Українське кіно у вересні: сила безсилих, або Найкраще бути зі своїми

Перший місяць осені приніс прем’єри одразу трьох українських фільмів, що їх несподівано об’єднала одна тема, яка багато в чому є викликом для українського кінематографу.

Йдеться про силу слабкості, силу безсилих, здатність негероїв бути героями, демонструвати власною поведінкою, власним непоказним життям здатність до опору значно сильнішому у всіх сенсах противнику.

Коли руйнується соціум.

Першим у цій своєрідній трилогії з’явилася картина Дар’ї Онищенко «Забуті», якою ще наприкінці серпня відкрився Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість».

Фільм у вітчизняний прокат вийшов на початку вересня і показав досить скромні результати.

Він отримав різні відгуки, проте стрічка, сподіваюся, матиме довге життя саме завдяки тому, що дуже вміло складена: тут безліч цікавих ліній оповіді та важливих і досить болючих тем, до яких українське кіно дотепер торкалося мало.

Одна з них, власне тема сила безсилих, у якій йдеться про персонажа, що опиняється наодинці з сильнішим ворогом, який може дуже легко знищити свого опонента, оскільки на його боці і фізична сила, і влада, і зброя, і повна безкарність.

Ба більше, на його боці перебуває більшість цивільного населення, більшість обивателів, які або промовчать, або долучаться до насильника.

У такій ситуації опиняється головна героїня фільму – вчителька української мови Ніна, яка разом з чоловіком залишалися у так званій «ЛНР».

До кінця зрозуміти мотиви цієї героїні непросто, оскільки вона там абсолютно чужа – на всі рівнях та в усіх можливих сенсах цього слова.

Її відкидає не тільки самопроголошена офіційна влада, але й власне оточення, яке колись було до неї якщо не лояльне, то принаймні нейтрально налаштоване.

Зараз це оточення проявляє ворожість.

Покинути територію «ЛНР» для Ніни – тільки питання часу та можливостей – жити вона там не зможе.

Власне ця чужинність, яка вибудовується режисеркою фільму досить послідовно та вміло, робить картину «Забуті» багато в чому універсальною, бо ми бачимо тут не тільки українців та людей, які цю українськість послідовно відкидають, ми ще знаходимо узагальнену схему, за якою відбувається будь-яке відторгнення Іншого.

І тут йдеться не тільки про відмову від професії, рідної мови та соціального середовища, але й про пряме насилля, від якого у фільмі неможливо сховатися, бо воно чиниться і чужими, і начебто своїми.

У фільмі це насилля реалізовується дуже своєрідно – одним із ключових епізодів стрічки є зґвалтування головної героїні у відділку місцевої міліції, куди вона звернулася, аби порятувати знайомого їй школяра.

Замість отримати допомогу, вона стала об’єктом наруги кількох міліціонерів, причому наруги досить несподіваної, витонченої і дуже принизливої.

Терпить вона сексуальне насилля і від власного чоловіка, який у такий спосіб компенсує власне безсилля у нових життєвих обставинах.

Взагалі тема насилля тут найповніше втілюється у жіночих персонажах, і мова не тільки про головну героїню.

Одним із найцікавіших складників фільму є участь у ньому відомої перформерки Марії Куликовської, яка у картині пропустила крізь себе досить своєрідний мистецький та екзистенційний досвід.

Свого часу її скульптури були розстріляні бойовиками в донецькій «Ізоляції».

І це не просто окремі твори мистецтва – арт-об’єктами були копії її тіла, відтак атаці піддалася ніби сама Куликовська.

У картині «Забуті» скульпторка власноруч розстрілює свої творіння, які були зроблені із балістичного мила.

За словами Куликовської, у такий спосіб вона ніби повертає собі контроль над власним тілом, який у неї забрали бойовики в «Ізоляції».

Проте цей досвід не є таким однозначним, як може здатися, оскільки під час стрільби художниця відчула й дещо інше.

Ось як вона сама про це каже: «Я увійшла в якийсь такий кураж.

Зловила себе на думці, що зі зброєю відчула владу і силу, і безмежний контроль над ситуацією.

Це п’янить і хочеться це продовжити.

Я навіть злякалася.

Випустила свого внутрішнього звіра назовні.

Я зрозуміла людей, які це роблять, чому вони це зробили, адже що може бути більш сильним, ніж влада над життям іншої людини?».

Своєрідним продовженням цього досвіду стала роль місцевої журналістки, яка готує фейкові сюжети для російських телеканалів.

Її зіграла також Марія Куликовська, цілком перетворившись із жертви обставин на людину, яка, у парадоксальний спосіб, брешучи та фальсифікуючи реальність, отримує не тільки владу, але й повну творчу свободу.

Перед нами цікавий мистецький експеримент, у якому художник стає одночасно жертвою насилля та його своєрідним адвокатом, зайвий раз підкреслюючи амбівалентність, у якій опинилися мешканці непідконтрольних Україні територій.

І сила безсилих у цій картині втілюється в простому акті самозбереження, у тому, що протагоністка, зрештою, покидає територію, яка стала ворожою для неї.

І це правильний вибір – без будь-якої амбівалентності, ускладнених рефлексій та самовиправдань.

Найкраще бути зі своїми.

Коли відкритий опір не стає порятунком.

Власне про подібний стиль виживання йдеться і у картині «Тарас.

Повернення» режисера Олександра Денисенка.

Фільм розповідає про останні місяці перебування Тараса Шевченка у засланні, у Новопетровському укріпленні на півострові Манґистау.

Основою для сценарію стала цікава історична подробиця: наказ про амністію Шевченка російський цар підписав 17 квітня 1857 року, а відпущений поет із заслання був тільки 2 серпня цього ж року.

Чому так вийшло – достеменно невідомо, проте подібного типу подробиці завше стимулюють уяву.

Олександр Денисенко пропонує власну версію тих подій.

Але і це ще не все.

У цьому фільмі ми бачимо досить незвичного Шевченка.

Він тут цілком неканонічний ні у радянському сенсі, де його показували сповненим гніву бунтарем, ні у новомодному українському варіанті, де його намагаються зобразити таким собі великосвітським модником, донжуаном та успішним художником.

І це ще без Шевченка-Бетмена..

Наскільки обидві рецепції відповідають дійсності – судити фахівцям, проте вони обоє – радше дань кон’юнктурі і спроба відкараскатися від доволі непростих тем, які виникають довкола постаті Кобзаря.

Комусь муляють його, як на сьогодні, надто агресивні поетичні образи, комусь не вподоби його не надто сучасний імідж: селянський одяг, вуса, шапка і тому подібне.

Олександр Денисенко пішов іншим шляхом – він не прагнув, аби його Шевченко ставав секс-символом сучасності чи полум’яними борцем із самодержавством - він просто зобразив звичайну людину, яка опиняється у дуже скрутних умовах.

І нехай ця людина суперобдарована, проте вона позбавлена влади та впливу, ба більше, вона цілком невільна і має мінімум засобів, аби вижити у жорсткому світі, куди була закинута не по своїй волі.

Режисер разом з актором Борисом Орловим роблять Шевченка максимально немускулінним, непримітним, непасіонарним, неагресивним, іронійно відстороненим і в чомусь навіть байдужим.

І така поведінка персонажа, який опинився в обставинах, якими він не може керувати, цілком зрозуміла та виправдана.

Можна було, звісно, бунтувати чи втекти, проте автори фільму демонструють, що такого типу поведінка дорівнювала самогубству.

Бути непримітним, вижити і повернутися на волю – цілком оптимальний план у подібних умовах.

Відтак Тарас солідаризується і отримує підтримку від таких самих слабких та упосліджених – дружини коменданта Ускова Агати, офіцерів та солдатів неросійського походження, місцевих казахів.

Вони, як і він, цілком чужі російській імперії та її представникам, які несуть із собою тільки насилля та неймовірну жорстокість.

Перед нами класична колоніальна історія, у якій переможцями неодмінно мають стати представники імперії.

І як у фільмі «Забуті», центральні епізоди тут також пов’язані із насиллям, тільки цього разу це насилля над чоловіками.

Ми бачимо епізод із покаранням шпіцрутенами, яка показова не тільки своєю неймовірною жорстокістю власне у фізичному сенсі, проте й цілком аморальним антуражем, коли на покарання змушують дивитися цивільне населення, включно із дітьми, і коли це насилля освячене російською церквою, яка абсолютно безсила його зупинити чи бодай пом’якшити.

І знову ж таки, Тарас обирає таку ж стратегію виживання, як і героїня фільму Дар’ї Онищенко, щоправда, наприкінці він все ж чинить спротив, розповідаючи своїм катам про їхнє справжнє становище.

Подальші активні фізичні дії, у яких Шевченко фактично не бере участі, тільки підкреслюють ціну його свободи.

Ймовірно, перед нами певна проективна фантазія, у якій Кобзар опиняється на боці повсталих місцевих мешканців, проте вона не шкодить фільмові, а тільки додає гостроти самій неволі, яку було так важко подолати.

Картина Денисенка також творить універсальний сюжет, бо мова тут не стільки про конкретного Тараса Шевченка, який став заручником російської імперії, проте про будь-якого заручника у будь-який час.

І йдеться не тільки про відкритих дисидентів чи таких людей, як Олег Сенцов, а фактично про першу-ліпшу просту людину, яку імперія надумає знищити.

Фільм примітний своїм акторським ансамблем, який зумів передати настрій епохи (фактично усіх імперських епох) та різні характери, які впливали на долю Шевченка.

Окрім Бориса Орлова, який зіграв Шевченка, зазначу Романа Луцького у ролі офіцера польського походження Мацея Мостовського, Юрія Шульгана у ролі Ускова, який фактично врятував Тараса, Олександра Пожарського у ролі Косарєва, який був його найлютішим ворогом, та Богдана Бенюка у ролі Дядьки, який бачиться цілком трагічним персонажем – здеґрадований українець на службі в російській імперії.

Всі вони творять дуже своєрідну спільноту, у якій здається приреченими будь-який прояв свободи, творчості та гуманізму.

Віра, якої тримаються.

Однак у спільноті можна знайти і порятунок.

Про таку спільноту веде мову третій фільм вересневих прем’єр – неігрова стрічка режисера Олександра Запорощенка «Де ти, Адаме?».

Фільм розповідає про чоловічий монастир Дохіар на Афоні.

Це також досить неконвенційний фільм, бо він демонструє монаше життя з несподіваного ракурсу.

Перед нами чи не виробнича стрічка, оскільки більшість дій, які ми бачимо на екрані, пов’язані не з молитвами чи богослужіннями, проте з важкою та виснажливою фізичною працею.

Тут кожен має своє заняття - і ніхто не шкодує себе на цій роботі.

Тут є навіть монах, який доглядає за численними кішками, які рятують монастир від пацюків та змій.

Усе це служіння, усе це протистояння природі має у картині і буквальне, і символічне значення, бо ченцям доводиться протистояти спокусам та загрозам і зовнішнього світу, і таким самим спокусам та загрозам, які йдуть із середини людини.

Автори картини не уникають цих тем, підкреслюючи, що їхні герої – абсолютно звичайні люди, які обрали дуже непростий шлях у цьому світі.

Стрічка знімалася чотири роки, було дев’ять експедицій, режисер цього фільму жив серед ченців кілька тижнів, нічого не фільмуючи.

У картині немає жодного постановочного кадру чи спеціально написаного тексту, немає закадрового голосу, тільки окремі титри, які представляють героїв фільму.

Зроблена із невеликим бюджетом, фактично на ентузіазмі, стрічка «Де ти, Адаме?» разом з тим надзвичайно виразна – і своїм змістом, і формою.

Режисер та оператор цього фільму навчався фотографії, тому він обирає у першу чергу виразну фактуру, яка у картині буквально поглинає усе на світі.

І все ж ця фактура не заступає собою змісту стрічки, а він складається у першу чергу із фрагментів біографій монахів - і це дуже непрості і багато в чому драматичні життєписи.

Найбільше запам’ятовується монолог ігумена монастиря Григорія, який шкодує, що став священником та став настоятелем.

Такі висловлювання можуть здатися дивними у контексті фільму про монастир, проте у його словах кожен відчитає своє - хтось жаль за прийнятим колись рішенням, а хтось, навпаки, - ще більше утвердиться у власному стоїцизмі.

Назву стрічки у картині поясняє сам ігумен Григорій, коли розповідає, чому Бог шукав Адама у раю після гріхопадіння.

Чи справді Бог не знав, да Адам? Звісно, знав, проте його заклик до Адама був закликом до каяття.

Якщо підсумовувати усі три картини, то всі вони, так чи так, проте можуть бути прикладеними до теперішнього українського життя – з усіма його складнощами, надіями та постійними розчаруваннями.

І усі три фільми можуть дати рецепт виживання у наших умовах – краще бути зі своїми, ніж з чужими, краще вірити і триматися віри, ніж жити у постійних сумнівах.

До цього можна додати хіба що те, що кожен із цих фільмів можна дивитися і без вишукування моральних уроків – рівень українського кіно тепер це дозволяє.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.