Кіно — як секс для задоволення, але без продовження життя

«Детектор медіа» продовжує розповідати про кінопроєкти, які взяли участь у 14-му пітчингу Держкіно.

Наша оглядачка Лілія Апостолова вже розповіла про подані на конкурс документальні, анімаційні, телесеріальні, копродукційні та ігрові національні проєкти.

Крім того, член експертної комісії Держкіно Андрій Кокотюха поділився своїми міркуваннями про учасників документальної секції.

У цій колонці ще один член експертної комісії Ярослав Підгора-Гвяздовський дає оцінку побаченим ігровим національним і копродукційним проєктам.

На 14-й конкурсний відбір Держкіно пройшло 447 проєктів (три проєкти не допустили з технічних причин, але 22 після першого етапу додали з тих, які минулого року, на 11-му конкурсі, були в переліку переможців і не потрапили до «програми створення та розповсюдження»).

Другим етапом стали пітчинги, які за суттю є реалізацією біблійного вислову «просіть — і дасться вам», хоча за формою це захист прохання, вже зазначеного шляхом подання проєктів на конкурс.

І саме тут проявилися ті якості конкурсантів, які на першому етапі були сховані за сторінками паперу чи байтами електронних файлів.

Три напрямки із тринадцяти можна предметно обговорити, із зазначенням помилок та сильних і слабких сторін проєктів.

Імовірно, це може бути помічним, зважаючи на те, що в дечому проєкти справді змінилися — вони стали кращими, а це зумовило отримання ними вищих балів.

Чому б не припустити причиною цього вивчення продюсерами помилок, зазначених у торішньому аналізі 11-го пітчингу, зробленому на основі проєктів напрямку «національні, широка глядацька аудиторія»? До прикладу, одна з головних проблем — грамотність сценаріїв — цього року мала не надто багато виявів.

(Ходили на курси?) Звісно, не всі були сумлінними, часом зухвало подаючи проєкти не вичитані, з помилками всіх можливих типів, хоч мову на них вивчай і демонструй на лекціях зі стилістики, як в Інституті журналістики 90-х років це робив викладач і поет Юрко Позаяк.

Деякі продюсери, яких треба було б назвати на прізвище й вивісити їхні портрети на Хрещатику, не гребували давати підрядковий переклад із російської, практично плюючи в очі експертам і державі загалом, тим самим повторюючи знаменитий вислів нашого президента «какая разница».

Проте незначуща в очах більшості проблема грамотності породжувала іншу, значущу проблему, зумовлену не культурою заявника, а його бізнес-спроможністю: якщо в заявника забракло коштів на редактора, як у нього може вистачити грошей на весь проєкт?.

Втім, бізнес-проблема — широка проблема, й тут нема однозначності, й легко заплутатися в інтерпретаціях із помилкою у висновках, адже диявол ховається в деталях і треба завжди розбирати ситуацію на складові.

Наприклад, проєкт «Я працюю на цвинтарі» з напрямку «Ігрові повнометражні фільми спільного виробництва, мажоритарна копродукція» подавався з потребою отримати гроші на постпродакшен, оскільки знімальний етап уже відбувся й потрібно трохи дозняти, все змонтувати й почистити звук і колір (а робочий матеріал, наданий експертам, свідчив про потребу тривалої роботи над довершенням продукту).

На пітчингу його продюсерам закинули «непрофесійність» — мовляв, добре не розрахували бюджет, коли попередньо просили гроші в Українському культурному фонді.

Але професійність продюсерів якраз і полягала в розумному почерговому моделюванні виробництва: спочатку просили гроші на девелопмент — отримали, зробили; потім на виробництво — отримали, відзняли; й тепер на завершення проєкту.

«Так чому ж продюсери не виконують свою роботу й не шукають гроші, замість цього подаючи фільм на Держкіно, ще й не у свою категорію?» — поставив питання член Ради кінематографії, яка теж у дивний спосіб вирішувала долю проєктів, про що потрібно писати окремий матеріал.

І тут так само вступає в силу вимога контексту, центральна деталь у якому — можливість знайти гроші на кіно в Україні, де гроші за межами УКФ і Держкіно знайти практично неможливо, принаймні в такій кількості (йдеться про майже два мільйони гривень), щоб вистачило на постпродакшен.

І про це Рада кінематографії чудово знає.

В Україні це складна проблема — фінансування, пошук грошей і виробництво.

Усе разом створило «чорне коло», коли критики з глядачами нарікають на творців фільмів за погану якість, яка частково пояснюється недостатніми бюджетами, а коли бюджети трохи більші, ніж мізерні, — нарікають, що витрачають гроші платників податків замість того, щоб дати на лікарні, дороги чи пенсіонерам.

Та кіно як культурний продукт легко конвертується в міжнародну валюту стосунків, політики чи бізнесу, і для цього потрібне високоякісне кіно, яке апріорі за дешево не зняти.

Тому, скажімо, творці проєкту «Леся» («мажоритарна копродукція») про Лесю Українку просили в Держкіно понад 50 мільйонів гривень, маючи загальний бюджет майже в 70 мільйонів.

І це зухвалий бюджет, правда, бо більшість проєктів обреталася в межах 25 мільйонів, а Рада кінематографії рекомендувала взагалі не ставити більше.

Творці «Лесі» прослухали рекомендації, але вчинили по-своєму.

Мали право.

І мали резон.

Хоча, знову ж таки, справа в контексті: попри вимоги до якості, є обставини, а вони кажуть, що грошей уже нема, і якщо хочеш отримати хоч щось — ріж.

Чому — то інша історія, зумовлена проєктами попередніх років, попереднім, 13-м конкурсом дебютів і ситуацією в країні з її владою та війною.

У цьому стосунку, коли вплинути на ситуацію неможливо, треба просто робити свою роботу, бути креативним, сміливим і чесним.

Та сама «Леся», не рахуючи бюджетний «скандал», робить скандал і в плані ракурсу: поетеса показується контраверсійно, в лесбійських стосунках з Ольгою Кобилянською, що зумовлено листами творчинь.

Сценаристка Олександра Лавренчук виписує це красиво й ніжно, без натуралізму, злегка еротично, скупими, але точними і зрозумілими штрихами.

Такий ракурс зараз модний, на «злобу дня» з його ліворадикальними виступами і пропозиціями, наприклад, американки Кеті Аре пригноблювати «токсичну мужність» ще в дитячому віці.

14-й конкурс Держкіно цілком відповідав цій «моді», особливій наразі, з огляду на оголошені на весь світ і всім світом обговорювані нові правила Американської кіноакадемії подачі фільмів на здобуття премії «Оскар».

Проєкт «Шіт хеппенс» Романа Сидоренка (напрямок «Ігрові повнометражні фільми художньої та культурної значущості (авторські), національні») розповідав про відкритого гея, якого патріархальна сімейка божевільних «борців за традиційні цінності» закриває в туалеті, щоби спалити, натомість він вибирається й «палить» їх.

У проєкті Хачіка Василяна «Мій юний принц» відлюдник-багатій, цікава жертва Едипового комплексу, самовільно обмежений у шикарному будинку з басейном, захоплюється несподіваним гостем, хлопцем бісексуальних уподобань.

А в проєкті «Сатири» Павла Ар’є та Ольги Єршової доходить до БДСМ, коли до України приїздить француз, частково для того, щоби грати у гру «побий мене»..

Усе разом складається в картинку оригінальності та яскравості.

Лише «Шіт хеппенс» — грубо прямолінійний і драматургійно безнадійний, «Леся» — пікантна й романтична, «Мій юний принц» — кінематографічно складний і декадентський, «Сатири» — прекрасно іронічні й саркастичні.

Власне, оригінальність була тим, що так тішило на 14-му конкурсі Держкіно.

За винятком певних «шіт»-проєктів, автори намагалися вийти за межі стандартизованих жанрів, зіграти у гру з глядачем, здивувати, пуститися в танок фантазії.

В «авторському напрямку» «Демони» Наталі Ворожбит закидають у полтавські краї росіянина, що закохується в усе українське, а його оточує суцільна гоголівщина з «припиж...ними» відьмами, народним лікарем-уфологом і королевою самогону, любителькою російської вимови і слова «чьто».

Олександр Шапіро в проєкті «0» традиційно летить в експерименти з формою і змістом.

На пітчингах він проявив себе завзятим оригіналом і у формі подачі свого виступу, по скайпу говорячи в чорній масці з накресленим на ній білою фарбою нулем: «Я радий почати секцію з нуля», а закінчуючи чудово епатажним запитанням: «Для чого це дивитися? Це виклик».

Одним із найкращих, ідеальних проєктів було «Життя Антона» Юлії Мироненко («мажоритарна копродукція») — абсурдистська і щемлива драма про закритий від світу стіною з туману багатоквартирний будинок і неможливість чоловіка розібратися зі своїми душевними травмами, завданими йому жінкою і ним — жінкам.

Але, звісно, вершиною оригінальності була «Еволюція, або смерть! Пригоди павіана Томаса» Івана Семесюка й Андрія Хохолкіна: це цілковито безбашенний, нестримний у словах і образах, абсолютно неможливий для постановки науково-фантастичний, наркотичний і політизований потік свідомості у формі безкінечних діалогів, переповнених обсценною лексикою, на кшталт Леся Подерв’янського.

У цьому випадку автори зухвало переконували експертів у своїй режисерській упевненості, як приклади наводячи фільми Мішеля Гондрі.

Але про реалізацію «такого» проєкту можна лише мріяти, й не більше.

У мріях про можливість нема нічого поганого — без цього взагалі краще кіно не займатися.

Та реальність, зрештою, бере своє.

Причому, вона бере в різний спосіб, із тим чи іншим відсотком точності.

Наприклад, «Антропоцен» Мирослава Слабошпицького неможливий навіть не тому що дуже дорогий і фактично дуже складний для постановки через свої чорнобильські локації та хитромудру машинерію, а тому що за цим блискучим, вражаючим, ледь не геніальним сценарієм стоїть режисер-одного-фільму, чиє «Плем’я» засліпило свого творця, і закритий попередній проєкт, «Люксембург», на це недвозначно натякає.

Трохи в інший спосіб неможливим для втілення виглядає й «Павук» Ігоря Волошина, де кинута НКВС у застінки підвалів Жовтневого палацу відома радянська актриса зустрічає у своїх патологічних мареннях (чи наяву?) павука, який розказує нескінченні історії, зокрема, про індіанців і їхню помсту блідолицим, з тортурами і свіжуванням...

Простота вже давно не варіант для творців.

Чи це правильно? Так чи так, складність буває різна.

У прекрасному проєкті «Пимоненко» Ярослава Пілунського складність полягає у відображенні та поєднанні форм і кольорів із картин великого українського художника, але проєктом несподівано й цікаво опікуються два найкращих оператора України, один із яких, Пілунський, дебютує як режисер, а інший, власне оператор фільму, Сергій Михальчук, є його другом.

«Сашенька» Олександра Жовни — небувалий у нашому кіно психологічний трилер про психопатію й конкретно про те, що станеться, якщо хлопчиків наряджати у платтячка.

Це складна жанрова робота й робота з акторами, поставленими в реальність зі зміненою психікою, але цьому суттєву, вирішальну допомогу може надати попередній, 20-річий досвід роботи режисера із психічно хворими дітьми, плюс практична допомога Романа Балаяна як креативного продюсера.

Проєкт «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва має складність іншого ґатунку — обов’язкову, конечну потребу бути переконливим, адже йдеться про російсько-українську війну, зокрема про стосунки людей, залишених у «сірій» зоні, про пекельну зневіру і крихкий кришталь довіри, про сепаратистів та наших воїнів, і тут підпоркою стає бетонна сила самого сценарію з базуванням на однойменній могутній книжці Андрія Куркова.

Загалом, військова тема, зрозуміло, була трендом конкурсу.

І так само зрозуміло, що подекуди коріння теми починалося з Революції гідності.

«13 січня» Антона Гойди спаяло жанр «революційної» драми із фантастичною мелодрамою, і якби не досконале слово братів Капранових, у поєднання часів Києва 2014-го і Вільнюсу 1991-го важко було би повірити.

«Екстреміст» Андрія Іванюка кінематографічно змальовує драматичний момент затримання поруч із Майданом студентів інституту Карпенка-Карого і їх подальше пресування в СІЗО.

«Маріуполь, за крок до прірви» Ганни Яровенко вже переносить нас у час воєнний, але ще не в гущину бою, а у змагання за думки людей, де «вата» має наміри кричати «Путін, прийди» і тільки волонтери та небайдужі люди можуть зупинити ймовірний апокаліпсис.

«Грін кард» Станіслава Федоріва — наступний крок у темі, екшенізований, дуже бажаний, бо, на жаль, практично відсутній у наших кінорозробках.

Крок міцний і зважений, принаймні на рівні сценарію, коли в боротьбу за повернення батька, захопленого на Донбасі сепаратистами, вступає син, снайпер у приватній закордонній компанії.

Але тематичною вершиною був «Отче Мій» Володимира Харченка-Куліковського за сценарієм Ірен Роздобудько і Владислава Дудка — безпрецедентний у своїй безкомпромісності матеріал, де вже батько спускається за сином у сепаратистське пекло, як священник беззбройно й безборонно віддаючись на поталу сатанинському злу, аби лишень урятувати фізично й духовно не тільки сина, а й інших приречених заручників, щоденно ґвалтованих і мучених, стікаючих кров’ю і вмираючих.

Зважаючи саме на подібні до «Отче Мій» проєкти, можна сміливо стверджувати про ідейний успіх 14-го конкурсного відбору Держкіно.

Якщо минулорічний конкурс говорив: «Ми можемо все», то цього року чутно: «Для нас немає меж»..

Межі встановлюють уже не самі творці, а ті, хто творців фінансує, наразі держава, шоково заявляючи про можливість підтримати кілька проєктів.

Для чого ж цей рейвах і пафосний шквал розмов про ого-го результати діяльності Держкіно зі справді разючою кількістю майже в півтисячі проєктів, якщо за результатом у смітник піде більшість? Здається, ще ніколи на світ не з’являвся колос із такими воістину глиняними ногами, і тільки злий клоун міг би видумати такий жарт.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.