Український неоконсерватизм. Історія і сучасність

Віктор Гвоздь.

президент Центру «Борисфен Інтел»,.

доктор військових наук.

Частина 2.

Ідеологія європейського неоконсерватизму сягає своїм корінням у XVIII століття, коли вона стала альтернативою революційним ідеям індивідуалізму, прогресу та раціоналізму, породжених Великою французькою революцією 1789–1799 років.

У другій половині ХХ століття через виникнення нових загроз стабільності європейської цивілізації неоконсерватизм вийшов на якісно новий рівень.

Загрозу становили великі потоки біженців та мігрантів до Європи із країн Близького Сходу, Північної Африки та колишнього СРСР, а також різного роду рухи і організації, з активізацією яких почали підриватися історичні цінності європейської спільноти (це були в тому числі різноманітні молодіжні угруповання на зразок хіпі і панків, захисників ЛГБТ-спільнот тощо).

Засновниками європейського консерватизму вважаються англійсько-ірландський парламентар, політичний діяч і публіцист епохи Просвітництва Е.

Берк (1729–1797 рр.); католицький філософ, літератор, політик та дипломат Ж.

де Местр (1753–1821 рр.); австрійський дипломат К.

фон Ме́ттерніх (1773–1859 рр.).

Засновники європейського консерватизму: Е.

Берк (ліворуч), Ж.

де Местр (у центрі), К.

фон Меттерніх.

У другій половині ХХ століття ідеї консерватизму розвивала нова генерація західних політиків, насамперед — зі складу Республіканської партії США.

Саме вони перевели консерватизм на якісно інший рівень, рівень неоконсерватизму з урахуванням поточних змін у світі.

На практиці такі ідеї реалізовували президенти США від Республіканської партії, зокрема, Д.

Ейзенхауер, Р.

Ніксон, Дж.

Форд, Р.

Рейган та Дж.

В цей же період найбільш видатним провідником ідей неоконсерватизму у Великобританії вважається прем’єр-міністр країни М.

Власні концепції неоконсерватизму також розробили та обґрунтували українські філософи.

На початку ХХ століття одним із них став В.

Липинський — український історик польського походження, громадсько-політичний діяч, філософ і публіцист.

Саме він сформулював теоретичний зміст вітчизняної державницької концепції, яка ґрунтувалася на консервативних ідеалах гетьманату — національної системи влади.

На практиці цю концепцію намагався реалізувати у 1918 році гетьман Української держави П.

На жаль, не у всіх українців збереглася така ментальність.

Століття окупації сусідніми країнами, а також інші чинники зовнішнього впливу далися взнаки.

Причому здебільшого з негативними наслідками для українського суспільства.

Так, частина українців перейняла не найкращі риси від своїх сусідів, в тому числі: пихатість та неспроможність досягти взаємних компромісів — від поляків; прагнення до легкої наживи та здатність до заволодіння чужим — від росіян; схильність до лихварства — від євреїв, які проживали на українській території.

Все це як колись, так і зараз ускладнює розвиток української нації та всієї України.

Як відзначалося вище, насамперед це стосується особливості українського менталітету, що, з одного боку, консервативний за своїм характером, а з іншого — готовий сприймати все нове, що не суперечить національним інтересам.

Дотримуючись таких принципів протягом всієї історії свого існування, українській нації вдалося зберігати самобутність, створювати і відроджувати державу.

І навпаки, будь-яке нехтування ними призводило до занепаду як українського народу, так і загалом України.

Так, саме прагнення українців зберегти свої національні традиції, мову, культуру та релігію від утисків з боку Речі Посполитої дало змогу в середині XVII століття об’єднати українську націю в рамках Козацької держави.

Вона стала першою тогочасною демократією в оточенні монархічних країн, якими були Литва та Польща, не кажучи вже про цілковито тоталітарне азійське Московське царство.

Ясна річ, всі ці монархії не погоджувалися з існуванням незалежної, заснованої на демократичних принципах України, яка надавала народонаселенню сусідніх з нею держав приклад демократії.

Саме це і стало причиною розв’язаних Річчю Посполитою проти України війн з метою і відновлення контролю над нею, і фактичного знищення української нації ополячуванням тодішньої її еліти, себто козацької верхівки, а з нею — і всього українства.

Втім, завдяки відносній рівності потенціалів українській Козацькій державі вдавалося не тільки стримувати Річ Посполиту, але ще й завдавати їй нищівних поразок.

Але справжньою трагедією для самої України виявилася так звана недосконалість української еліти, зокрема принципові розбіжності у її поглядах.

Як нині, так і за тодішніх часів певна її частина стала на бік Заходу (Польщі), а інша — Сходу (Росії).

Ми вже знаємо, що наслідком цього було рішення українського гетьмана Б.

Хмельницького укласти військовий союз з Московським царством, який призвів до так званої Руїни, тобто до занепаду, а з часом і до повного зникнення української Козацької держави.

Чому і як це відбувалося — добре відомо з історії.

А інакше і не могло бути, коли цілі, інтереси і традиції України увійшли у повну суперечність з цілями, інтересами та традиціями Росії.

Спочатку Росія ліквідувала всі державні інститути Козацької держави.

Згодом почала нищити основи української нації.

Зокрема, в 1720 році згідно з указом Петра І забороняється друк книжок українською мовою, а також вилучаються українські тексти із церковних проповідей.

В 1731 році на вимогу імператриці Анни вилучаються з ужитку всі українські книжки, а освіта в Україні здобувається лише російською.

Через 30 років, у 1763-му, імператриця Катерина ІІ реформувала навчальний процес і взагалі заборонила викладання українською, в тому числі у Києво-Могилянській академії.

А через шість років Синод Російської православної церкви заборонив користуватися українським букварем.

Як наслідок, Україна перетворилася на пересічну російську провінцію.

Переважна більшість української еліти русифікується, переходячи на бік Росії, і фактично повністю блокується розвиток української нації, яку було зведено до «різновиду російського народу».

Та саме консервативний характер українців допоміг їм зберегти свою самоідентифікацію.

Причому це стосувалося не лише селян, але і мешканців міст, де певний прошарок інтелігенції не відмовився від свого національного коріння.

Згодом це стало основою, завдяки якій відродилася Україна у вигляді Української Народної Республіки (УНР) після революції в Росії в листопаді 1917 року та офіційно проголошеної в січні 1918 року.

Так Україна отримала ще один шанс стати справжньою незалежною державою.

Тим паче, що до складу керівництва УНР — Центральної Ради — увійшли такі видатні представники української інтелігенції, як М.

Грушевський, В.

Винниченко і Д.

Але річ у тому, що вони, як і інші революційні лідери, багато в чому будували свою політику на засадах нігілізму, популізму і соціалізму.

А українська національна ідея в основному використовувалася лише як чинник консолідації української нації в інтересах створення своєї, національної держави.

Це допомагало об’єднувати довкола Центральної Ради українську інтелігенцію і незаможне селянство.

Але і викликало негативну реакцію у прихильників Росії з числа представників колишньої царської влади, великих землевласників чи власників промислових підприємств, заможних селян і значної частини робітничого класу, у якої були проросійські і більшовицькі настрої.

Неабиякою проблемою для УНР також виявилося антиукраїнське зовнішнє оточення.

Мається на увазі передусім агресія з боку більшовицької Росії, яка лише імітувала демократичні зміни на своїх теренах, а насправді не припиняла попередньої імперської політики.

Наприклад, вже у грудні 1917 року Рада народних комісарів більшовицької Росії висунула низку ультимативних вимог Центральній Раді УНР, а російсько-більшовицькі війська навіть увійшли до Харкова.

Підписання Берестейського миру в березні 1918 року зупинило наступ російських більшовиків на УНР, яка змогла заручитися підтримкою з боку Німеччини та Австро-Угорщини.

Разом з тим вони підтримували Україну винятково у власних інтересах, для того, щоб стримати Росію та мати доступ до українських продовольчих ресурсів.

Одночасно Берлін, як і Відень, гальмували розвиток УНР, в тому числі не дозволяли їй створювати власні збройні сили.

Тому керівництву УНР не вдалося об’єднати українську націю на її історичних засадах консерватизму та неоконсерватизму.

Зрештою, не вдалося також скористатися досвідом Козацької держави у справі побудови міцної державної влади та армії, які б взяли під контроль тодішню ситуацію.

Як наслідок — діяльність Центральної Ради УНР фактично суперечила ментальним основам українського суспільства та, відповідно, його потребам і історичним тенденціям розвитку.

І після певного періоду нігілістської ейфорії, викликаної революцією, більшість українців в той час повернулася до традиційних національних чинників.

В Україні почали поширюватися ідеї правого неоконсерватизму, коли люди прагнуть жити у власній національній державі, заснованій на принципах сильної влади, на повазі до базових прав людини та традиційних цінностях (насамперед щодо права на життя, приватну власність, в тому числі на землю, волевиявлення та свободу дій, які не загрожують суспільству).

Одночасно не заперечувалися і сприймалися позитивні революційні зміни.

Зрештою, це об’єктивно сприяло посиленню впливу виразників такої ідеології, якими, в основному, стали землевласники, заможне селянство, підприємці, українського походження колишні військові.

На початку весни 1918 року стрімкий розвиток згаданих тенденцій спровокував кризову ситуацію в УНР, що дало змогу українським неоконсерваторам здійснити державний переворот та взяти владу до своїх рук.

Їх підтримало командування німецьких військ на українській території, яке було зацікавлено у стабілізації обстановки в Україні та заміні її фактично соціалістичної влади на більш виважені політичні сили, зокрема, неоконсерваторські.

На думку багатьох експертів, період правління неоконсервативного уряду України на чолі з П.

Скоропадським (квітень – грудень 1918 р.) був найбільш успішним за час існування нової української держави.

Що встиг зробити новий український лідер — відомо з історії.

Тому звернімося до оцінки з даного питання, зробленої у статті лідера проєвропейської партії «Сила і честь» І.

Смешка «Невивчені уроки Гетьманату та національна ідея України у сучасних умовах».

Як зазначає автор статті, політика П.

Скоропадського налагодила порівняно стабільне життя в Україні під час буревію громадянської війни та останніх акордів Першої світової.

Українцю за походженням, імператорському гвардійському офіцеру за вихованням П.

Скоропадському вдалося у стислі терміни зробити для України досить багато.

Він налагодив економіку і діяльність державного апарату, ввів національну грошову одиницю і стабілізував фінансову систему, відкрив українські школи, університети і театри, заново створив Національну академію наук і Національні архів та бібліотеку.

Крім того, в умовах фактичного продовження окупації України німецькими та австро-угорськими військами йому вдалося закласти основи регулярної та професійної української армії на засадах історичних традицій козацтва.

Основним ворогом української незалежності П.

Скоропадський вважав російський більшовизм.

На його переконання, зупинити більшовиків могла тільки міцна і національно згуртована держава.

Її основою повинні були стати: сильна армія і професійний державний апарат, стабільні, з опорою на освіту економіка, промисловість і сільське господарство, а також відновлені національна культура і правопорядок.

Основними гаслами гетьмана були: «Порядок і законність», «Недоторканність приватної власності», «Спокій і творча праця».

По суті, кінцевою метою П.

Скоропадського було створення в Україні потужного середнього класу, насамперед за рахунок збільшення прошарку малих і середніх землевласників — прообразу сучасних європейських фермерів.

Саме вони і повинні були стати основною опорою України, в тому числі у протидії російському більшовизму.

Водночас зміцнення середнього класу дозволило б провести демократичні та інші поглиблені реформи.

Разом з тим, на переконання гетьмана, такі реформи слід добре осмислити і поступово українізувати усі сфери життя України.

Тією чи іншою мірою такі ідеї знаходили розуміння в українському суспільстві.

Однак, як і Центральній Раді УНР, гетьману П.

Скоропадському не вдалося об’єднати навколо себе більшість українського народу для підтримки ідеї побудови Гетьманської держави, яку він бачив як правову, демократичну країну із елементами конституційної монархії на зразок сучасних Британії чи Швеції.

Проти П.

Скоропадського відразу виступили соціалісти з соціал-демократами, в тому числі їх представники у його уряді на чолі з С.

Так, обіймаючи посаду голови Всеукраїнського союзу земств, С.

Петлюра був не тільки політичним супротивником П.

Скоропадського, але й відвертим ідеологічним, світоглядним і соціальним антагоністом.

При цьому сторони завзято сперечалися через земельне питання.

Так, на відміну від планів земельної реформи, яку проводив П.

Скоропадський, соціалісти та соціал-демократи вимагали швидших та радикальніших заходів щодо повної націоналізації землі.

На заваді намірам П.

Скоропадського цивілізовано та законно розподілити землі стали також земельні магнати і незаможне селянство.

Причому перші вбачали у таких намірах перспективу остаточної втрати ними своєї власності, а інші — відмову від досягнень революції щодо передачі землі селянам.

Крім того, плани П.

Скоропадського щодо побудови Гетьманської держави вважалися багатьма українцями поверненням до монархічного режиму, що також викликало у суспільстві невдоволення.

У підсумку П.

Скоропадський втратив підтримку переважної більшості населення країни і навіть зіткнувся з масовими виступами селян у різних регіонах.

Цим відразу ж скористалися його політичні супротивники зі складу соціалістичних, соціал-демократичних та інших близьких до них сил, які об’єдналися в Український національний союз (УНС).

У листопаді 1918 року на засіданні УНС було сформовано Директорію під формальним головуванням В.

Винниченка та фактичним лідерством С.

А вже в грудні того ж року П.

Скоропадський зрікся влади.

До кінця грудня 1918 року Директорія сформувала уряд країни у складі представників усіх політичних сил, які входили до УНС.

Тоді ж новий уряд опублікував програму дій, по суті, соціалістичної спрямованості.

Разом з тим відразу з після створення нового уряду і влада, а з нею і вся країна зіткнулися з низкою надзвичайних проблем зовнішнього та внутрішнього характеру.

Так, ще в середині листопада 1918 року Німеччина та її союзники визнали свою поразку у Першій світовій війні.

Своєю чергою, Франція з Великобританією, як основні країни-переможниці, підтримали тих супротивників російських більшовиків, які виступали за відновлення царської Росії.

Тому вони не те що не визнали Українську Народну Республіку, а навіть розпочали проти неї інтервенцію.

Почалося військове вторгнення до УНР також і з боку радянської (більшовицької) Росії.

Незабаром бойові дії проти України розв’язала і Польща, у якої були свої інтереси.

Водночас на всій території України тривали селянські повстання.

Їх цілі були різні.

Виникали різноманітні самопроголошені республіки, активно діяли бандитські загони.

А Директорія і її уряд, які роздиралися суперечностями різних політичних сил, фактично втратили контроль над ситуацією.

Тому Україна занурилася у повний хаос та у «війну всіх проти всіх».

Все це знову ж таки добре відомо з історії.

Зауважимо лише, що у такій війні цілком прогнозовано перемогла найбільш організована і жорстка сила того часу — російські більшовики.

Як наслідок, Україна перетворилася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку у складі СРСР, яка формально зберігала ознаки державності, а фактично — знову стала частиною Російської імперії у її новій формі існування.

Далі буде.