Побути адвокатом диявола, або Чи варто захищати свободу слова?

Свобода не є сама в собі цінність.

Свобода є умовою, а не є ціллю.

Свобода — то є вміння запитати і не лякатися шукати відповіді.

Блаженніший Любомир Гузар.

Наприкінці літа медійна спільнота України активно обговорювала законопроект №2693-д «Про медіа».

Найбільш поширеними тезами публічної дискусії були такі: Нацрада з питань телебачення і радіомовлення за законопроєктом отримає «сталінські» повноваження, свобода слова і журналісти у небезпеці, треба негайно захистити «четверту владу» від зазіхань влади «першої».

Моє скромне зауваження, що варто вже споживачів медіа захищати від тієї свободи, яку сповідує більшість журналістів, отримало тоді стримане «дякуємо» за альтернативну думку.

Зрештою, законопроект кудись пішов з порядку денного, а питання щодо розуміння свободи слова працівниками ЗМІ залишилося.

І актуалізувалося під час виборчої кампанії, адже наразі інформаційний простір забитий медійним сміттям до дінця.

Брудну роботу з його сортування взяли на себе «Детектор Медіа», ІДПО та ІМІ, чиї моніторинги демонструють повну втрату свідомості в деяких редакціях - через ситуативний надпопит на інформаційні послуги.

Втім, будь-хто, так чи інакше залучений до споживання новин, і сам бачить запропонований ЗМІ асортимент – від відкритого просування російської адженди до незаконних маніпуляцій «джинсою».

Пропоную дослідити окремі випадки і відповісти собі на питання – це саме та свобода слова, яка потребує захисту, чи вже ні?.

Тут маю, мабуть, заздалегідь вибачитися.

Дуже важко буде обійтися без переходу на особистості.

Бо всі наведені нижче кейси мають авторів, і здебільшого ці автори – досвідчені, як то кажуть, журналісти з дипломами про професійну освіту ба навіть посвідченнями НСЖУ.

За багато років журналістської діяльності вони звикли вважати себе недоторканими через сам факт належності до священної «четвертої» спільноти, а у власному усвідомленні закарбувалися як останні хранителі всіх істин на землі.

Проте нічого особистого, джаст вболівання за професію.

І ще одна обмовка.

Коли я кажу про «більшість» журналістів-пристосуванців, це не є порушення журналістського стандарту через використання узагальнення.

Це буквально означає саме більшість, принаймні у регіональному вимірі Донеччини, де маю чудову референтну вибірку та можливість порахувати кількість якісних медійних проєктів - на противагу проєктам, які працюють «за замовленням».

Свобода безвідповідальності.

Отже, почнемо зі «сталінщини».

Маю визначити, що така дефініція може мати місце і навіть бути влучною у контексті дискусії.

З тим лише акцентом, що сталінщина в українських ЗМІ вже існує.

Як і гебельсовщина, і оруеловщина, і ще багато «-щин», тут вже залежно від того, хто з журналістів який бекграунд має та на кого працює.

«Одна из выгод от захвата Украины состоит в том, что в случае победы Ющенко страна станет составляющей железного аркана, наброшенного на шею России.

У кого из нас нет родственников в Ростове, Орле, Москве, Петербурге и Барнауле? А мы, в свою очередь, будем возвращать этим силам долги, взятые кликой Ющенко на порабощение Украины.

(…) Именно поэтому 26 декабря и видится битвой под Москвой, которая переломила ход Великой Отечественной войны» - це цитата з багатотиражної газети Краматорська зразка виборів 2004 року.

Та коли ж це було, зауважите ви.

Але ж нічого не змінилося за 16 років.

Риторика газети «Вестник НКМЗ» залишилася агресивною та такою, що має мало спільного з національними цінностями.

«Стоим с протянутой рукой, ожидая, что какая-то очередная страна, допустим, Латвия или Литва, подаст на бедность; ждем, когда какая-нибудь импортная организация купит нас за гранты.

Не стыдно, не? (…) Возможно, усилия «интернет-вояк» местного розлива оплачиваются.

Возможно, они работают против НКМЗ по велению души.

Но это не суть важно.

(…) И вы помните, кто первичен в зарабатывании этих самых денег, на налоговые отчисления которых проводятся городские преобразования» - а це вже місцеві вибори-2020 у висвітленні тієї ж самої газети, незмінна шеф-редакторка якої Валентина Зоріна обурена висуванням партії «незаводчан».

Натомість газета накладом 1 500 примірників розміщає без маркування пряму агітацію за політичну партію, яку представляє директор-регіонал.

2016 року цю корпоративну газету з політичною «джинсою» незаконно поширювали по школах Краматорська.

Тоді ж на видання було подано в суд за низку публікацій з наративами «єдиної України більше не існує», де прихильники єдності країни називаються «прихильниками фашизму», а київська влада - безпосередньо «фашистами».

Газета, як бачимо, живе і надалі з тою самою редакторкою.

Якщо ви вважаєте, що тільки місцеві багатотиражки вважають прийнятним косплеїти стиль рабкорів газети «Кочегарка» зразка 1929 року, то от вам таке: «Активная общественность», как они сами себя называют, в гримасе отвращения кривится от торжества 240-летнего Мариуполя».

Це реакція на екологічний громадянський мітинг, проведений на День міста, від Олени Калайтан, головної редакторки маріупольської газети «Приазовський рабочий», що належить Рінату Ахмєтову і обслуговує його інтереси (наклад понад 30 000).

До речі, це єдина друкована газета з місцевими новинами, яка існує у Маріуполі.

Що відбувається в Україні, мешканці міста також дізнаються з цього корпоративного видання, бо інших просто нема.

Саме ця редакторка, яка видає незаконні пропагандистські «спецвипуски» і роздає виборцям «подарунки» з агітацією, віднедавна є головою Донецької обласної організації НСЖУ.

Під час одного з обговорень закону «Про медіа» саме вона «підкреслила, що новий закон несе загрозу не лише для онлайн, але й для друкованих ЗМІ».

Авжеж, несе.

Не вічно ж корпоративним медіа перебувати у теплій ванні та безкарно порушувати журналістські стандарти і вимоги законодавства.

«Свобода слова» по-маріупольськи, 2019 рік.

Власне, докладний огляд порушень ЗМІ Донеччини у передвиборчий період був мною зроблений минулого року.

Цьогоріч мало що змінилося.

Лідери антирейтингу як розміщали без маркувань агітаційні матеріали політиків, так і продовжують це робити, не залишаючи місця для справжніх новин.

«Знамя индустрии»: реальність очима свого власника.

Цікавий винахід з обминання закону віднайшло видання «Карачун».

Агітаційні матеріали різних кандидатів редакція підписує так: «Донбасс Политический.

Политический обозреватель».

Цей «автор» засмічує весь розділ «Новини Слов’янська», втім, редактора сайту це не бентежить.

Кожен кандидат потрібен Слов’янську: «Карачун» емоційно витрачається на всі партії гуртом.

Цікаво, що останніми двома виданнями керують батько та син, Олександр та Григорій Кульбаки, їхню журналістську «неупередженість» можна легко простежити через постійний передрук текстів «Страна.

ua» та авторські статті на «проблемні» теми (просування російської вакцини від короновірусу тощо).

Не кожна редакція наважиться оприлюднити таке «дослідження» без маркування, що матеріал замовний – адже після виборів читачі можуть згадати, хто саме ввів їх в оману.

Сайт «Деловой Славянск» маркує плашкою «Вибори» лише відеосюжети.

Текстові матеріали подаються як новини.

Так само вибірково і неналежним чином маркує політичну рекламу телекомпанія «Орбіта» (Покровськ, Мирноград).

Пряму рекламу вона надає під плашкою «Передвиборна агітація», а непряму (презентацію команди однієї з політичних сил або виступи діючого мера під час зустрічей з мешканцями) – як «Наш репортаж».

Мерам взагалі дуже пощастило з журналістами: ось і у газеті «Маяк» також вважають, що якщо кандидат вже у владі, то його агітація – не агітація.

Прихована реклама здобутків нардепа за попередні 5 років керування містом.

Знайдіть хоча б слово про його парламентську діяльність.

Сайт 06239 навіть прямий заклик до мешканців Покровська та Мирнограда голосувати за певну політсилу від її лідера (разом з рекламним відео) оприлюднює як авторський матеріал журналістки Онипко, хоча від Онипко в ньому немає навіть коми.

А тепер уявіть собі, що всі ці люди, що давали добро на вихід політичної реклами у незаконному форматі, писали тексти «з ознаками замовлення» та макетували «джинсові» шпальти, щиро вважають себе журналістами, приймають вітання з професійним святом та запрошення на професійні заходи типу Донбас.

Форуму, який щороку відбувається коштом іноземних платників податків.

Там вони щиро обурюються неналежною увагою до Сходу, відсутністю держпідтримки, через яку занепадає регіональна журналістика, зневагою з боку місцевої влади.

І загрозами у бік свободи слова, авжеж.

Адже це таке загальне місце, де завжди відчинено для всіх потерпаючих від зазіхання на їхні цехові права, проте чомусь мало згадується про обов’язки – передусім перед споживачами.

Гібридні цінності – вони такі.

Треба відзначити, що деякі зрушення все ж відбулися.

Якщо минулого року інтернет-видання MRPL.

city ставило політичну агітацію взагалі без позначок, то наразі боротьбу зі своїми вчорашніми замовниками з ОПЗЖ веде під позначкою «Партнерский материал».

Це ще не дотримання закону щодо маркування політичної реклами, але вже щось.

Маріупольський телеканал «Сигма» (також належить Ахмєтову) супроводжує зустрічі з кандидатами плашкою «Передвиборча агітація».

А краматорський сайт «Восточный проект» почав ставити майже непомітну виноску «Политическая агитация», минулого року він і цього не робив.

Останній притулок негідників.

Тішить, що прискіпливі монітори змушують хоча б одиничні редакції бодай у виборчий період і бодай частково виконувати вимоги законодавства.

Проте навряд чи це змінило етичні налаштування, за якими живе і працює значна кількість журналістів.

Інколи баги етичного кодесу передаються у спадок (як, напевне, у випадку із слов’янськими Кульбаками, інколи – виховуються у редакціях.

Останній кейс – знову ж таки з Маріуполя, відчула особисто.

Редакція газети «ГРОМАДА Схід», де я працюю редакторкою, втілює ідею створення мережі сільських кореспондентів – щоб селяни могли додатково заробити, а ми мали уявлення, що відбувається у громадах на лінії розмежування, куди не кожен журналіст дістанеться.

На оголошений конкурс відгукнулося багато людей, в тому числі містян, в тому числі фахових журналістів з досвідом роботи у регіональних ЗМІ.

Селян ми брали майже всіх, і те, що вони ніколи не писали, не було на заваді – ми ставили на унікальність запропонованого ними контенту, а також допомогу менторів Донецького прес-клубу, які запровадили дистанційне експрес-навчання.

До містян, тим більше фахівців, вимоги були серйознішими: їх ми вирішили залучити до створення аналітичних матеріалів.

Оскільки газета базується саме у Маріуполі, де медійний ландшафт дуже обмежений, невдовзі довелося спілкуватися з претендентом, який надав портфоліо з публікаціями в одному з вищезгаданих корпоративних видань.

Участь в інформаційних кампаніях зі збереження пам’ятників «ВОВ» та з дискредитації місцевих активістів (до речі, тут він необережно «спалив» замовний блог-сміттярик, який, виявляється, є у цій редакції колективним) погано пов’язувалася з концепцією нашого видання, тож молодий журналіст отримав відмову.

«Едина украина, говорите) Спасибо за Европейскую талирантность», - відреагував пан Євген у фейсбуці і ще довго та саркастично висловлювався щодо свободи слова, яка, в його розумінні, не має заперечувати його право на інші цінності.

Наостанок натякнув на свою залученість до грантової програми Євросоюзу, де він робить звіти щодо ЗМІ і обов’язково позначить даний випадок як дискримінаційний.

.

Очевидно, що свій репутаційний шлейф людина-журналіст не вважає підставою для відмови у роботі ба навіть критичного погляду.

І керується в цьому саме визначенням свободи слова як абсолютної свободи – тим визначенням, що було нав’язане українському суспільству за останні роки.

Розбещення легкими грантовими грошима лише поглибило кризу особистої відповідальності журналістів, деяких просто перетворило на самозакоханих токсичних персонажів, які дозволяють собі цинічно заробляти під прикриттям «захисту свободу слова», «висвітлення іншої думки» тощо.

Натомість сумлінні журналісти відчувають перманентну втому від професії і стидаються заходити у фейсбук на день професійного свята.

Тут ми вже виходимо за рамки регіонального виміру, адже криза етичних цінностей в українському журналістському середовищі не має опціональних обмежень (зрештою, за даними ІМІ, Донецька область – не найгірша у поточній виборчий кампанії).

Останнім часом на національному медійному ринку цінується не інформація, а маніпуляція та хайп, репутація не має значення, навіть коли існує реальна загроза нацбезпеці.

Нагороду «Честь професії 2020» за краще розслідування отримує матеріал «про Свинарчуків», спростований судом.

Через бездоказовий напад на «Стоп.

Фейк» і негативну реакцію українських соцмереж російська журналістка отримує притулок у ЄС.

НВ просить донатів, не гребуючи публікаціями Ігоря Бондаря-Терещенка - автора видання Прілєпіна-Шарґунова «Свободная пресса» аж до кінця весни 2016 року.

Автор замовних інформвкидів Дубинський конвертує «четверту» владу у реальну.

Депутати від правлячої партії відправляються у перевиборчу екскурсію на передову у супроводі журналістів Шарія….

Дозволю собі процитувати Мирослава Мариновича, який у статті «Уникнути четвертої тиранії» написав таке: «Досконале володіння професійними інструментами може лише озброїти цинічного й продажного журналіста для маніпуляції правдою і спотворення дійсності».

І ще багато він пише про етичний вишкіл і ціннісну освіту молодих журналістів, які не є сторонніми забаганками, які буцімто відволікають від професійної освіти, а є душею цієї освіти: «Лише увиразнивши у своїй душі етичний верх і низ, зможуть студенти набратися мужності в шуканні та обстоюванні правди.

Інакше страх або ж спокуса грошей будуть нездоланними».

Аби перебити мінорний присмак, викладу дві гарних новини.

Перша – за рік з минулих виборів на Донеччині просто-таки піднявся і наразі задає високу планку інтернет-ресурс Кramatorsk.

Політична реклама позначена не евфемізмами, а саме «Реклама», з кандидатами споживачів знайомлять реальні баттли, аналітика за стандартами, інфографіка - все цікаве та гідне.

Друга чудова новина - сільські кореспонденти виявилися потужним ресурсом.

Ефект від їх роботи – вражаючий.

Мотивація і відповідальність – на максимумі.

Контент – за оцінками читачів з інших сільських громад – цікавезний.

І свобода слова – ось вона, справжня, необмежена, абсолютна, без жодних скарг на утиски.

Вони непрофесіонали – авжеж.

Геморой для редактора – так.

Бо слово – це спочатку про відповідальність, а потім вже – про свободу.

І якщо у першу чергу відповідально дотримуватися етичних стандартів щодо слова, то й захищати свободу не доведеться.

Їй просто нічого не загрожуватиме.