Дайте вудку книгарям: висновки зі скандалу навколо книгарні «Є»

Нинішній скандал навколо книгарні «Є» належить до другого типу скандалів: адже формальною підставою стало наче рішення мережі торгувати (насправді ж розширити масштаби торгівлі) російськими та російськомовними книжками, викликане саме кризою — скрутним економічним становищем в галузі.

Якщо поглянути на справу детальніше, то все починалося трохи не так, і на шпальтах «Детектора медіа» можна докладно ознайомитися як із зав'язкою скандалу в публічному просторі, так і з оперативними реакціями лідерів думок у соцмережах (див.

досить розлогий, зате вельми інформативний матеріал «Книжный Ѣ: у Facebook закликають бойкотувати книгарню "Є" через російські книжки»).

Показово, що погляди експертів та лідерів думок (особливо останніх) загалом зводяться до трьох моментів.

Перший: бойкот «зрадникам» із «Є»! Другий: читачі самі винні — не купують українську книжку, і що ж робити бідним видавцям? Третій: знову ці, з «Є», граються в (нечесну) конкуренцію, плавали, знаємо.

Щодо останнього пункту, то автор цих рядків має до книговидання досить побіжний стосунок, і то лише останні кілька років.

Проте до того ледь не двадцять літ працював у політичній журналістиці.

Так от, українська політика й українська видавнича справа мають дві спільні й одну відмінну рису.

Спільне між ними те, що, по-перше, в обох сферах всі й кожен ховає інформацію про масштаби заробленого (хоча самі заробітки зазвичай незіставні).

І що при цьому загалом і там, і там працюють приємні, ба навіть інтелігентні й багато в чому щирі люди.

Відмінність же в тому, що коли в політиці ці милі люди часто підставляють і нібито ненавидять одне одного суто заради цинічних політичних або комерційних інтересів, то в книговиданні комерційні чи ідеологічні розходження дуже легко переходять у справді глибокі особистісні конфлікти.

Творчі персоналії, що тут скажеш!.

У нашому випадку це означає, що згуртувати видавців та інших представників книжкового бізнесу навіть із найшляхетнішою метою видається ненабагато легшим, аніж славнозвісних дітей лейтенанта Шмідта із класичного твору російської-таки літератури (в якому, зокрема, вказано, що на Одещині «носки называют карпетками»).

Але повернімося до скандалу, що виріс із кризи, та самої кризи, яка його породила.

Наприкінці тижня директор з розвитку книгарні «Є» Андрій Домаранський написав колонку, в якій заявив, що насправді хотів просто стимулювати дискусію про вихід українського книговидання із кризового стану.

Загалом тези п.

Домаранського зводяться до того, що галузі повинна допомогти держава.

Так би мовити, не те щоб годувати вічно, але запропонувати вудку (у вигляді хоч би часткової компенсації оренди приміщень для книгарень), а бажано ще й баночку наживки (до такої припишемо аналогічно часткову ж компенсацію придбання авторських прав).

На цьому моменті частина коментаторів знову заговорила про суто комерційні інтереси книгарні «Є», а частина — про спробу мережі відбілитися в очах патріотичної спільноти.

Відомий речник «Правого сектору Артем Скоропадський, наприклад, із медіашпальт закликав однодумців у будь-якому разі не вірити «Є» не лише через нібито схильність цієї мережі до російської книжки, а й тому, що, цитую, «вони постійно влаштовують презентації усяких ліберально-деградантських книг та якихось досліджень і маніфестів ЛГБТ руху (і все, зверніть увагу, українською)».

Зі свого боку, безкомпромісно ліберальне крило, як можна очікувати, впиратиме на те, що все повинен вирішувати ринок, а втручання держави в такі речі непотрібне й шкідливе.

Хоча є й тонші підходи: відомий ліберальний публіцист Михайло Дубинянський на сторінках «Української правди», наприклад, буквально цієї неділі взявся доводити, що книговидання — то взагалі відстала справа.

Пише пан Михайло при цьому винятково про ідеологічну, ба більше — політичну роль книговидання.

І робить висновок, що в наш час загальнодоступності електронної інформації ця роль фактично нульова.

Проте книговидання — це ще й бізнес.

Хоч і нерозривно пов’язаний із політикою.

Дані наших заклятих сусідів-росіян демонструють зростання книжкового ринку, який (разом з електронними та аудіокнижками, що, втім, складає порівняно незначну частку цього ринку), так от, ці дані демонструють, що обсяги продажів російської книжки, які торік досягли понад 1,2 млрд євро, мають тенденцію до подальшого зростання.

До речі, враховуючи, що відповідну публікацію розміщено в урядовій «Российской газете», це можна вважати своєрідним «заданием Партии и правительства».

Це означає, що книжки купують усе одно, яким би не був технічний прогрес.

І що за збереження нинішніх умов (а ринок української книжки, за даними вже згаданого п.

Домаранського, менший за російський разів мінімум у п’ятнадцять), український читач, перефразовуючи відому приказку, замість годувати свого книговиробника і книготоргівця однозначно годуватиме чужого.

А цей чужий добре знає ціну не лише комерційному успіхові, а й політичному чиннику.

Бізнес і політика в даному випадку йдуть рука об руку, чи то пак палітурка об палітурку.

Ще в «хвацькі 90-ті» російська держава знайшла спосіб забезпечити своїм книговидавцям пільгове оподаткування — й це був саме політичний крок.

А далі вже, навпаки, комерція стала рухати політику.

Це ми ще не згадуємо про історії на кшталт купівлі російськими видавництвами прав на переклади західних бестселерів окремими мовами країн колишнього СРСР саме для того, щоб НЕ РОБИТИ ЦИХ ПЕРЕКЛАДІВ.

Росіянам цікавіше було заплатити штраф — але засіяти ринки відповідних країн своєю продукцією.

Зрозуміло, російськомовною.

Бізнес? Політика? А і те, й інше.

Все це означає, що книгарня «Є» в особі п.

Домаранського, може, й хоче виправдатися в очах аудиторії абощо, проте порушені ним питання є надзвичайно актуальними для галузі.

І стратегічними, що б там не говорили ми про дивний новий світ загальнодоступної інформації.

Недарма той же п.

Домаранський, оцінюючи плачевні кількісні показники читаючої України, робить, однак, несподівано оптимістичний поворот: отже, ми маємо великий потенціал для зростання!.

Інша річ, що взятися за це питання може — й повинна! — лише й тільки держава.

Що досить складно з огляду на а) відверте нерозуміння вищим політичним керівництвом важливості теми, б) уже коротко описану атмосферу «взаємної довіри» в самій галузі, в) неминучий опір під найрізноманітнішими гаслами та прапорами.

як ми це, власне, вже побачили — тільки поки що в дуже слабенькій формі.

Потрібні об'єднані лобістські зусилля т.

небайдужої громадськості, політиків та нечисленного небайдужого чиновництва.

Потрібен справедливий механізм державної підтримки, який би не дозволив говорити про пріоритети одних за рахунок інших (хоча «ображені» будуть все одно).

Для цього в першу чергу потрібна ревізія вже наявних пільг, які вони там не є — й безжальна елімінація відверто лобістських або просто неефективних.

Потрібно щось на кшталт відомої зі світу великого бізнесу «амністії капіталів»: умовно кажучи, держава готова робити те-то й те-то, але натомість видавці (та й книготоргівці) протягом такого-то періоду виходять із «тіні», в якій відсиджуються від фіскальних органів...

Потрібне, нарешті, розуміння того, що війна й коронавірус — речі значно пріоритетніші, але «пріоритетне» не може й не повинне означати «єдино важливе».

Потрібно багато чого.

Тому що українська книжка потрібна — й потрібно, щоб вона була одночасно товаром і зброєю.

От це якраз і є ознака сучасного світу: перетворення небезпек на можливості.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.