Медведчук проти книжки: хто б не виграв, Україна програє

«Чомусь от я почуваю себе програвшою стороною.

І, мабуть, не в книжці справа», - пише на своїй сторінці у Facebook журналістка Катерина Сліпченко.

Її зроблений 19 жовтня допис – одна із, без перебільшення, сотень реакцій на рішення Дарницького районного суду міста Києва заборонити продаж книги «Справа Василя Стуса».

Відомий історик та журналіст Вахтанг Кіпіані є не так автором (він не може й не міг фізично бути автором кримінальної справи проти митця), як упорядником книги обсягом 686 сторінок.

Прямої авторської мови там небагато.

Все – розсекречені матеріали, спогади очевидців та інші продукти саме журналістської роботи.

Але не лише пан Кіпіані вже не один десяток років згадують Віктора Медведчука злим і нетихим словом публічно.

Не лише як кума Путіна.

В описаний час він кумом Путіна ще не був та й, здається, дітей не мав.

Мова про негативну роль Медведчука на судовому процесі проти Василя Стуса, де він формально був адвокатом поета, а фактично – опричником прокурора.

Не діяв у рамках радянської системи і робив усе, що міг, як любить говорити сам «потерпілий».

Навпаки – був її вірним, мотивованим, щирим слугою.

З огляду на це поділяю думки й певне здивування пані Сліпченко.

Бо дуже добре знаю ситуацію з книжковим ринком України.

Ситуація сумна, бо ринку як такого нема.

Кожен крутиться, як може.

Тому згоден, і краще процитую колегу: «Вийшла книжка, не дешева, не художня.

Тобто, її б купили ті, хто і так в курсі справи та точно не є його (Медведчука – А.

К.) електоратом.

Погомоніли би в своїх бульбашках та й по всьому.

Тепер друкується третій наклад».

До речі, три дні потому, 22 жовтня, про це офіційно повідомила директорка видавництва «Vivat!» Юлія Орлова.

Уже 2 листопада загальний тираж «Справи Василя Стуса» становитиме 35 тисяч копій.

У масштабах благенького, невдячного, дотепер не структурованого українського книжкового ринку – неабиякий успіх.

Але в масштабах 42-мійльйонної країни це все одно мало.

З огляду на це дії Віктора Медведчука виглядають ірраціонально.

Адже проукраїнська частина нашої країни і до виходу, скажемо так, збірника документальних матеріалів, не мала ілюзій щодо його особи.

Інша частина, котра тяжіє до Росії та з ностальгією згадує СРСР, Медведчука й без того підтримує.

А те, що він – кум Путіна, лише додає йому легітимності в їхніх очах.

Нарешті, Медведчук з такої позиції мав би щотижня позиватися до суду щодо захисту власних честі, гідності й ділової репутації до різних ЗМІ та спікерів, котрі називають його прямо причетним до загибелі Василя Стуса.

І це лише одна причина.

Медведчука частина українських ЗМІ та чимало громадян, у тому числі – відомих, відверто й публічно зневажає.

Обзиваючи на всі боки, ще й заповнюючи фотожабами інтернет і соціальні мережі.

Негатив на його адресу поширюється значно швидше та охоплює в рази ширшу аудиторію, ніж книжка зібраних матеріалів.

Де він згадується всує менше, ніж десять разів: перелік сторінок та речень можна знайти в доступному у відритих джерелах судовому висновку.

Чому ж «найкращий юрист України» не мобілізує гвардійців-правників на боротьбу з тими, хто щодня змішує прізвище Медведчук із, як він це називає, брудом? Так, окремі прецеденти були, він позивався до Ганни Гопко два роки тому через допис у Facebook.

Чи в лютому цього року – до інтернет-видання «Букви».

Проте це справді поодинокі випадки.

Чому ж він вирішив піти в наступ на справді недешеву для пересічного українця (260 гривень видавнича ціна, на секундочку – майже $10, два кіло яловичини) нехудожню книжку? І вже зовсім непрофесійно для юриста: заборонити використовувати своє прізвище без погодження з ним.

Хоча у справі Василя Стуса адвокат Медведчук – не вигаданий персонаж, а реальна особа.

Тобто, Медведчук через суд заборонив називати себе Медведчуком.

Але повернімося до фрази Катерини Сліпченко, з якої я почав: чому вона почуває себе стороною, що програла.

Адже не далі, як два роки тому я сам поставив те саме питання з того самого приводу.

Тоді проукраїнське середовище збурив скандал довкола спроби Віктора Медведчука заборонити художній фільм-байопик про Василя Стуса.

Аналізуючи мережеву війну українців із кумом Путіна, я підсумував: фільм далі зніматимуть, але не ясно, хто переміг.

Та чи взагалі йдеться про перемогу.

Відчуття нашої поразки пояснюється дуже просто: Медведчук жирує й безкарно грає м’язами за будь-якої влади.

Він запросто може судитися будь із ким та, що важливо, гарантовано виграти процес.

Робить це Медведчук не заради грошей.

Йому потрібна регулярна реабілітація іменем держави Україна, яку він, здається, ненавидить.

Поступаючись у цих почуттях хіба своєму кумові Володимиру Путіну.

Всякий судовий позов Медведчука – це нагадування про силу СРСР, про домінування «совка» в головах мільйонів наших співгромадян, про нереформованість судової системи.

І, що найбільш прикро – про відсутність державної політики в державі Україна.

Такої політики, яка б поставила Медведчука та подібних до нього поза законом.

Чи бодай винесла на маргінеси.

Як усе, пов’язане з Гітлером і нацизмом у Німеччини, антисемітизмом в Ізраїлі тощо.

Ось чому бентежить і пригнічує не кожен окремий наступ Медведчука чи його виграш, а сама можливість і реалістичність подібних дій з його боку.

Та все ж – про очевидну ірраціональність дій «кращого юриста».

Нагадаю: Віктор Медведчук – не перший, хто атакує книги в Україні.

У лютому 2009 року з подачі тоді ще живої Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) з продажу вилучили художній твір, роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії».

Книгу визнали порнографічною на рівному місці.

Парадокс у тому що, наприклад, ілюстроване видання «Кама-сутри» НЕК таким не визнав.

До речі, трапилося це за президенства Віктора Ющенка.

Тож безглуздо звинувачувати владу, зайняту міжвидовою боротьбою, в атаці на митця.

За життя Ульяненко публічною особою не був, подавав себе як представник андеграунду, а написані ним книжки не мали широкої аудиторії.

НЕК як державна структура, яку держава не контролювала, просто перевищив свої повноваження.

І висновок цей – не на користь держави.

У березні 2011 року чергову спробу заборонити книжку, цього разу – історичний роман «Чорний ворон» Василя Шкляра, – зробив тодішній міністр освіти Дмитро Табачник.

Про пряму заборону продавати не йшлося.

Але чиновник охрестив твір «антисемітським» у той час, коли роман був реальним претендентом на Шевченківську премію.

За антисемітизм державних премій не дають, книжку мали зняти з перегонів.

Шкляр діяв на випередження – сам відмовився від нагороди.

Результат: книга, яка продалася на той час тиражем заледве 10 тисяч копій, раптом дістала підвищений попит.

Сьогодні «Чорний ворон», до речі, екранізований минулого року, має безпрецедентний і ніким не перевершений в Україні тираж – понад 350 тисяч.

Здавалося б, Медведчук діє всупереч логіці, від супротивного.

Два роки тому, атакуючи фільм про Василя Стуса, він привернув до майбутньої стрічки трошки більше уваги, ніж якби не ліз у цю справу.

Квиток на «Забороненого» купили 92 650 глядачів, у прокаті фільм зібрав майже 7 мільйонів гривень, а кінокритики та історики, в тому числі – Вахтанг Кіпіані, оцінили роботу режисера Романа Бровка не дуже.

Проте якби не напад Медведчука, стрічка мала би ще менший резонанс – такі реалії українського кінопрокату та інформаційного простору загалом.

Парадокс: Медведчук виступив промоутером стрічки.

Нарешті, «Справа Василя Стуса» теж могла обмежитися одним, ну нехай двома не надто великими, звичними для України тиражами.

Знову втрутився Медведчук – і маємо результат протилежний його намірам.

Чому ж цей чоловік бореться з книгами там, де нема розвиненого ринку, і з фільмами там, де нема розвиненої індустрії?.

Відповідь: Віктор Медведчук як плоть від плоті радянська людина чудово розуміє те, чого досі не зрозуміла жодна українська влада за майже тридцять років.

Інформаційне поле – шум.

Згадуючи журналістську приказку доінтернетних часів, газета живе один день.

Книжка натомість живе значно довше.

Тому важливіша за сьогоднішню стрічку новин чи випуск новин у прайм-тайм.

З кіно те саме.

Навіть якщо воно вийшло не дуже вдалим, усе одно залишиться назавжди.

А отже, зафіксує злочини чи просто негідні з моральної точки зору вчинки згаданих авторами реальних персонажів.

Чесний адвокат Перрі Мейсон з романів Ерла С.

Гарднера – персонаж вигаданий.

Так само, як адвокат-шахрай Кац із роману та двох однойменних фільмів «Поштар завжди дзвонить двічі».

Сумнівний адвокат Віктор Медведчук – особа реальна.

Назвати речі своїми іменами в книзі та фільмі означає закарбувати довічно.

Незалежно від кількості судових позовів та виграних на свою користь справ.

Держава Україна в особі тих, від кого залежить її позитивний розвиток, має нарешті зрозуміти важливість підтримки книжкової справи, створення фільмів, загалом – створення культурного продукту.

А також мусить нарешті виробити власну ідеологію розвитку.

Назвати речі своїми іменами.

Захистити інформаційним простір від впливу таких, як Віктор Медведчук.

Бо поки державу намагаються підмінити собою одинаки на кшталт проукраїнських авторів та видавців відповідної орієнтації.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.