку радянсько-німецької війни (22 червня 1941 року) не демонструвалася, чи показували її на Буковині, невідомо, схоже, таки ні.

Напевно, прем’єра мала відбутися до першої річниці приєднання Північної Буковини до СРСР (28 червня 1941 року) й цьому завадила війна.

Поступитися власними планами.

Наприкінці 1940 року Довженка призначили художнім керівником Київської кіностудії, а це важлива посада, на яку покладена й відповідальність за дотримання планових показників у виробництві, та й ідейно-тематичне спрямування фільмів взагалі.

З річного звіту кіностудії за 1940 рік дізнаємося, що виробництво «Тараса Бульби» того року було зупинене й, очевидно, перенесене на наступний рік.

Можна припустити, що спрацювали кілька чинників.

Згідно з низкою документів у річному звіті, кіностудія закінчила фінансовий вкрай невдало.

Не вдалося не лише отримати запланований попередньо прибуток, а й фактично 1940 рік завершено зі збитками.

Зрозуміло, що про збитковість господарчої діяльності за рік стало зрозуміло задовго до написання річного звіту.

В першу чергу студія не спромоглася завершити виробництво кількох картин.

Головна причина — було неодноразово зафіксовано брак негативної кіноплівки.

Це призвело до необхідності перезнімати й порушення планів, у результаті — до перевитрат кошторисів фільмів.

За 1940 рік за майже всіма запланованими картинами значилися перевитрати кошторису, й лише дві картини завершили виробництво з економією коштів: кольорова картина «Майська ніч» та «Визволення» Довженка.

Того року кіностудія мала завершити складну в постановці історичну костюмовану картину «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка, але її завершення довелося перенести на наступний рік.

Цілком можливо, що запустити у виробництво ще одну костюмовану й дорогу картину «Тарас Бульба» студія була просто не в змозі.

Французький кінознавець Любомир Госейко у книжці «Історія українського кінематографа» слушно відмітив подібність фільмів «Визволення» та «Радянської Буковини».

Він писав: «Ці стрічки подібні між собою мов дві краплі води».

Справді, сам принцип подачі матеріалу й монтаж дуже схожі, а стиль та авторські інтонації закадрового дикторського тексту в «Радянській Буковині» промовисто свідчать, що Довженко суттєво доклався до його написання.

Можливо, вже як художній керівник кіностудії він не міг випустити ще один фільм під власним іменем, а може й не хотів, а навпаки — був зацікавлений, аби режисером стала Солнцева.

Зрозуміло одне: того року Олександр Петрович був змушений поступитися власними творчими планами, пов’язаними з «Тарасом Бульбою».

Навесні 1941 року оголосили імена перших лауреатів Сталінської премії, серед лауреатів першого ступеня в галузі кінематографії був і Довженко та виконавці головних ролей у фільмі «Щорс».

Премію другого ступеню отримали й автори повнометражного документального фільму «На Дунаї».

Після закінчення Другої світової війни і протягом усіх років існування СРСР «Визволення» широко не показувався.

Стрічку ніхто офіційно не забороняв і в усіх виданнях, присвячених Довженку, про неї неодмінно згадували.

Щоправда, завжди не більше ніж кількома рядками.

Складається враження, що більшість із тих, хто писав про фільми Довженка, навіть не бачили цієї стрічки.

Які ж причини такого напівзабуття?.

Частково це можна пояснити втратою актуальності, бо згодом на перший план вийшла тема війни.

Проте щороку українцям обов’язково нагадували про історичне значення возз’єднання 17 вересня 1939 року.

Можемо припустити, що головною причиною стала зміна офіційного історичного наративу щодо причин початку Другої світової війни.

Вину за розв’язання війни повністю покладено на нацистську Німеччину, яка напала на Польщу, а СРСР мусив рятувати населення Західної України та Західної Білорусі, тому прийшов на допомогу і ввів війська.

Про пакт Молотова-Ріббентропа чи про дружній переможний спільний парад радянських та німецьких військ у Бресті воліли не згадувати.

Ані слова про напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, тим паче про героїчний спротив польських військ.

Навіть більше: в закадровому тексті, який написав сам Довженко, звучить обвинувачення: «Виконуючи волю англійських імперіалістів, польський уряд втягнув свій народ у війну…».

Та ще й Польща називається «штучною державою».

До речі, в іншому, художньому фільмі Київської кіностудії «Вітер зі Сходу» Абрама Роома, який вийшов того ж 1940 року, також є титр на весь екран, який доносить ту саму думку про відповідальність Польщі за розв’язання війни.

Після Другої світової війни Польща стала комуністичною державою й сателітом СРСР, згодом членом Варшавського договору, тож така історична концепція про початок війни стала просто неприйнятною.

Про військову операцію, із бойовими діями, обстрілами та бомбардуваннями, руйнуваннями цивільних об’єктів воліли не згадувати.

У «Визволення» добре видно картини бойових дій та наслідки: зруйнований міст у Перемишлі, пошкоджені вибухами будинки у Львові, зруйновані хати в сільській місцевості.

Запитання виникають мимоволі: якщо були бойові дії, то очевидно, що польська армія чинила спротив.

І раз був спротив, то, мабуть, були і втрати особового складу Червоної армії.

Про втрати не хотіли згадувати, це псувало радісну картину, а у «Визволенні» є такий кадр: селяни працюють на полі, а поряд свіжа могила червоноармійця.

Кадр із фільму «Визволення».

Зруйнований міст через річку Сян у місті Перемишлі.

Кадр із фільму «Визволення».

Радянський танк на фоні зруйнованих будинків одного із сіл.

У фільмі бачимо й кадри полонених польських офіцерів та солдатів.

Тож ж куди вони всі поділися? В закадровому тексті чуємо: незабаром їх усіх відпустять додому.

Насправді значна кількість польських військовополонених незабаром опиниться в Сибіру.

Ще до виходу «Визволення» на екрани 1940 року в Західній Україні відбудуться масові розстріли польських офіцерів у Катині під Смоленськом, Харкові, Биківні під Києвом та інших місцях.

Кадр із фільму «Визволення».

Полонені польські військові.

На загальних планах Народних Зборів у приміщенні оперного театру у Львові бачимо вітальні гасла двома мовами — українською та польською.

Ймовірно, в когось із надто допитливих глядачів виникне запитання, куди ж зникло польське населення Львова та Західної України, адже трудящі поляки теж радо вітали визволителів? І ці кадри можуть нагадати, що значну частину польського населення Західної України примусово репатріювали до Польщі у 1944-1946 роках.

На екрані серед депутатів Народних Зборів Західної України 1939 року бачимо композитора Василя Барвінського, якого заарештували у 1948 році, змусили знищити власні твори та засудили на десять років таборів.

На щастя, він вижив, був реабілітований 1958 року та зміг повернутися до Львова.

Серед депутатів бачимо Петра Франка, сина письменника Івана Франка.

Із початком радянсько-німецької війни енкавеесівці вивезли його зі Львова.

Подальша доля Петра Франка невідома.

У роки війни ходили чутки, ніби він перейшов на бік німців, про це у своїх щоденниках писав Довженко.

Нині є дві версії обставин загибелі Петра Франка: його вбили німці, за іншою — співробітники НКВС.

У стрічці вистачає й інших цікавих деталей: бачимо, як ретельно радянські військові охороняють приміщення Львівського оперного театру під час проведення Народних Зборів; чи шеренги військових під час урочистого параду військової техніки центром Львова після закінчення Народних Зборів.

І стає зрозуміло, що військові відділяють народні маси.

Або раптом впадає в око велика реклама відомої німецької компанії «Телефункен» на фоні трибуни із вищим партійним та військовим керівництвом.

На деяких коротких крупних планах місцеві мешканці таки виглядають не надто радісними, скоріше навіть переляканими.

Серед операторів, які знімали «Визволення», є прізвище Юрія Тамарського.

Він залишився в окупованому німцями Києві, навіть працював під час окупації на Київській кіностудії, а згодом емігрував на Захід.

Відомо, що в липні 1957 року, вже після смерті Довженка, стрічку переглядали в Головному управлінні кінофікації та кінопрокату України на предмет масового друку копій фільму, а у грудні того ж року і, здається, з тією ж метою фільм переглядали представники міністерства культури УРСР та ЦК КПУ.

Яке на високому рівні прийняли рішення й чи було воно зафіксоване в документах, невідомо.

Варто згадати, що на той момент у країні вже змінилися політична обстановка.

1956 року відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому засудили культ особистості Сталіна, а у стрічці вистачає слів подяки великому вождю, бачимо на екрані й самого Сталіна, й Георгія Маленкова, якого Микита Хрущов усунув від влади.

Переробити картину так, аби прибрати всі суперечливі моменти, було неможливо.

Безсумнівно, ані «Визволення», ані «Радянську Буковину» неможливо, та й не варто вважати шедеврами.

Особливо враховуючи відверто замовний характер, ідеологічну складову та відверто постановочний характер деяких епізодів.

Не забуваємо, що на ті, надто вже непрості часи ці фільми й не могли вийти якимось іншими.

Однак ці стрічки таки заслуговують на увагу — тепер історикам, дослідникам та глядачам відкривається історичний документ, справді унікальний матеріал, знятий у Західній Україні, Західній Білорусі та Буковині перших днів після приєднання цих територій до СРСР.

Безперечно, важливим є матеріал, знятий у польських містах Перемишлі та Білостоку, який вщент був зруйнований німецькими бомбардуваннями.

Зараз маємо можливість переглядати ці кадри під іншим кутом зору, без тогочасних ідеологічних установок і помітити безліч цікавих деталей, відчути й дізнатися багато нового про той час і крізь ідеологічні установки авторів навіть побачити правду.

Можемо помітити, що багато кадрів, знятих Довженком і Солнцевою для цих картин, пізніше використані в інших документальних фільмах.

На таку нову форму працював і доволі несподіваний монтаж у деяких епізодах, за допомогою якого Довженко намагався трохи розбавити відвертий пафос зборів та промов.

Фактично це поєднання документального кіно та публіцистики, й не забуваймо, що це перший документальний фільм Довженка.

Потім ці принципи та режисерські прийоми він розвине та втілить у документальних картинах «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель».

Справді, Довженко палко вірив у комуністичні ідеали, вірив партії й товариша Сталіну.

Звісно, він вітав «визвольний похід» Червоної армії й сам багато докладався до агітаційної роботи серед місцевого населення.

Не варто забувати, що українці на землях Західної України таки мали значно менше прав та можливостей, як і про часом відверто антисемітську політику польської влади чи про зовсім жахливе ставлення румунської адміністрації до українського населення Буковини.

Проте всі ці факти не скасовують численних трагедій на землях Західної України, разом із радянськими військами, партійними керівниками та співробітниками НКВС.

За останні роки дослідники отримали доступ до раніше невідомих документів з архівів СБУ, із доносами на Довженка, які продовжували писати на нього навіть під час його участі у «визвольній місії».

Ці доноси містять приклади Довженкової різкої критики методів та дії радянської влади в Західній Україні.

Документи вже неодноразово цитувалися в різних виданнях і є свідченнями неоднозначного ставлення Довженка до цих подій.

Радянський плакат 1939 року, присвячений возз’єднанню Західної України.

Про це свідчать і щоденники Довженка, де знаходимо отакі думки, записані 30 червня 1945 року: «Об’єдналися усі українські землі.

Буде єдине стадо і єдин пастир.

Усі тепер будемо однакові.

Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським.

Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші та культурніші від нас.

Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорсткосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько.

Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки.

Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши один одному слова, ми, принаймні, "великі" українці.

Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов`янку, в церабкопівський бушлат, землистий пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і зашлемо до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді! І буде нас багато знову, як ніколи, по горах, по долинах, ой буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах».

Зняти «Тараса Бульбу» Довженкові так і не вдалося.

«Визволення» став останнім фільмом, який він зняв на Київській студії.

Використані джерела:.

Олександр Довженко.

Щоденникові записи.

«Довженко без гриму».

Упорядкування та коментар Віри Агеєвої та Сергія Тримбача.

Сергій Тримбач.

«Олександр Довженко.

Загибель богів».

Дмитро Шлапак.

«Олександр Довженко.