Висота "Браво": воїн 79-ї бригади, якого вважали загиблим, розповів історію свого порятунку

Як утримували висоти, як на них виживали та чому дали саме такі назви? Чому вони були настільки важливі? І чому Гіркін так прагнув захопити висоту Браво?.

"Наші війська, сили АТО, звільнили Дебальцево, захопили плацдарм, із якого можна було здійснювати артилерійські обстріли практично на всю територію, контрольовану противником.

Був пробитий коридор на Луганський аеропорт – це теж давало певну перевагу.

І була виведена група на кордон, яка від Ізвариного до Савур-Могили повністю перекривала противнику можливості поставок і забезпечення", – пояснює військовий аналітик Олександр Сурков.

Бойовики потребували дуже багато зброї, притоку живої сили.

І багато боєприпасів.

Все це проходило через Ізварине.

Проблема для бойовиків полягала в тому, що – особливо для Донецька – більша частина прикордонної території контактувала з Луганщиною, і тільки маленький відрізок у районі Савур-Могили – з Донецькою обл., розповідає експерт.

"Це зараз здається, що сили сепертистів були однорідні.

Насправді ні, адже все забезпечення, яке проходило, осідало у Плотницького, Козіцина, тобто на території "ЛНР".

Тому контроль у районі Савур-Могили, який з’єднував Донецьку обл., для “ДНР” був украй важливим", – зазначає він.

Були проблеми і в угруповання ЗСУ, яке стояло поблизу кордону з Росією, каже Сурков.

Особливі проблеми створювала річка Міус, яка витікає з України і проходить по території Росії.

Міус ділить прикордонну територію, і його без переправ і мостів подолати було неможливо.

Тому була створена система укріпрайонів, яка працювала 2 місяці.

"Основні стаціонарні мости в районі 10-20 км від кордону в Дмитрівці контролювали сепаратисти.

Тож аби забезпечувати наше угруповання, залишалася одна переправа – в районі н.

Через неї і йшли всі основні сили.

Саме щоб її контролювати, було створено два великих укріпрайони: висота Браво і висота Граніт.

Вони були посилені артилерією, технікою, які могли викликати підтримку авіації.

Завдяки їхньому розташуванню перекривалося повністю забезпечення прикордонної території через Маринівку, Дібровку – і забезпечувався контроль над важливою переправою в Кожевні, яка протрималася до самого вторгненння і довзоляла забезпечувати нашу групу", – пояснює Олександр Сурков.

У студії спецпроєкту “Таємниці війни” на “5 каналі” – Семен Колейник із позивним “Браво”, який на той час був командиром батальйону 79-ї бригади.

Йому вдалося не тільки утримувати свою висоту майже 2 місяці, а й фактично з-під носа у сепаратистів вивести 75 своїх поранених підлеглих.

– Чому висота Браво?.

– Це не тільки висота, яка складалася з підрозділів 2-го батальйону 79-ї бригади та артилерійських підрозділів 72-ї бригади.

І переправа, підрозділи охорони, які залишилися сам на сам на переправі..

Це і прикордонники, які були відрізані від інших підрозділів, в т.

й щодо постачання.

І підрозділ Нацгвардії, який знаходився в Маринівці.

І навіть сама висота Браво не була висотою як такою.

Було дві висоти.

Одна – Браво, де був я, висота Сокол, – це був район, можна сказати.

Чому називали висота Браво, висота Граніт? Бо на карті це були висоти, і командні пункти знаходилися на них.

Командно-спостережний пункт мій на висоті, і командно–спостережний пункт покійного Сергія Кривоносова, Героя України, на його висоті знаходився.

Його позивний "Граніт", мій – "Браво".

– Це традиція – висоти називати іменами командирів?.

– Так вийшло, і мабуть, це для зручності в управлінні.

Спочатку було епізодично, а потім прижилося і навіть у документах, у журналі ведення бойових дій ми відмічали саме так.

– Коли ви зайшли на висоту, що ви зробили як командир?.

– Що я побачив передусім? Каміння.

І саме в цьому камінні потрібно було лупати землю і облаштовувати укриття, позиції.

Коли ми зайшли, початакова фаза споруджень була виконана, але роботи було ще дуже багато.

І перше питання, ми так жартуємо: "Де наші?".

Мені показали – "по колу наші, там росіяни, там сепари".

– Є інформація, що на цій висоті збереглися бліндажі, зроблені ще за часів Другої світової війни.

Чи правда це?.

– На моїй висоті ми знаходили останки військовослужбовця Червоної армії.

А навпроти, де знаходився прикордонний пункт Маринівка, під час облаштування позицій прикордонники знайшли останки німецького солдата.

Прізвище Ерхайзер.

Ми облаштовували позиції і знайшли останки людини.

Це був, скоріше за все, кулеметник.

У нього в руці був диск від кулемета РПД і під самокрутки складена газета "Сталинградец" 1943 р.

Вона збереглася, ця газета.

І на бритві була буква “И” російська.

Можливо, його звали Іваном.

Коли ми знайшли останки, я дав команду їх перепоховати.

З-під артилерійських снарядів взяли ящик, склали останки – і за хвилину до того, як мали вийти із салютною групою і зробити перепоховання, почався обстріл із напрямку Степанівки.

Там була кочівна батарея Д-20.

Обстріл був не досить прицільний, але трошки потрапили.

Ми хотіли зробити таку справу, а нам не дали..

Але потім ми його таки перепоховали.

– Яким був ваш побут, життя? Адже ви пробули на висоті 2 місяці.

– Коли йде динаміка, люди більше виснажуються фізично.

Коли переходимо у статичні бойові дії й оборону, не маємо чіткого розуміння – на скільки це, що далі, чи є сенс нормально окопуватися і облаштовувати позиції в побутовому розумінні, чи ми завтра знімемось і поїдемо.

Такого розуміння на той час не було, і це було важко для особового складу.

Саме в моральному плані.

Військовий журналіст Стас Мельничук потрапив на цю висоту, бо виконував свій професійний обовязок.

Історія оборони висоти Браво його вразила, і за деякий час він захотів зняти про це фільм.

Ось що він ровзповідає:.

"Коли ми заїжджали на висоту, там уже горіла САУшка (самохідна артилерійська установка – ред.).

Ти бачиш, як димить техніка.

Хлопці налякані.

Я тоді був зовсім необстріляний цивільний журналіст.

Перед нашим приїздом у САУшку з боку Росії прилетів ПТУР.

Це я тільки зараз розумію, наскільки “Браво” був грамотний командир.

Бліндажі були викопані настільки грамотно, що це врятувало дуже багато життів.

Там було десь пів метра сланцю, і вигризати його дуже важко – це як каміння пластами.

Але попри це, “Браво” зробив усе грамотно.

Вони зробили дуже глибокі бліндажі і накати, ці бліндажі навіть прильоти витримували.

В батальоні у них був док.

І був обладнаний шпиталь.

Усіх поранених із Зеленопілля вивозили через цей шпиталь.

Я побачив, що весь шпиталь в осколках.

Було видно всі перельоти.

А чому так? “Браво” вирішив, що росіян вчили так, як і його.

Тому перше, що ворог буде робити, – шукатиме командирський бліндаж.

Враховуючи, що вони будуть обстрілювати все, за виключенням передньої лінії (в підручниках не написано, що керівництво має сидіти на передній лінії), вони гатили по всьому.

І багато уламків припало на шпиталь.

У мене був дисонанс.

Ти не розумієш, як у цих умовах люди можуть надавати першу меддопомогу, як вони рятували.

А там так: поранених привезли – зупинили кров і відправили далі.

Мене вразив спокій лікаря.

Була ще історія.

Прикордонники по радіозв’язку кажуть: "Браво, Браво, на нас виходять танки і йдуть машини з десантними прапорами.

Наші дії?".

А шо хлопці можуть сказати? "Спостерігайте".

Що тут скажеш?...

Там були або пенсіонери, або молодь.

Сидять вони, спілкуються.

І коли діди кажуть,: "Та не… русскиє по нам стрелять не будут, если это десантники.

Мы десантное братство".

Замполіт дає команду прапори ВДВ підняти на антену.

Всі думали, що зараз піднімуть прапори ВДВ, і кацапи не стрілятимуть.

І тут із "Тигрів" починають відкривати вогонь.

Стає зрозуміло, навіть на такому прикладі, як спільна бойова історія із радянських часів стерлася.

На прикладі одного виду чи роду військ це показало, що ми – геть різні.

Коли навіть люди, які вірили, розуміють, що все – воно сиплеться.

Мене вразила відважність і самого молодого командира.

Йому було тоді 31 чи 32 роки.

І те, як йому вдалося керувати і стримувати це все..

Ця молода людина, яка так само росла на цих ідеалах, вірила в це бойове братство – була змушена прйняти реальність і дуже швидко перелаштувати свій мозок і усвідомлення не лише для себе, а й для того, щоб вивести особовий склад у більш-менш тому вигляді, в якому завів".

– Коли почалися інтенсивні обстріли? І коли ви зрозуміли, що ворог спокою не дасть?.

– Я вважаю, що ключова дата саме в тому районі – 16 липня.

В цей день активізувалися артилерійські підрозділи з боку РФ і почали відкрито застосовувати реактивні системи залпового вогню, ствольну артилерію, все, що в них було.

До 16 липня були епізоди застосування зброї і провокації з боку НЗФ (незаконних збройних формувань – ред.).

Наприклад, зі сторони Степанівки під’їжджала ствольна батарея.

Робили 2-3 залпи по нас, потім роблять поправки і стріляють у бік РФ за держкордон.

І потім втікали.

Там був населений пункт Пріміусскоє – де й фіксувалися розриви.

Після цього прикордонники РФ виходять на наших і заявляють, начебто ми стріляємо по їхній території.

– Чи правда, що ваш підрозділ був одним із перших, хто відчув на собі обстріли з території РФ? І навіть коли ви доповідали в штаб АТО – вам не повірили в командуванні.

– Ми були не перші, хто відчув на собі масовану артилерію.

Ми першими побачили, що це було з території РФ.

Бо до цього вже було Зеленопілля.

Там не з території РФ, але ми всі розуміємо, звідки ці системи взялися.

А тут ситуація, коли я дивлюся на пропускний пункт, бачу держкордон, бачу траєкторію прильоту – все було очевидно.

Доповідаю, що відбувається, і те, що бачу.

Спочатку мене питали: "Ти впевнений?" Мабуть, це через те, що нам тоді було важко зрозуміти, що регулярні російські війська відкривають вогонь по наших підрозділах.

– Ви могли дати вогонь у відповідь?.

– Фізично так.

А по факту ніхто не розумів, чим це може завершитися.

Чи це провокація, щоб ми відкрили вогонь, і в такому разі є всі необхідні причини, щоб відбувалася відкрита агресія.

І перетин державного кордону регулярними військами РФ відкрито.

– За 20 км була висота Граніт, де знаходилися ваші побратими.

Чи тримали з ними зв’язок?.

– Ми з командиром були на постійному зв’язку.

Кожен навколо себе окреслив радіус ефективного вогню, тобто на який ми можемо забезпечити прикриття держкордону, пересування підрозділів логістичного забезпечення конвоїв, які забезпечували наші підрозділи уздовж кордону.

Тому ми між собою визначили планові цілі: я для своєї батареї, він – для своєї.

Утримання висот Граніт і Браво повністю розвінчали теорію оборони подібних висот радянської військової теорії.

В чому саме – пояснить Олександр Сурков.

Він розповів, чому у Другій світовій війні, особливо у війнах СРСР, висоти відігравали таку роль, що на них кидали велику кількість людей.

СРСР мав переваги перед Німеччиною в польовій зброї.

Та ця перевага нівелювалася тим, що радянська 76-міліметрова дивізіонна гармата мала набагато менший радіус дії, ніж 105-міліметрова зброя Німеччини, пояснює експерт.

Аби мати хоч якусь перевагу в дальності ураження, радянські війська мали піднімати гармати на висоти і звідти працювати.

Саме тому висоти були важливими.

Щоб їх захоплювати і утримувати, не шкодували піхоти, і в боях за висоти знищували багато своїх бійців.

"Висота Браво була не висотою, а укріпрайоном, який розгорнули навколо височини.

І це повністю відповідає вимогам сучасної війни.

Саме такий підхід – добре налагоджене інженерне спорудження, надійно розміщена артилерія – довзоляє добре контролювати підходи до укріпрайону і виконувати бойові задачі.

Тому висота Браво так довго протрималася і змогла дати відсіч противнику", – каже Олександр Сурков.

– З вами були й жінки.

Можете розповісти про їхню роль в утриманні висоти?.

– Жінки були в польовій операційній зі складу Одеського шпиталю.

Там було дві жінки, і навіть одна сімейна пара.

Коли вже були такі умови, що ми розуміли, що 100%-го розуміння, чи переживемо наступну добу, немає, було доцільно вивести жінок із того району.

– Як вони могли працювати в тих умовах?.

– На колісній базі були обладнані спеціальні польові операційні.

Персонал на рівні медсестер.

Наскільки я бачив, вони свою функцію виконували досить добре.

Але на тому етапі я порадився з їхнім начальником, спитав, наскільки критично, якщо ми виведемо жінок.

Він відповів, мовляв, “командире, ми впораємося без них, нехай їдуть додому”.

– 17 липня було збито малазійський Boeing.

Чи знали ви про це? Адже висота Браво знаходилася за 20 км від місця падіння.

– В цей день я отримав доповідь через радіостанцію: "Браво, збили СУшку, тільки вона якась велика".

Я вийшов із КСП (командно-спостережний пункт) і бачив, як падав цей Boeing.

Я ще не розумів, що це малазійський.

Була низька хмарність, і коли він уже випірнув з-за хмар, там був дим і було незрозуміло – чи є одне з крил, чи ні.

Він хаотично падав.

Спершу я подумав, що це ІЛ-76, бо до цього збивали цей літак.

Але я побачив нехарактерне для військових бортів фарбування і зрозумів, що він цивільний.

Вже потім зі ЗМІ я дізнався, що збито МН17.

– Як ви реагували на закиди російської пропаганди, що це українська армія збила літак?.

– Як на абсурдні звинувачення.

В тому районі в наших військових частин і підрозділів засобів, аби здійснити ураження авіації на 10 км, не було.

Тому ворог намагався приплести сюди і штурмову авіацію, хоча в той день (я чітко знаю) у цей район штурмова авіація не викликалася.

– Щодо виходу.

Під час виходу ви залишилися зі своїм побратимом на місці.

Як так сталося?.

– Командир бригади прийняв рішення щодо ротації мого підрозділу.

Ми вже були виснажені, і вести активні бойові дії було важко.

Я дав команду готуватися на вихід.

Нові підрозділи вже зайшли.

А мій мав виходити і був зосереджений під висотою.

Але почався артобстріл.

Думаю, ворог побачив нашу ротацію і вирішив здійснити вогневе ураження.

Була небезпека, що підрозділи, готові виходити, не мали без укриття, і їх легко можна вражати.

Я дав команду терміново на вихід.

Попросив залишити мені один БТР, зі мною залишився заступник із виховної роботи, майор Жолудь.

Він сказав: "Я тебе не залишу, командире, бо якщо ти помреш, будеш приходити мені уві сні, мені це нецікаво".

Коли підрозділи пішли, була пауза невеличка.

Ми прийняли рішення виходити до БТР, який на нас чекав.

Але під час пересування знову посилився обстріл.

Було декілька розривів поруч.

І коли військовий, призначений на БТР старшим, не побачив після розриву нікого, він передав по зв’язку, що "Браво 200" (тобто загинув) і поїхав наздоганяти підрозділ.

Коли ми прийшли до тями, зрозуміли, що назад не можна, бо ніхто не пустить, уже стемніло, і на вихід треба йти пішки.

Ми вдвох виходили вздовж держкордону.

Неможливо було зателефонувати нікому, бо постійно вмикався роумінг.

Тому відповзали від кордону якомога далі, щоби зробити дзвінок, і в цей час мені зателефонував один із командирів із 3-го полку ССО Тарас Карпа, позивний "Пума", уже покійний, на жаль.

Він сказав, що йде до мене на висоту.

Я відповів, мовляв, "почекай – намагаюсь вийти.

Якщо ти мене зустрінеш, буде класно".

Він поставив на краю одного з сіл війських, які раз на 10 хв.

пускали ракету вгору.

Ми йшли просто на цю ракету.

До півночі йшли.

Слава Богу, ніхто один одного не перестріляв.

Хоча були всі можливості для цього.

– Чи плануєте повернутися на свою висоту?.

– Коли Україна відновить свій державний кордон і територіальну цілісність, я дуже хотів би туди повернутися і пройтися по тому ж маршруту.

Колейник Семен Андрійович, 37 років.

Псевдо "Браво".

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ст.

Народний герой України.

Народився на Миколаївщині.

Закінчив аеромобільний факультет Одеського інституту сухопутних військ.

Проходив службу у 79-й окремій аеромобільній бригаді.

У її складі прибув на фронт навесні 2014-го.

У червні-липні, на посаді заступника командира 2-го батальйону, командував обороною висоти біля прикордонного селища Маринівка поблизу переправи через річку Міус.

Бійці прикривали армійців, які обороняли пропускний пункт Ізварине.

16 липня російсько-терористичні війська захопили Маринівку і взялися за висоту.

Її обстрілювали, зокрема і з території РФ.

В окремі дні обстріли тривали понад 19 годин.

Але вибити звідти українських захисників ворог не зміг.

Батальйон відступив за місяць – через серйозні втрати.

Семен Колейник вивів у тил 75 поранених десантників.

Сам виходив пішки, останнім, після важкої контузії.

Висоту, яку тримав батальйон, назвали на його честь – Браво.

Завдяки її утриманню українське угруповання згодом змогло вийти з оточення.