«Голос правди» співає фальцетом

Ефект Стрейзанд – Медведчука, який спрацював навколо рішення судді Марини Заставенко щодо заборони книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», змушує ще раз замислитися над риторичними в умовах сьогодення питаннями: хто і як опікується в Україні інформаційною безпекою, поширенням ворожих наративів та застосуванням методик рефлексивного контролю з боку держави-агресорки?.

Дискусія навколо застосування державного апарату та судів для заборони поширення певної інформації для мене далеко не нова.

Щоправда, всього два роки тому ми сперечалися про заборону розповсюдження в Україні кремлівської пропаганди, а не про відбілювання репутації кума президента держави-агресорки.

Тоді коаліція «За вільний Інтернет», яку представляли директорка громадської організації «Лабораторія цифрової безпеки» Ірина Чулівська та юристка організації Віта Володовська, подали позов на РНБО, СБУ та Мінінформполітики щодо «критеріїв та методології укладання списків медіаресурсів», що загрожували національній безпеці України та передавалися до СБУ для прийняття рішень.

У відповідь на претензії МІП пояснював, що розкриття всієї інформації, яка свідчить про гібридні атаки держави-агресорки через українські онлайн-майданчики, може нашкодити як джерелам Служби безпеки України, так і кіберволонтерам, які активно допомагали зупинити агресію.

Як виявилося, побоювання були небезпідставними.

Всього через пів року після того, як усі гілки влади в Україні опинилися в руках однієї політичної сили, до волонтерів «Українського кіберальянсу» прийшли з обшуками українські правоохоронці.

На мою думку, в тому числі й через такий потенційний розвиток подій, суд відмовив у задоволенні позову Чулівської-Володовської до державних органів, що був фінансово підтриманий іноземними донорськими організаціями.

Однак у зв’язку з тим, що тепер кремлівським посіпакам уже не треба ховатися, щоби шкодити національним інтересам України й у відкритих джерелах існує величезна кількість інформації про витоки їхньої «свободослівності», зараз можна частково відкрити причини, з яких відомості щодо окремих вебсайтів передавалися нами до СБУ.

Вебсайт імені Олеся Бузини.

У березні 2018 року Міністерство інформаційної політики (МІП) надіслало для розгляду Службою безпеки України список вебсайтів, які, на думку експертів, містили інформацію, що мала ознаки забороненої до розповсюдження в Україні.

Наприклад, заклики до міжнаціональної та міжетнічної ворожнечі.

Серед запропонованих вебсайтів був і сайт golospravdy.

com, про який за десять місяців до вказаного рішення МІП розлого й детально писала журналістка «Детектора медіа» Гала Скляревська, чию публікацію я рекомендую вам також прочитати.

Ще до тієї публікації вказаний сайт став платформою російських спецоперацій, які я ретельно висвітлював у себе на фейсбуку.

Вебсайт активно просували за допомогою поштових розсилок та реклами в соціальних мережах.

Контент створювався переважно за допомогою копіпасту україноненависницьких заяв тих, хто підтримував Януковича, а потім і Путіна в боротьбі проти європейського майбутнього України.

Мабуть, саме через це логотип сайту мав елементи прапора Євросоюзу, а у футері скромно й невиразно стояв логотип підконтрольного ФСБ «Кіберберкуту».

Критики міністерства абсолютно справедливо закидали нам, що політика заборон нікуди не веде в довгостроковій перспективі.

Вони були й залишаються абсолютно праві, оскільки за деякий час вебсайт перенесли на новий домен — golospravdy.

eu, що є доступним і досі.

Водночас велика чисельність провайдерів ще й досі блокує доступ до домену golospravdy.

Звісно, теоретично, можна було заблокувати й це дзеркало сайта, змушуючи його інвесторів витрачатися на адміністративне обслуговування перенаправлення сторінок та просування доменів.

Можливо, це би породжувало нову критику громадськості та пропозиції опікуватися створенням і поширенням інформації, а не спробами заборонити цей процес.

Я повністю підтримую цю тезу, і водночас знаю, яких зусиль та ресурсів потребує створення й поширення.

По-перше, державне інвестування в медіа здебільшого розцінюється як ризик для свободи слова, а не як її підтримка.

Навіть журналістські розслідування на ютуб-каналі «Радіо Свобода» маркуються як такі, що профінансовані урядом США.

По-друге, державне управління у створенні й поширенні медіаконтенту набагато більш ускладнене, ніж у приватному секторі.

Навіть президент Зеленський у своєму посланні українському парламенту визнав той факт, що попри багатообіцяючий запуск телеканалу «Дом» на технічній базі іномовлення UATV, отримати показники його ефективності на окупованих територіях неможливо.

Українська з «пітерським» акцентом.

Фронтменом ресурсу «Голос правди», який читають чверть мільйона відвідувачів на місяць, та ютуб-каналу, що дуже швидко розкручується серед української аудиторії, є колишній український журналіст Юрій Кот, якого називають прессекретарем «Всемирного Русского народного собора» (ВРНС).

Однак Службі безпеки України він відомий як один із лідерів фейкового «Комітету спасіння України», який об’єднував Миколу Азарова, Володимира Олійника та інших регіоналів — втікачів до Росії.

На даний момент ця інформація з незрозумілих причин видалена з вебсайта СБУ, однак усе ще доступна на сервісі archive.

Тоді, 3 жовтня 2018 року, заступник голови СБУ Віктор Кононенко повідомив журналістам, що російська сторона планувала проведення провокаційних заходів, одним із замовників яких виступав і Юрій Кот.

Метою акцій було змусити політичне керівництво країни до перемовин з агресоркою на умовах, вигідних Росії.

14 вересня 2018 року Юрій Кот мав організувати мітинг біля Посольства РФ у Києві з лозунгами «Быть добру», «Требуем прекратить зависимость Украины от Госдепа», «Требуем прекратить зависимость Украины от МВФ».

Вказана акція мала пройти під егідою так званої «Партії руських українців» («ПАРУС»), діяльність якої ініціював сам Юрій Кот.

На його замовлення 24 серпня 2018 року в Києві на Майдані Незалежності була проведена провокаційна акція під гаслом «День залежності», яка широко висвітлювалася на сайті ukraina.

ru Ганни Березовської, де працював Юрій Кот після своєї втечі в Росію.

Однак Юрій Кот був спікером www.

com не від дня його створення.

Як виявилося, нібито український, медіапроєкт «Голос правди» рекламувався на сайті санкт-петербурзького каталогу компаній як проєкт місцевої піар-агенції «GLOBAL PR GROUP LLC».

Серед відомостей про контакти пітерської піар-агенції, що адмініструвала «Голос правди», були вказані й посилання на соціальні мережі видання (про всяк випадок я зробив архівну копію цієї сторінки, щоб можна було все роздивитися).

Вказаний у контактах телефон, +7(965)036-09-03, за невимовно неймовірною іронією долі, належить громадянину РФ на ім’я «Зеленский Максим Владимирович», що, ймовірно, проживає за адресою 142412, Московська обл., м.

Ногінск, вул.

Климова, д.

44В, кв.

Оскільки, саме за цією адресою зареєстрована компанія «АССОЦИАЦИЯ РАЗВИТИЯ ПУБЛИЧНОЙ ДИПЛОМАТИИ И СОЦИАЛЬНЫХ ИНСТИТУТОВ "БУДУЩЕЕ СТРАНЫ"», якою Максим Зеленський володіє вдвох з Іриною Анатолієвною Зеленською, яка, ймовірно, є його дружиною.

Цей самий номер телефона вказано і в розділі контактів на сайті «Асоциации “Будущее страны”».

Згідно з даними сервісу Youcontrol, який віднедавна надає доступ і до інформації з російських реєстрів, Максим Владимирович Зеленский із травня 2014 року по жовтень 2018 року перебував також на посаді генерального директора вже згаданого вище російського товариства з обмеженою відповідальністю «ГЛОБЛ ПР ГРУПП», одноосібним засновником якого був «ЛАТЫШЕВСКИЙ СТАНИСЛАВ ИГОРЕВИЧ».

Як відомо від волонтерів, що аналізували дампи зламаних поштових скриньок Владислава Суркова, Бориса Рапопорта, Михайла Мамонова та інших співробітників управління АП РФ, яке очолював Сурков, у березні 2016 року інформація про фінансову підтримку пітерської компанії «GLOBAL PR GROUP» розглядалася підлеглими Суркова.

Активну допомогу у промотуванні цього проєкту до АП РФ надавав естонець Вадим Струценко, знайомий із заступником начальника «сурковського» управління Михайлом Мамоновим по колишніх проєктах, у тому числі «Селігер».

Потім, у 2017-му до «Асоціації розвитку публічної дипломатії та соціальних інститутів “Майбутнє країни”», яку заснували Максим та Ірина Зеленські, доєднався й відомий нам Юрій Кот.

І одразу ж став президентом асоціації.

Максим Зеленський став керівником молодіжних та міжнародних програм, а Ірині Зеленській доручили бути бухгалтеркою.

Партнерами Асоціації стали такі «монстри пропаганди» як Фонд «Русскій мір» та Фонд підтримки публічної дипломатії імені А.

Згодом Юрій Кот оженився на Олександрі Решетніковій, доньці багаторічного керівника Російського інституту стратегічних досліджень та затятого ворога України Леоніда Решетнікова, яка стала головою правління асоціації.

Цікаво, що навіть із пропаганди росіяни вміють зробити сімейний підряд, про що свідчать подружжя Зеленських, Євген Попов та Ольга Скабєєва, а тепер і Кот та Решетнікова.

За підтримки Юрія Кота та Михайла Мамонова «Ассоциация развития публичной дипломатии и социальных институтов “Будущее страны”» зверталася до президента Росії по фінансову підтримку.

рф/) на загальну суму близько одного мільйона доларів США.

Однак жоден із поданих проєктів не отримав офіційної підтримки через очевидний зв’язок зі втручанням у внутрішні справи суверенної держави.

За бажанням, кожен охочий може ознайомитися зі змістом запропонованих проєктів для розуміння методик рефлексивного управління, які Кремль використовує проти України.

Телеканал не того Зеленського.

Як виявилося при дослідженні за допомогою інструментів OSINT, Максим Зеленський та його друзі активно інвестували в іще один медіапроєкт на території України.

Цього разу — щоб доносити сигнал російських пропагандистських каналів.

Довідкові та рекламні сайти Санкт-Петербурга поширювали інформацію про телекомпанію «1TV».

Її адреса й телефонні номери (+79052211073 та +79650360903) належали компанії «Global PR Group», а вебсайт був зареєстрований українським реєстратором на доменному імені http://1tv.

ua/, яке, найімовірніше, було перекуплене у 2014 році.

На цьому домені був розміщений сайт, який пропонував послуги безкоштовного перегляду онлайн таких російських каналів, як «Первый канал», «Россия 1», ТВЦ, НТВ, ТНТ, СТС, «Рен-ТВ», «Домашний», «Культура» та «Звезда», що належить міністерству оборони Росії.

Це підтверджується збереженими на сервісі archive.

org копіями сторінки.

Схоже на те, що саме цей проєкт у подружжя Зеленських та їхніх друзів з АП РФ так і не пішов, тому вони вирішили сконцентруватися на активному розвитку ютуб-каналу проєкту «Голос правди» та особистого бренду Юрія Кота.

Поза всяким сумнівом, обидва проєкти були, є й до кінця свого існування залишаться елементами гібридної війни та рефлексивного контролю, спрямованими проти України.

Я переконаний у тому, що правоохоронна система України мусить вживати проти таких гібридних атак усі законні методи, включно із заборонами розповсюдження інформації.

Однак, на жаль, попри помпезні «послання», слід повернутися обличчям до реальності: один Зеленський створює медіапроєкти, щоби просувати «русскій мір» в український медіапростір, а інший Зеленський — «бере до уваги» заборону розповсюдження книжки «Справа Василя Стуса» в інтересах кума президента держави-агресорки.

Риторичне запитання про інформаційну безпеку залишається поки що без відповіді...

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.