20 років з дня викрадення мого батька. Боротьба за демократичну Україну триває

Що цікаво, мій батько Георгій Гонгадзе, ікона української журналістики, народився не в Україні, а у столиці радянської Грузії Тбілісі, у 1969 році.

На початку 1990-их років він став молодіжним активістом і подорожував уже незалежними державами колишнього Радянського Союзу.

Він осів у Львові, на Західній Україні, де зустрів мою матір Мирославу — молоду жінку, котра, як і він, випробовувала щойно набуті свободи, щоб займатися незалежною журналістикою.

Георгій і Мирослава почали робити собі ім’я як телевізійні журналісти, котрі висвітлювали відносини між українським політикумом та олігархами.

Останні тоді були новою категорією тіньових бізнесменів, які здобули небачене багатство завдяки приватизації, коли цілі індустрії колишнього Радянського Союзу були розпродані за смішними цінами.

Однак безстрашна журналістика Георгія принесла йому впливових ворогів, і 20 років тому у вересні мого батька жорстоко убили.

До його смерті були причетні найвищі ешелони української влади.

Скандал шокував країну і допоміг українцям мобілізуватися на боротьбу із корупцією.

16 вересня ми відзначаємо річницю його зникнення, а його ім’я залишається потужним символом боротьби для українських демократів, котрі продовжують його місію.

Після здобуття незалежності на Україну покладали багато надій, однак вже за кілька років у країні зародилася культура брудних угод, корупції та антилібералізму.

Олігархи почали проникати в уряд, який контролював тодішній президент Леонід Кучма.

А пильна увага невеликої купки незалежних журналістів владоможців не радувала.

Георгій Гонгадзе говорить із тодішнім президентом України Леонідом Кучмою перед інтерв’ю на телебаченні.

(Фото надане сім’єю Гонгадзе).

До нас дійшло лише кілька телевізійних інтерв’ю Гонгадзе, зокрема і його інтерв’ю із Кучмою.

На них ми бачимо упертого і виразного молодого журналіста із глибоким голосом і ледь помітною лисиною.

В одному з інтерв’ю він критикує похмурого президента за те, що той не забезпечив адекватне розслідування гучного замаху на вбивство.

Гонгадзе кидає виклик Кучмі через те, що президент залишив на посаді міністра внутрішніх справ, який не міг знайти виконавців злочину.

"Ви покриваєте некомпетентність", – говорить Гонгадзе експрезиденту.

Хоча у той час лише незначна кількість українців мали доступ до комп’ютера, не кажучи вже про інтернет, Гонгадзе бачив можливості інтернету для вільних та незалежних медіа, які не залежали від протекції олігархів чи влади.

У 2000 році він створив новинний сайт "Українська правда" (його назва іронічно відсилає до старої радянської пропагандистської газети із таким самим іменем).

Приблизно тоді ж, у 1997 році, народилася я — одна із двох близнят.

Моя мама згадує, що до середини 2000 року вони почали підозрювати, що за їхньою київською квартирою стежать.

Батько повертався додому нервовим і розповідав, що за ним ішли підозрілі люди.

Він поскаржився на стежнення у прокуратуру і вимагав пояснення.

Однак його проігнорували.

Георгій Гонгадзе зник ввечері 16 вересня 2000 року.

Незадовго до того він устиг провести урок англійської для своїх дітей – це була одна із останніх речей, які він зробив.

Він хотів, щоб ми виростали багатомовними, як і він сам, щоб ми могли спілкуватися у країнах, де журналісти були вільними.

Через кілька тижнів у лісі біля Києва знайшли обезголовлений труп.

Тіло вдалося впізнати завдяки особливим прикрасам та слідам поранень, які Гонгадзе отримав, коли знімав фільм про війну в Абхазії.

Офіційна версія подій була суперечливою і неясною.

Лише через місяць влада погодилася на вимогу моєї сім’ї побачити та ідентифікувати тіло, а також офіційно визнати смерть убивством.

Моя матір зробила усе можливе, щоб домогтися справжнього розслідування, але це нічого не дало.

Восени 2000 року у медіа просочилися записи, які показували потенційну змову для викрадення Гонгадзе, до якої був причетний і Кучма.

Вони призвели до масштабних антиурядових протестів.

"Касетний скандал" помітно послабив позиції президента.

(У 2011 році прокуратура почала кримінальне провадження проти Кучми, який завжди заперечував будь-яку свою роль у вбивстві, але згодом звинувачення були зняті).

Моя мати пригадує, що стеження не припинялося навіть після смерті Гонгадзе.

За нею стежили, і мати підозрювала, що квартиру прослуховують.

В неї не було до кого звернутися: коли тобі погрожує влада, немає влади, яка могла б тебе захистити.

Через чотири роки після вбивства тата люди вийшли на Майдан незалежності в Києві на Помаранчеву революцію.

Вони протестували проти фальсифікацій на виборах того року та отруєння ліберального кандидата від опозиції Віктора Ющенка.

Протестувальники тримали портрети Гонгадзе, щоби нагадати про смерть мого батька, яка символізувала прогнилість системи в Україні.

Майже десять років потому під час Євромайдану багато протестувальників вже належали до нового, молодшого покоління.

Вони не пригадували часів та обставин смерті мого батька.

Однак вони були його духовними послідовниками.

Зрештою, моя родина виїхала з України та емігрувала в Сполучені Штати, де нам надали політичний притулок.

Мені було три роки.

Ми жили в однокімнатній квартирі на околицях Вашингтона, округ Колумбія, та не розмовляли англійською.

Я пригадую, як допомагала бабусі шукати старі меблі у смітті на задвірках нашого кварталу.

Моя мати часто їздила до Європи, щоб європейські країни-союзники дізнались про нерозкриту смерть мого батька, адже українська правова система не працювала.

У 2005 році мама виграла справу в Європейському суді з прав людини проти українського уряду за неналежне розслідування вбивства.

Для мене, малої на той час дитини, головними спогадами були сувеніри та солодощі, які мама привозила з різних міст, де їй вдалося побувати.

Лише згодом я зрозуміла, якою відчайдушною була моя мама у боротьбі за справедливість, особливо коли вона мусила утримувати родину як матір-одиначка.

Зростаючи, я ніколи не відчувала, що втрачаю від того, що маю лише одного з батьків.

Якимось чином моя мама спромоглася любити мене за двох.

Я жодного разу не бачила, щоб вона плакала.

Зрештою, четверо виконавців вбивства були ув’язнені в Україні, однак замовників досі не покарано.

Моя мама використовує термін "часткове правосуддя", щоб описати, як правова система спрацювала у випадку цього злочину.

Вона має на увазі, що справедливість – це не лише використання правової системи, щоб покарати всіх причетних до злочину.

Справжнім правосуддям буде побудова держави, за яку мій батько боровся, та викорінення корупційної системи та безкарності, які стоять за цим вбивством.

Червоною ниткою в журналістиці Гонгадзе проходила думка про пробудження від повільного просування авторитаризму.

В останні роки свого життя він спостерігав, які Україна, неначе лунатик, перетворюється на бутафорну, неліберальну демократію, яка згодом стане визначальною ознакою політики цілого регіону.

Відповіддю Гонгадзе було використання усіх можливих засобів масової інформації – радіо, телебачення та найбільше – сайту "Українська правда", аби підняти тривогу.

Колекція прес-посвідчень Георгія Гонгадзе (Фото надане родиною Гонгадзе).

Смерть мого батька значно пришвидшила боротьбу з корупцією в Україні.

Порівняно з країною його часів, в Україні зараз є жвава громадська сфера й переважно вільні та чесні вибори.

ЗМІ є плюралістичними, однак все ще переважно у власності олігархів.

Багато прогресу все ще має бути досягнуто.

З тих пір відважні журналісти та активісти взяли на себе ношу незалежної журналістики Гонгадзе, і деякі з них так само заплатили життям.

А злочинці так само ніколи не потрапили за грати.

На виборах минулого року переміг Володимир Зеленський, комік, який зіграв президента в телешоу, а потім спробував свої сили у справжньому житті.

Він стверджував, що принесе з собою трансформаційні зміни, однак його платформа не пропонувала багато конкретики.

Це не дивно, що після трьох десятиліть розчарувань багатьох виборців привабили обіцянки швидко вирішити більшість державних проблем.

Прикро, що члени того ж класу олігархів та політиків, які стали ворогами мого батька, зуміли знайти місце для себе у політиці Заходу.

Можливо, американці, які стежили за процесом імпічменту Дональда Трампа, чули багато імен причетних до справи вперше – для українців же ці імена були дуже добре знайомі.

Все частіше здається, що гниль є неминучою для всього світу.

Я жила в Україні, США та Великій Британії.

Антилібералізм, поляризація та корупція перестали бути проблемами, що трапляються "десь там".

Виклики, що стоять перед побудовою справедливішого суспільства, часом здаються неосяжними.

Нещодавно, коли наближалася річниця батькового викрадення та вбивства, я думала про його спадок.

Він нагадує мені, що завжди важче робити те, що правильно.

Сьогодні, як і в його часи, битва за те, що правильно, це завжди боротьба.

Гонгадзе залякували через його журналістику.

Його робота була політично чутливою та шкодила інтересам тих, хто при владі, – йому було важко знайти стабільну роботу та забезпечувати сім’ю.

Кінцевим наслідком його боротьби стала родина, що перетворилася на біженців, та двоє дітей, які ніколи не знали свого батька.

Мій батько обрав шлях боротьби, тому що він був ідеалістом в своєму уявленні про те, як все має бути.

Тим з нас, хто живе у так званих розвинених демократіях – в яких деколи здається, що настали темні часи – важко уявити ідеал, який уявляв Гонгадзе.

Ми відчуваємо себе безглуздо, коли заохочуємо українців реформувати свою систему, тоді як знаємо, наскільки наша власна система зламана.

Незабаром мені буде 23, і я починаю бути схожою на свого батька.

В мене його квадратні щелепи та очі, які мружаться, коли ми посміхаємося на фотографіях.

Якби він був все ще поруч, я припускаю, він сказав би, що ми є учасниками однієї битви.

Він би пишався новим поколінням українців, які живуть вільніше завдяки його зусиллям та продовжують його боротьбу.

І він би нагадував нам не здаватися, тому що він ніколи не здавався.