Експертиза експертів. Як воно, оцінювати учасників пітчингу Держкіно?

Кінокритик Ігор Грабович, один з експертів уже скандального 14-го пітчингу Держкіно, розповідає про свій досвід участі в експертному пулі, чиї оцінки Рада з державної підтримки кінематографії переважно проігнорувала.

Останнє рішення Ради з державної підтримки кінематографії щодо результатів 14-го конкурсу кінопроєктів для багатьох українських кінематографістів виявилося безпрецедентним, скандальним і навіть обурливим.

Пояснення просте – Рада загалом зігнорувала сформований експертами рейтинг і підтримала проєкти, які часто не мали найбільшої кількості балів.

Чи не вперше Рада утрималася від так званого прохідного балу, разом з тим увівши певні додаткові правила, які стали для багатьох несподіванкою.

Ймовірно, таке рішення Ради має під собою законні підстави, зрештою, нехай цей пункт коментують юристи.

Проте я хочу сказати про інше – власне про експертів, про яких найчастіше згадують у двох випадках: схвально – якщо їхнє голосування подобається здобувачам державних грошей, і вкрай негативно – якщо ні.

Разом з тим статус експерта не є аж таким важливим – його голос є тільки дорадчим, причому на всіх етапах.

На першому, коли він начебто відсіює проєкти (загалом так, але Рада може все змінити), і на другому, коли відбуваються публічні пітчинги, де експерт має право поточнити низку творчих, фінансових та всяких інших моментів в авторів проєктів.

Далі він знову виставляє бали, які формують рейтинг, який Рада чи Держкіно може взяти до уваги, а може й не брати – все тут залежить від того, хто зараз керує процесом (підказка – це ніколи не експерти).

Я був експертом на чотирьох конкурсах, починаючи від 2012 року.

Скажу одразу – це завжди був доволі неприємний досвід.

2012 року він був дуже коротким, бо тодішня голова Держкіно не просто любила вирішувати все сама, вона ще й демонстративно маніпулювала думкою експертів.

Крім того, вже тоді серед експертів були люди, яких я називаю Великими Мовчунами, які ніколи ні про що не висловлювалися і ніколи не ставили ні перед ким жодних запитань.

Їм завжди усе було зрозуміло.

І ці Мовчуни становили і становлять критичну більшість у всіх експертних комісіях, у яких мені доводилося працювати.

Проблеми експерта починаються вже з першої картки, яку слід було заповнювати після знайомства з проєктом.

Ця картка для всіх категорій однакова, і коли кажуть, що експерт при ухваленні первинного рішення начебто має враховувати комерційний чи фестивальний потенціал проєкту, то це тільки голослівне побажання, бо в картці написано, що експерт має враховувати оригінальність ідеї, актуальність теми, драматургічну якість сценарію та соціальну важливість проєкту.

І відповідність проєкту всім цим критеріям цілком віддається на розсуд експерта – пояснення цих термінів та понять ви не знайдете в методиці оцінювання.

Власне, вже це має насторожити людину, яка мала необережність стати експертом.

По-перше, ти опиняєшся в середовищі незнайомих або малознайомих тобі людей, які найчастіше мовчать.

І, по-друге, ти опиняєшся наодинці з карткою, яка містить критерії відбору проєкту, про які ти маєш дізнатися самостійно.

І все ж тебе не полишає надія, що деякі речі зможуть проявитися у процесі – хтось заговорить, почнуться запитання, дискусія і тому подібне.

У перший мій прихід в експерти 2012 року, справді, люди знайомилися між собою, відбувався обмін думками, часто бурхливий – і сказані слова не минали просто так.

Дехто змінював свою думку.

Я певен цього, бо кілька проєктів, які потім стали фільмами, від початку не мали аж такого високого рейтингу.

Звісно, експертів тоді було набагато менше.

І все ж остаточне слово залишалося не за експертами, а за головою Держкіно.

Наступний мій прихід в експерти стався вже після Революції Гідності, коли цілком змінилося керівництво Держкіно, проте незмінними залишалися правила гри.

Експерти голосували, ставили питання на пітчингу, а потім радилися перед ухваленням рішень.

Тут також можливими були дискусії, які могли вплинути на голосування, проте відчутно стало більше незнайомців та Великих Мовчунів, які були завжди осторонь.

Згодом експертів стало ще більше, оскільки з’явилися різні номінації.

Потім експертів почали розігрувати в лотерею.

Істотно збільшилася кількість проєктів.

Щезли обговорення, експерти ледь устигали заповнювати картки.

Часто це робилось у присутності членів Ради та чиновників Держкіно, які могли кидати якісь непевні репліки, які могли на щось впливати, а могли й не впливати.

Разом з тим, загальний рейтинг, сформований експертами, брався до уваги Держкіно, а потім і Радою.

Був навіть прохідний бал, проте інколи знизу догори відповідальними людьми підіймалися проєкти, які були за межею прохідного балу, але пам’ятаймо, що голос експерта тільки дорадчий і Рада на це має повне право.

Це дуже зручна ситуація для людей, які приймають рішення, бо відкриває їм поле для маніпуляцій: в одному випадку можна послатися на думку експертів, а в іншому – сказати, що їхній голос тільки дорадчий.

У цій непевній ситуації, ймовірно, найкраще серед експертів почувалися або Великі Мовчуни, або люди, які були якимось чином пов’язані з актуальним кіновиробництвом.

Конфлікт інтересів став важливим чинником хіба тільки нещодавно, а раніше здобувач був у тій самій комісії, яка вирішувала його долю, і просто не голосував за себе, а під час обговорення результатів просто виходив за двері.

Але все це робочі моменти.

Неприємності для експерта починаються тоді, коли він перестає бути Великим Мовчуном і починає проявляти правдивий інтерес до поданих проєктів – ставити незручні запитання.

Ще гірше стається, коли в нього з’являється власна позиція і навіть принциповість у її відстоюванні.

А запитання в експерта можуть бути різними.

Раніше вони, скажімо, стосувалися наявності російських проєктів в українському конкурсі, які навіть ніхто не камуфлював або маскував абияк: я пам’ятаю, що в одному сценарії Москва була замінена на Одесу, проте не на всіх сторінках.

Запитання могли стосуватися й додаткового фінансування, яке мали знайти здобувачі, і тематики сценарію, і маркетингової стратегії, яка завжди була вразливою стороною проєктів через слабкість українського кінотеатрального ринку та примарність потрапляння на фестивалі.

Ці запитання часто дратували всіх – і претендентів на державні гроші, і Великих Мовчунів, проте вони часто знаходили підтримку в Держкіно, а згодом і у членів Ради.

І справді, чого дратуватися – експерт робить свою роботу.

Він читав проєкт, оцінював його, у нього закономірно виникають запитання.

Але, нагадую знову, його голос, попри всю його активність чи неактивність, висловлені судження чи мовчанку, все ж залишається дорадчим.

Проте його активність чи пасивність мають значення самі по собі – і для здобувачів, які отримують зворотній зв’язок, і для членів Держкіно чи Ради, які можуть бути поверхово або взагалі незнайомим із предметом дискусії, і, тим паче, для широкої громадськості, яка завдяки прямим трансляціям може сама якщо не оцінити представлений кінопроєкт, то бодай детальніше ознайомитися з ним.

Проблеми експерта починаються тоді, коли його позиція (чи активність) перестає підтримуватися тими, хто приймає рішення.

Це може бути Держкіно, може бути Рада з підтримки кінематографії – усе залежить від часу та обставин.

Тоді експерту немає на що сподіватися – його не підтримає ніхто – ні керівництво комісії, у яку він входить, ні його колеги (саме тоді він відчує силу Великих Мовчунів), ні Громадська рада при Держкіно, ні, тим паче, самі кінематографісти.

Йому залишається хіба звернутися до широкої громадськості, простіше кажучи, вчинити скандал і отримати суперечливу репутацію.

Злам, який стався кілька днів тому, стосується не просто часткового врахування (проте в більшості випадків ігнорування) думки експертів, на які Рада має право, проте рухом у бік цілковитої дискредитації самого інституту експертів.

Знову скажу тільки про себе.

На 14-му конкурсі кінопроєктів я був експертом у номінації «Національні фільми для широкої глядацької аудиторії».

Проєктів було багато, часу було дуже мало.

Низка проєктів були нестандартними та цікавими.

У мене було багато запитань до їхніх авторів, які я й озвучував на другому етапі під час пітчингів.

Власне запитання часто повторювалися, оскільки вони стосувалися кількох болючих для українського кіно тем.

У першу чергу мене цікавила історична достовірність пропонованих сценаріїв.

Таких сценаріїв було багато, і вони вели мову про історію України чи на всіх її етапах, починаючи від трипільців.

Я запитував, чи мали сценаристи історичних консультантів, чи досліджували вони свої теми в архівах і тому подібне.

Чому це важливо? Це важливо через існуючу практику кіновиробництва так званого українського історичного кіно, коли кінематографісти не вважають за потрібне радитися з істориками.

Відтак це призводить не просто до нарікання істориків на кінематографістів, проте до цілковитого спотворення самої історії, перетворення її на набір міфів та фантазій.

І після виходу такого псевдоісторичного фільму на кіноекрани не тільки історики, але й широка публіка запитує: «Як таке могло статися? Куди дивилися експерти та Держкіно? Як таке можна було фінансувати?».

Закономірні запитання, проте запізнілі.

Тому я їх ще до виробництва ставив авторами проєктів, які мали намір знімати історичне кіно й декларували це.

Інші мої запитання стосувались універсальних сюжетів та їхнього пристосування до місцевих реалій.

Це ще одна вічна проблема українського кіно, коли постійно відтворюються сюжети з американського життя в американських же декораціях, коли цілком ігнорується українська реальність у всіх її можливих проявах.

Як на мене, це важлива тема, тим паче, у популярних жанрах, де, як відомо, найкраще продаються локальні історії.

Ще одним важливим питанням для мене було воєнне кіно, власне фільми про сучасну російсько-українську війну, яких було також немало на конкурсі.

Як і у випадку історичного кіно та універсальних сюжетів, мене цікавила достовірність того, що автори збираються показувати на кіноекрані.

Наскільки їхні проєкти будуть не просто фільмами про якусь війну, а стосуватимуться конкретно цієї війни.

На мій погляд, ми не можемо знімати абстрактні фільми про збройний конфлікт, як це робили в СРСР – ми маємо спиратися на конкретні військові операції та дії конкретних підрозділів, як це робиться в сучасному Голлівуді.

Ще одне запитання стосувалося потенційної аудиторії проєкту, і воно також важливе, бо навряд чи можна знімати кіно для масової аудиторії й нічого про неї не знати.

На другий день пітчингу під час презентації проєкту «Скажене весілля 3» між мною та продюсером цього проєкту Юрієм Горбуновим сталася невелика полеміка, яка була спровокована самим Горбуновим, який більшу частину свого виступу присвятив атаці «на одного з експертів», який поставив низьку оцінку «Скаженому весіллю 3» на першому етапі голосування.

На цю атаку не зреагував ні модератор пітчингу, ні представники Держкіно чи Ради, а мали б зреагувати, бо такі розмови навряд чи є допустимими.

Річ не тільки в прямому тиску на експертів, спробі дискредитації їхньої роботи, мова взагалі про недоречне висловлювання з боку претендента.

Ще раз нагадаю, що голос експерта є дорадчим, і його про його оцінку чи коментарі може запитати Рада після першого голосування, проте аж ніяк не автор проєкту.

Тим паче, Рада може зігнорувати оцінку експерта та його коментарі, що й було, зрештою, зроблено.

Проте в цей процес, скажу ще раз, не може втручатись учасник конкурсу.

Моя реакція була також емоційною, але сталося так, як сталося, хоча ніхто з нас нічого кримінального не сказав одне одному.

Все це могло так і скінчитися, бо ситуація на пітчингу не завжди прогнозована і ми не завжди можемо володіти нашими емоціями.

Проте ввечері того ж дня у фейсбуку я був підданий атаці продюсеркою фільму «Скажене весілля 3» Іриною Костюк.

Приводом стало моє запитання до авторів проєкту «Сусідка», яке було маніпулятивно вирвано з контексту.

Мене звинуватили у ксенофобії, теґнувши Держкіно.

Пост отримав певну підтримку і мав навіть кілька поширень і коментарів.

Звісно, всі були проти «ксенофоба» та «расиста».

Пост лайкнула голова Держкіно Марина Кудерчук.

Не менш цікавими виявилися подальші коментарі Ірини Костюк, яка порадила іншій учасниці конкурсу (яка сказала, що я в них також «відмітився» – так вона назвала мою роботу в експертній комісії під час пітчингу) взяти коментарі до своїх проєктів, заначивши, що мої коментарі буде помітно одразу, бо «Они хоть анонимные, но комменты пана Грабовича вы узнаете сразу.

Сказать, что это радикальный национализм и субъективные оценочные суждения (вместо положенных профессиональных экспертных оцениваний согласно категории) – ничего не сказать».

На моє запитання, чому вона вирішила, що отримані нею коментарі мої, вона зазначила: «Я маю ваші коментарі по трьох своїх проєктах, і хоча вони анонімні серед семи інших експертів цієї категорії, ваші – дуже бігом “паляться”, бо нічого, крім радикального сліпого націоналізму та упереджених суб’єтивних суджень там немає».

Я так і не зрозумів що вона має на увазі, проте в мене закралася підозра, що анонімні коментарі експертів не такі вже й анонімні.

Я написав лист у Раду з підтримки кінематографії, де виклав усю цю історію і просив їхньої реакції.

Я сказав, що слова продюсерів «Скаженого весілля 3» з приводу роботи офіційно затвердженого Держкіно та Радою експерта є неприпустимими і шкодять не тільки мені персонально, але й самій інституції експертизи, і є проявом прямого тиску на експерта та інституцію.

Я зазначив також, що не отримував зауважень чи запитань від членів Ради під час проведення першого етапу відбору, а під час другого етапу деякі мої запитання та зауваження були підтримані членами Ради та моїми колегами-експертами.

Також я сказав, що мене найбільше непокоїть те, що Ірина Костюк натякає на можливе розкриття анонімності висновків експерта на першому етапі оцінювання.

Ба більше, Костюк і Горбунов (який також долучився до цькування) ставлять під сумнів саму необхідність анонімності подібних висновків, які є важливими елементами положення про конкурсний відбір і є умовою участі в оцінювання експертів.

І ще я сказав, що найбільша прикрість ситуації в тому, що голова Держкіно Марина Кудерчук, судячи з її схвального лайка під постом Костюк, підтримує не просто неетичну манеру спілкування учасників конкурсу з експертом, використання наклепу, лайки та погроз, але й вважає сам факт такого обговорення й тиску на експерта нормальним.

Проте я не знав, куди відправляти свій лист – на новому сайті Держкіно не було вказано електронної адреси Ради.

Тому я відправив лист на їхню сторінку у фейсбуку, а також кільком членам Ради, яких знав особисто.

Відповідь я отримав тільки від одного з них, який пообіцяв надіслати лист усім іншим.

Після проведення засідання Ради, на якій оголосили результати 14-го конкурсу, я поцікавився у члена Ради про долю мого листа.

Він мені відповів, що про лист вони повідомили в Держкіно.

І що «якогось рішення щодо відповіді чи реакції не приймали».

Уся ця історія само по собі не є чимось екстраординарним чи особливо скандальним.

Вона хіба може свідчити тільки про статус експерта в конкурсах Держкіно, про те, якою незначною є його роль у всіх процесах ухвалення рішень.

Або про те, як не щастило тільки одному експерту.

Але вона говорить також і про те, що офіційно відібраний та затверджений експерт може бути не тільки підданий атаці конкурсантами, але й підтриманий у цій атаці головою Держкіно та Радою з підтримки кінематографії.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.