"Відкрилися ворота пекла": колишні полонені розповіли моторошні подробиці про катування бойовиків "ДНР" в "Ізоляції"

Старий завод ізоляційних матеріалів на околиці Донецька з красномовною назвою вулиці "Світлий шлях 3" українські митці 2010 року вирішили зробити Меккою сучасного мистецтва. Хотіли довести, що робітничий Донбас - це не лише шахти й заводи, тут своя культура і самобутність. Створили арт-зону "Ізоляція". Її 2014 року захопили проросійські бойовики, де спочатку облаштували військову базу, а згодом - концентраційний табір для всіх незгодних із "руським миром".

Місце, яке до війни на Донбасі було осередком мистецтва, культури, креативу, під час війни перетворилося на страшну таємну катівню. Про це йдеться в сюжеті ТСН.Тижня.

Нині "Ізоляція" має такий вигляд:  у колишніх кабінетах конторського приміщення камери для полонених, у підвалі – кімнати для тортур. Там є стіл, на якому катують. Біля стіни в пакеті лежить головне знаряддя катів – тапік.

Колишній полонений "Ізоляції" Максим Теорентер житель містечка Лиман на Донеччині, бізнесмен, спортсмен. Майстер спорту з американського футболу і кількаразовий чемпіон України з боротьби. Максим не схотів миритися з окупацією рідного Донбасу. 2016 року він мав зв'язок із українською розвідкою. Максима схопили і відвезли у пекло.

"Це називається тапік - військовий польовий телефон. Коли підключають це до людини, він відчуває сильний, пронизливий, глибокий біль. Всі м'язи, сухожилля, зв'язки - вони стискаються. І ти кричиш, бо ти чуєш, як у тебе ламаються зуби в цей час, ти чуєш, як у тебе з носа йде кров, вони при цьому б'ють тебе по ногах палицями, по потилиці, по всьому тілу, яке їм доступно", - розповів колишній полонений.

Цю "процедуру" під час допиту Максиму робили кілька днів. Кожна тривала по кілька годин.

"Я просто кричав. Знаєте, як люди кричать. Ось просто як тварина, яке вмирає, кричить. Я говорив їм вбийте мене", - згадує він.

Бойовики "ДНР" "тапік" називають класикою тортур. Чи не кожен, хто був в "Ізоляції", відчув його на собі. Найчастіше дроти прикручують до пальців ніг і рук. Але професійні садисти значно вигадливіші: "Вони кажуть, зараз ми кинемо тебе тапік на вуха і у тебе інсульт. Одразу ж. Інсульт".

Харків'янин Олег Сугерей на війну пішов із першою хвилею мобілізації. Був снайпером. Схопили ж його, коли він був на завданні по той бік фронту. Утім, Олег не знав, що на нього чекає далі. В окупованому Донецьку, його здав подвійний агент. В "Ізоляції" його катували 10 днів. 

"Десять днів вони для мене були як 10 місяців. Тебе б'ють струмом, одночасно тебе б'ють по нирках, в голову прилітає. Тобі щось кричать у вухо, хтось кадик тобі вже намагається вирвати. Тобі знімають штани, або провід між сідниць тобі можуть вставити, або на мошонку можуть накрутити, на головку члена можуть накрутити. Другий провід на мізинець - поливають тебе гарненько водою і включають струм", - розповів колишній полонений.

Але доведена до нестями людина для катів утрачає сенс. Тому тип знущань час до часу вони міняють.

"В них так звана стіна плачу. Ставлять тебе, ти ставиш руки на виверт, спираєшся на стіну, стаєш до стіни, спиратися на неї з мішком і ось тобі кажуть, якщо ти опуститися, та от не вистоїш, то тебе зґвалтують", - згадує Олег Сугерей.

"Відкрилися ворота пекла", - додав Олег Сугерей.

Ще один колишній полонений "Ізоляції" Денис Коваль. Житель Ясинуватої. Коли побачив, як бойовики стріляють із житлових кварталів, перетворивши дітей і жінок у живий щит, пішов у партизанський загін. У полон Денис потрапив по справі так званих "Ясинуватських диверсантів". 2016 року бойовики захопили групу підлітків, яких звинуватили в диверсіях на окупованій території на користь України. Денис теж був у цій групі, щоправда, його обличчя тоді окупанти не показували, він сильно вибивався з легенди про "маленьких диверсантів".

"Там багато витончених тортур у них. В мене ребер цілих нету, кісток немає взагалі - все переламали, руку зламали, ребра - все, грудну клітку, все перебили", - розповів чоловік.

А далі примотали скотчем до столу, замотали ніс, і взялися за зуби.

"Найнестерпніше -  це зуби. Свідомість втрачав рази три, напевно. Спочатку вони напилком пиляли нижні зуби. Напилком недовго, вони бачили, що терпимо мені, почали тиснути або кліщами, або плоскогубцями. Я не бачив. Зав'язаний мішок на голові був, скотчем зав'язаний був. Вони кришилися. Вони ще сміялися: "Ух ти, я не думав, що зуби так добре, легко давляться". Пару вирвали, інші залишили. Теж там для вигляду, вони ж мене на камери знімали. Залишили мені 4 верхніх зуба", - згадує Денис Коваль.

Олег Чулга зі Слов'янська. Колишній військовий. Із початком війни допомагав українським спецслужбам в окупованому Донецьку. В "Ізоляції" Олегу теж зламали всі зуби. Але виявилося, є щось страшніше. Олега ледь не поховали живцем.

"Тортури закінчилися, заносять труну, я зрозумів, що труну, тому, що під час тортур пакет все-таки не був примотаний скотчем, він злітає. Скільки я провів в ньому, я не знаю, я думаю, що до ранку. Для мене найстрашніше було, що мене не знайдуть. Тобто мої родичі, мої близькі, друзі не знають, як я закінчив. Потім коли мене з труни витягли там була фраза "Живи укропська сволота", віднесли в камеру", - згадує колишній полонений.

Олег оговтався, як його тут же повели на розстріл. А ще були виїзні тортури. Наприклад, за особистої участі голови "ДНР" Захарченка.

Лікарка-реаніматологиня-анестезіологиня Олена Лазарева із початком війни залишилася в окупованому Донецьку, працювала в лікарні Калініна. І допомагала українським військовим. За це й потрапила до "Ізоляції". Розповідає, жінок там били і залякували.

"Ми тебе відвеземо до хлопців в батальйон, вони порозважатися спочатку, а потім закопають десь в який-небудь посадці, і ніхто з рідних не знайде, де твоя кісточка. У тебе ж онуки маленькі, ми можемо привести когось, відрізати пальчики або ще що-небудь", - згадує колишня полонена.

У приміщення, де катували, окупанти проукраїнських жінок намагалися не відправляти. Але після тортурів вони часто мили ці камери. Щоправда, не це, каже Олена, лякало. Найбільшою тортурою для неї було чути, як під час катувань кричать інші.

"В мене було таке відчуття, що так кричати можна тільки якщо з тебе живемо шкіру здирають. Просто це настільки страшний крик, що не людський якийсь, і ми намагалися навіть іноді вуха затикати, щоб цього не чути, тому що, якщо це триває протягом декількох годин, це просто жахливо. Коли ми прибирання робили потім в іншій кімнаті, там всюди ікони висять, тобто люди вірять в бога, але водночас витворяють такі речі", - розповіла Олена Лазарева.

Ці люди після полону намагаються розпочати нове життя. Але всі рефлекторно досі здригаються від слова "Ізоляція".