Епідемія коронавірусу: влада чи сторонні спостерігачі?

В Україні стрімко зростає захворюваність на коронавірус.

Однак у публічних виступах та публічних діях представників влади не відчувається ніякої особливої стривоженості, ніякого усвідомлення, що ситуація вийшла (або її свідомо випущено) з-під контролю.

Усе йде належним чином, усе є таким, яким тільки й може бути, — таку впевненість майже фізично відчуваєш, слухаючи й читаючи висловлювання високопосадовців: скрізь так.

Тим часом цифри кажуть про геть протилежне — ознайомитися з ними можна тут.

Варто ще й мати на увазі: питомі показники щодо України є дуже заниженими, бо сайт дає кількість населення нашої країни як 43 мільйони 680 тисяч, тобто в міжнародно визнаних кордонах, тоді як показники захворюваності та смертності на окупованих територіях не враховано.

Отже, лише в самому тільки Києві на момент написання тексту, 12 вересня, нових випадків захворювання за добу було більше, ніж у Болгарії та Греції, разом узятих.

Приблизно стільки ж, скільки в Данії, Норвегії та Фінляндії, разом узятих.

Лише в самому Києві кількість нових зафіксованих випадків за добу становила більше, ніж половину від кількості зафіксованих випадків в усій Німеччині.

Кількість померлих від коронавірусу за добу в Україні 12 вересня була найбільшою в Європі, якщо не враховувати Росію.

Порівняймо: Україна — 72, Туреччина — 48, Румунія — 27, Франція — 17, Польща — 13, Велика Британія — 9, Італія — 6, Німеччина — 4 (щоправда, на момент написання тексту немає даних на той день з Іспанії).

Подібний розклад спостерігається вже понад місяць, лише окремих днів Україна виявляється не першою за цим трагічним показником.

До того ж питомі показники смертності в переважній більшості європейських країн є зараз низькими або порівняно низькими — причому як у тих країнах, де навесні вони були високими, а то й катастрофічними, так і в тих, де вони були невисокими, а в деяких (Латвія, Словаччина, Греція, Кіпр, Мальта, Грузія) — навіть нижчими за весняні ж в Україні.

Тобто пояснення, що, мовляв, у європейських країнах представники груп ризику навесні вже вимерли, не спрацьовує.

У Болгарії, Вірменії та Сербії, в тій-таки Іспанії потужний сплеск захворюваності кінця літа — початку осені вдалося збити.

В Україні зростання триває.

За всіма питомими показниками від початку епідемії й до початку літа Україна була серед досить спокійних країн.

Нині й за питомими показниками захворюваності, й за питомими показниками смертності вона випереджає країни, які три місяці тому були далеко зверху в таблиці.

А якщо зважати, що більшість країн набула цих показників навесні, то залишається визнати: Україна зараз потерпає чи не найбільше на континенті.

В Україні одна з найгірших на континенті динаміка поширення епідемії.

Порівняймо із сусідами: на 12 вересня в Україні на 1 мільйон жителів припадало 3477 випадків захворювання, в Естонії — 2001, у Латвії — 778, у Литві — 1214, у Польщі — 1946, у Словаччині — 999, у Чехії — 3304, в Угорщині — 1225.

В Україні найбільша кількість нових випадків за день становить 3144 (11 вересня), у Польщі — 903 (21 серпня), й відтоді відчутна динаміка до зниження.

Від самого початку епідемії у Словаччині померли 38 осіб, в Україні — 3148.

Так, Словаччина менша за Україну, але ж не в дев'яносто разів!.

В Україні проведено 41 356 тестів на мільйон населення.

Це третій найнижчий показник у Європі після Албанії та Ліхтенштейну (в якому рівень захворюваності та смертності істотно нижчий за український), причому навіть з урахуванням європейських пострадянських країн.

От показники наших сусідів станом на 12 вересня: Польща — 78 515, Словаччина — 69 855, Угорщина — 54 795, Румунія — 107 585, Молдова — 52 220.

Історичних прикладів, коли епідемію вдавалося приборкати самими лише адміністративними засобами без медичних, пригадати не виходить.

Представники влади неодноразово казали, що в Україні тести проводяться відповідно до доцільності.

То що ж — усі у світі дурні, й лише ми розумні? Не кажучи про те, що в нас не виявляють безсимптомних вірусоносіїв і навіть не намагаються відстежити випадкові контакти тих, хто захворів.

До речі, чи не спростовує це неодноразово чуте пояснення зростання захворюваності — мовляв, робимо більше тестів — то й отримуємо вищі показники? Адже в сусідів роблять іще більше тестів, і набагато більше, але такої динаміки показників у них і близько немає!.

Україна — чи не єдина європейська країна, де від початку епідемії жодного разу не спостерігалося помітного зниження кількості хворих на даний поточний момент.

Такою є картина — точніше, лише окремі її штрихи.

Риторичне запитання: чи чуємо ми змалювання цієї картини від представників нашої влади? Чи чуємо ми якісь порівняння — а отже, чи уявляють відтак українці реальну ситуацію? А якщо ні, то чи немає підстав вести мову про приховування офіційними особами важливої інформації й про намагання прикрашати дійсність? Хоча, можливо, актуальнішим було б інше запитання: а чи самі представники влади знають ситуації, уявляють її адекватно? А чи вважають, що коли в нас, на щастя, немає того, що було на початку весни в Бергамо — то й чудовенько?.

Оце й є головна суперечність владної комунікації з приводу коронавірусу: маємо пандемію, тобто всесвітню епідемію — а, виходячи зі змісту владних меседжів (і, ніде правди діти, з інформації більшості ЗМІ), Україна живе ніби у вакуумі.

Ніби ситуацію в Україні немає з чим порівнювати, ніби не існує чужого досвіду — позитивного й негативного.

Ніби Україна опинилася сам-на-сам із коронавірусом, а довкола — нікого.

Але ж без порівнянь українці не можуть оцінити, що відбувається в нашій країні — добре чи погано, так, як має бути, а чи зовсім не так! От і доводиться їм вірити владі, яка запевняє, що все так, як належить.

Зручна позиція, не те слово.

Публічними спікерами на тему епідемії є президент Володимир Зеленський, прем'єр-міністр Денис Шмигаль, міністр охорони здоров'я Максим Степанов, його заступник Вадим Ляшко; щодо ситуації в Києві — міський голова Віталій Кличко.

Від самого початку епідемії міністр охорони здоров'я щоранку проводить онлайн-брифінг, під час якого називає цифри кількості нових випадків зараження та смерті за минулу добу.

Одного-єдиного разу відчув у його голосі стривоженість — перед Великоднем.

Тоді він звертався з емоційними закликами не брати участі у святкових заходах.

Більше ніколи ніяких емоцій у його виступах я не почув — сухо, ще сухіше: проста констатація фактів.

Оця тональність сторонніх спостерігачів, що просто фіксують показники, — вона превалює абсолютно.

Але річ навіть не в тім.

Коли ви звертаєтеся до лікаря, щоби почути про стан здоров'я — свій або близької людини, хороший лікар ніколи не обмежиться називанням температури й тиску.

Він почне зі слів: «динаміка позитивна», або «динаміка негативна», або «без змін».

Оцієї динаміки у виступах Степанова не буває — самі лише сухі абсолютні цифри, які ані про що не кажуть.

Неодноразово міністр посилався на те, що науковці досліджують перебіг епідемії, і він їхніми дослідженнями користується.

Але жодного разу я не чув, щоби він навів дані з цих досліджень — щоб аудиторія сама розуміла об'єктивний стан речей, а не сподівалася, що міністр його розуміє.

Ще Степанов називає області, які є «лідерами» за кількістю виявлених випадків.

У такому вигляді ця інформація, знову ж таки, є неінформативною й нагадує позицію стороннього спостерігача — адже слухачам важливо знати ситуацію саме в їхньому регіоні, а не якийсь загальний кривавий рейтинг, мало не із серії «цікавинки».

Серед областей, за звичною практикою, фігурує місто Київ.

Але ж у даному разі це геть некоректно: Київ є все ж таки містом із міською щільністю й міською мобільністю населення.

В епідемічному плані його не можна прирівнювати до областей! Ще особливість сухих цифр: Харківська область за чисельністю населення утричі (у три рази) більша за Чернівецьку.

Сухі абсолютні цифри, відтак, ніякої картини не змальовують.

Так само Кличко на своїй сторінці у фейсбуку дає дані про «райони-лідери» міста, а не про всі.

Чого бракує озвучуваним представниками влади статистичним довідкам — то це даних про кількість хворих на даний поточний момент.

Не про сумарну історію епідемії, а про стан зараз і саме зараз.

Бо, скажімо, Андорра та Сан-Марино мають шокуючі питомі показники захворюваності й смертності від початку епідемії, але, менше з тим, протягом тривалого часу їх на згаданому сайті було позначено сірим як країни, де на поточний момент не було жодного хворого.

Нарешті, представники влади, а за ними й ЗМІ, широко вживають слова «рекорд», «новий рекорд», «антирекорд», «лідери».

У даному невеселому контексті ці слова є просто неетичними, а ще вони створюють в аудиторії те саме відчуття сторонніх спостерігачів — хоч на тоталізаторі грай.

Навесні, під час жорсткого карантину, й від міністра, й від президента доводилося чути: мовляв, в Україні перебіг епідемії є кращим, ніж у багатьох європейських країнах.

І навіть, за словами президента.

«кращим, ніж у наших сусідів».

Перше твердження було неінформативним (бо що таке «в багатьох»?), а друге — навіть на той момент неправдивим: Україна стрімко наближалася до Польщі, показники в якій тоді ще були вищими, й мала гірші показники, ніж Словаччина та Угорщина.

Цифри в Україні справді були істотно нижчими, ніж у Росії та Білорусі — то невже наша влада живе у світі, де лише ці дві країни є нашими сусідами, де є лише «республіки СНД»? Знову те саме запитання: чи знає наша влада ситуацію в Україні, у Європі та у світі? Адже, не маючи адекватного уявлення про стан справ, неможливо ухвалювати грамотні рішення!.

Президент, за своєю звичкою, записував відео, які були буденними й не набували загальнонаціональної відомості.

Чергові відео з чергового приводу — не більше, жодного настрою екстраординарності ситуації.

Знову ж таки, лише перед Великоднем виступ Зеленського відрізнявся від буденного.

Ото й лише.

А від його комунікації зі співгромадянами могло би залежати дуже багато чого! Саме від нього залежало й залежить, які настрої домінуватимуть у суспільстві — панічні, а чи наплювальницькі, а чи конструктивні й раціональні.

А ще Володимир Зеленський — актор за професією, йому до снаги донести до аудиторії тривожність ситуації й необхідність дотримуватися всіх правил.

І де ж бодай один його епохальний виступ, що переконав би тих, хто вважає коронавірус фейком та світовою змовою, й підтримав, підбадьорив би тих, хто вважає його реальною загрозою? Так, прохідні відеоролички.

Ціле літо нам казали: очікуємо другої хвилі.

Потім казали: очікуємо тисячі захворювань на день.

Так і сталося — очікування виправдалися (яким же точним виявився прогноз!).

Тоді стали казати: очікуємо на показник дві тисячі на день.

От і він не забарився.

Шмигаль тоді заявив, що до кінця вересня очікують трьох тисяч захворювань на день.

Але й вони вже стали реальністю — 11 вересня: план перевиконано, ура.

Тож тепер нас переконують: кількість захворювань усе зростатиме й зростатиме аж до середини наступного року.

Секретар РНБО Олексій Данілов передбачив, що до 25 жовтня кількість випадків захворювання в Україні може сягнути 360 тисяч, «і ми повинні бути до цього готові».

Готові — це, перепрошую, як, що це означає? Морально готові? І дивно, що секретар РНБОУ веде мову про сумарну кількість заражень від березня, а не про прогноз кількості хворих на те саме 25 жовтня — здавалося б, єдину практично значущу річ, а не просто з розряду «цікава статистика».

Просто тобі немов літописець якийсь.

Станом на сьогодні, до речі, трохи більше 360 тисяч захворювань — це показник Великої Британії.

Країни, де епідемія перебігала в дуже тяжкій формі.

14-те місце за цим показником у світі.

Доженемо й переженемо Велику Британію?.

Але от запитання: а, взагалі-то, що має робити влада, для чого вона існує? Очікувати й спостерігати — а чи докладати всіх зусиль, аби запобігти? Ким, я перепрошую, є панове Зеленський, Шмигаль, Данілов, Степанов — сторонніми спостерігачами, прогнозистами — а чи главою держави та представниками уряду, від чиїх дій залежить перебіг епідемії? Фіксувати й оголошувати цифри може й звичайна секретарка..

Але в усіх публічних виступах урядовців саме вони й домінують — відсторонені прогнози.

Тобто підхід є очевидним: прогнозуйте величезні цифри — й потім кажіть, що все йде за планом, усе гаразд.

Схоже, влада вирішила, що «а ну його», й пішла фактично білоруським (лукашенківським) шляхом: як буде — так воно й буде.