Валентин Васянович: Поки є можливість знімати кіно вдома, їхати в Голлівуд не треба

Ми зустрілися з Валентином Васяновичем напередодні Київського тижня критики і ще до офіційного оголошення про чергову нагороду – Гран-прі кінофесту в Монреалі.

Вклинитися у графік режисера, який зараз одночасно має і дякувати на всі боки за нові й нові нагороди за фільм «Атлантида», і працювати над своєю наступною картиною «Відблиск», було не так уже й легко.

Але «хвіст» в «Атлантиди» довгий – попереду змагання з конкурентами за потрапляння в шортлист «Оскара» та «Золотого глобуса».

– Валентине, ми вже знаємо, що для того, щоби стати номінантом на «Оскар», недостатньо просто зняти талановите кіно.

Треба працювати із просуванням.

Розкажете, як справи в цьому напрямку?.

– Якщо порівнювати цьогорічну ситуацію з «Атлантидою» й те, що колись було з «Рівнем чорного» (стрічка була претенденткою від України на висунення на «Оскар» у 2017 році.

– ДМ), то зараз шансів у нас набагато більше.

По-перше, в нас є перемога на фестивалі класу «А», у Венеції – це must-have, друге – це позитивні відгуки професійної іноземної преси, наприклад, Hollywood Reporter, Variety.

І третє – американський дистриб’ютор.

Тут нам навіть довелось обирати з трьох охочих.

Зазвичай, якщо хоч однієї з цих умов немає, то шансів нуль.

Хоч їх і так не надто багато.

Ну, і завдяки «Рівню чорного» мене вже трохи знають.

Бо тоді були схвальні відгуки від президента Американської кіноакадемії.

Він мене зробив просто щасливим своїми дифірамбами.

Сказав щось типу: «вам не пощастило, бо ваш фільм показали ввечері, коли всі вже були стомлені.

Якби вранці, на свіжу голову, то потрапили би в шортлист».

Зважаючи на все це, ми ще подумуємо податися і на операторський «Оскар».

– На «Золотий глобус» теж подалися?.

– Так.

І там в нас навіть є невеличка фора.

Нас відібрали для серії показів – там усього 16 фільмів.

Онлайн-показ для членів Press Assosiation, після якого була сесія запитань і відповідей.

Тобто нас вже знають, бачили.

Це величезний плюс.

– Судячи з попередніх інтерв’ю, Венеція для вас цінніша, ніж Канни.

Як із «Оскаром»? Це важливо? Включився азарт?.

– Звісно ж, що Венеція краще за Канни.

Бо у Венецію нас взяли, а в Канни – ні (сміється).

Як же могло бути по-іншому? Щодо «Оскара» так скажу: хочу, хочу, як і всі режисери хочуть.

І з першого разу, і на всі премії, і на всі топові фестивалі.

Але ж реальність інша.

Все це працює по власних законах.

– Заліковка важлива?.

– Звісно.

Хоча в мене не так багато досвіду в тому.

Навіть досвідчені продюсери не до кінця розуміють, як це працює.

Єдине, що очевидно: для успіху треба бути в Лос-Анджелесі весь час – спілкуватися, знайомитися, інтегруватися в це середовище, щоб воно про тебе дізналося.

Там, якщо тебе не знають люди, то тебе немає.

Для цього влаштовуються безкінечні тусовки, зустрічі.

У грудні минулого року я місяць просидів по гранту в Лос Анджелесі.

Це грант, який надають після виграшу в конкурсі у Венеції.

Тоді прийшов лист-запрошення «ось вам гроші, ось вам компанія, яка буде вами опікуватися.

Film Independent».

А гроші на все це дає Hollywood Press Assosiation – організація, яка вручає «Золотий глобус», вона має такий грант, який дозволяє з фестивалів у Торонто і Венеції запросити по три переможці.

– Тобто це навіть не ваша ініціатива? Ви не подавались на цей грант на конкурсній основі?.

– Ні, не подавалися.

Я думаю, що вони таким чином просто шукають нові обличчя, які можна було би гіпотетично інтегрувати в американську кіноіндустрію.

Вони нас там зібрали, почали знайомити з різними людьми, розповідали, як там у них все це працює, як знайти фінансування, як кастинги проходять, хто кому там бос, а хто ще головніше.

Пропонують також знайти місцевого агента.

Я все це слухав-слухав і зрозумів, що допоки є можливість працювати вдома і знімати тут кіно таке, як ти хочеш, туди їхати не треба.

По-перше, там ти точно зніматимеш виключно те, що хоче продюсер.

По-друге, це досить довгий шлях пошуку фінансування.

А йти в серіали – це кінець, там на перших місцях сценарист-шоураннер, продюсер і потім уже ледь помітний режисер.

– На якій за рахунком нагороді зникає ефект «вау»?.

– У Венеції точно був.

Там же оголошувати починають із маленьких призів.

І ти сидиш, як на голках.

Але в мене був спойлер: на червоній доріжці Альберто Барбера, директор Венеціанського кінофестивалю, зустрічаючи всіх учасників, так виразно тиснув мені руку і активно підморгував, що я зрозумів – щось має бути.

Єдине, що було неясно, на скільки тягне той знак – диплом чи всі призи одразу, але я вже чекав.

Ну, і виходити на публіку, коли ти не дуже це звик робити – це завжди травматично.

Треба ще якісь три речення придумати.

І ще ж бажано, щоби не банально було.

Бо ти ж креативний наче.

Слава богу, тоді випустили якраз Олега Сенцова, то мені було про що сказати.

Ще трохи хвилювався в Токіо.

Бо там дуже серйозна публіка, плюс у них власна війна з Росією, яка досі триває, офіційно не закінчена.

Вони дуже уважно дивилися слухали, ставили питання.

Ну, і звісно, що вдома отримувати призи – це дуже емоційно.

В Одесі, коли за «Присмерк» отримував, дуже переживав.

А зараз все в онлайні.

Тут вже по-іншому.

Ти за день знаєш, що завтра приз.

Я так для Монреалю записував «відеоподяки», наприклад.

– Після успішного проєкту за ним тягнеться хвіст перемог, фестивалів, нагород, інтерв’ю.

А ви вже, скажімо, живете в іншій історії, в іншій реальності.

– Погано вони уживаються, якщо чесно.

Часом доводиться розставляти пріоритети.

Для мене все ж таки новий проєкт завжди вагоміший за «хвіст» попереднього.

Це безкінечна війна між дистриб’юторами і мною.

Мені шкода часу, але я розумію, що це потрібно.

– Тому, напевно, у «Атлантиди» троє продюсерів?.

– Ія Мислицька і я – ми разом знімаємо всі мої фільми.

А Володимир Яценко – це продюсер, який підсилює нашу з Ією слабку сторону: просування, дистрибуцію та міжнародні зв’язки.

Нам з Ією легко розрулювати виробництво, а у цих питаннях ми не дуже прокачані.

Володя ж у цьому найкращий.

– Але у вас є історія продюсування інших режисерів.

– Було таке.

Але я одразу скажу, що мене щасливим це не робило.

Скоріше я би назвав це не продюсуванням, а бажанням допомогти хорошій людині.

Я бачу, що проєкт класний, але не щастить.

А мені це не дуже важко.

Хоча, з іншого боку, це точно не моє.

Відносно себе я ще можу піти на ці жертви, а от інших продюсувати ми з Ією заріклися.

Це краде наш час.

– Ми говорили про заліковку і авторитет.

Ви – чи не єдиний режисер, що може собі дозволити сказати: «Я зніматиму без сценарію, це мій метод».

Решті такого не дозволять.

– Так, я розповідаю, що начебто знімаю без сценаріїв.

Але насправді це було лише один раз.

З «Рівнем чорного».

Але ж я тоді не просив фінансування, просто взяв і зняв.

Мені було цікаво, чи такий шлях можливий взагалі.

Виявилось – так, все можливо.

Але цей шлях не дає жодної гарантії того, що ти взагалі до кінця дійдеш.

Як досвід це було суперцінно.

– Якщо є небезпека, що можна недоробити, то напевно є і шанс вчасно не зупинитися?.

– О, так.

Тут мусять або гроші скінчитися, або сили.

У мене з «Рівнем чорного» було так: зняв 95% матеріалу – немає кіна.

Переставив декілька сцен місцями – о, з’явилося.

Тільки заповнити одну дірку – і складається історія.

Тоді вже дознімаєш.

З «Атлантидою» теж так само було.

Відзняв, змонтував – не працює.

Дозняв ще 5 сцен, але за деякий час.

Спочатку треба було оговтатись від того, що «не вийшло кіно, все пропало, кар’єра згоріла і взагалі навіщо далі жити».

– А скільки часу на поновлення треба?.

– По-різному.

Тут головне в цілому не здаватися.

І прислухатися, що люди кажуть.

Бо якщо досить часто в різних людей думки повторюються, то може це і є правда.

Не завжди тобі це хочеться приймати, але треба.

В мене пішло три місяці на те, щоб пережити-передумати і потім ще три, щоб дозняти те, чого не вистачало.

Дуже не хотілося би, щоб так кожен фільм відбувалося (сміється).

– Наступне кіно має шанси так не виснажувати творця?.

– Я вже знімаю.

Але тут я найскладніші питання драматургії вирішую від самого початку.

Розумію, що під кінець може знов щось не скластися, і все одно доведеться шукати, але, скажімо так, до підготовки в цьому випадку я підійшов більш ретельно.

– А на рівні сценарію можна сказати, вийде хороше кіно чи ні?.

– Не можна.

Сценарій – це література.

Кіно – це візуальний твір.

І від того, як ти перекладеш одну мову на іншу, дуже залежить кінцевий результат.

Звісно, можна побачити якісну драматургію, унікальні обставини.

Це все плюси для вдалої історії, але зовсім не гарантія.

– Хоча у вашому випадку це зовсім інша схема роботи: ви і сценарист, і режисер, і оператор.

– Ну, так, я тут «триєдиний».

Коли пишу, то просто описую те, що планую зняти.

Я цей «балет» бачу.

По суті це мануал.

Жодних метафор, поезії.

Виключно дієслова: «встав, підійшов, навис, напружився» і таке інше.

– І ще один цікавий принцип, який ви декларували в одному з інтерв’ю, – знімати в головних ролях непрофесійних акторів.

– Та все.

Бувальщина це тепер.

Знімаю у «Відблиску» акторів.

В новому проєкті у мене абсолютно професійні артисти.

Я б навіть сказав, медійні.

Не скажу поки, хто.

Час змінюється, я змінююсь, робота змінюється, всі міняються.

Тому будь-які декларації мають право завершити своє існування.

І ще доньку свою знімаю, до речі.

Але це тому, що я точно знаю, як саме нею можна зманіпулювати.

І вона дозволяє це і не ображається.

– Розкажете, як працюється над «Відблиском»?.

– Ой, зараз цікава штука відбувається.

Я часом розробляю мізансцени і ловлю себе на тому, що вони повторюють те саме, що було в «Атлантиді».

Навіть жартуємо всі, що знімаємо пріквел.

Важко і цікаво.

Виклик такий.

Історія теж трохи торкається війни.

Там цивільна людина, волонтер, повертається з зони бойових дій зі страшною травмою, з якою не кожна людина могла би далі жити.

Він намагається в мирному житті знайти сенс.

А з’явилась ця історія давно.

Я подумав, що класно було би дослідити сприйняття дітьми смерті в цілому.

Як вони в ігровій формі намагаються прожити цей досвід.

Далі я додав туди дорослого героя.

– Десь чула, що цей дорослий – політтехнолог.

– Ні, відмовився від цієї лінії.

Не хочу.

Жодної політики.

Переписав трохи.

– У вас в кіно майже немає музики.

– Так, в останніх фільмах у мене немає саундтреків.

Бо музика – це такий потужний інструмент, який сам по собі кіно.

Що б ти не назнімав, дві-три ноти, і у глядача виникає потрібна автору емоція.

Я вважаю, що це трохи халтура.

Музика – це взагалі найпотужніший вид мистецтва.

А без неї – це те обмеження, яке змушує тебе шукати.

Так само, як і нерухома камера.

Статика неодмінно народжує напругу в кадрі.

Взагалі, чим більше обмежень, тим цікавіше працювати.

Так знаходяться неочікувані рішення.

– Режисери часто відмовляються артикулювати меседж свого фільму.

Мовляв, нехай глядачі самі шукають те, що їм відгукнеться.

– А я просто не закладаю в свої фільми якихось складних посилів.

Всі меседжі елементарно зчитуються.

В «Атлантиді»: війни закінчуються завжди смертю, ексгумаціями і зруйнованою інфраструктурою, хоч і починаються з різних причин.

Другий меседж: смерть зможе перемогти тільки любов.

Теж такий універсальний, усім зрозумілий.

Плюс популярна на сьогодні теза про те, що чоловіки руйнують світ, а жінки його відроджують.

Про «Відблиск» поки що не можу нічого сказати, бо мені легше це формулювати, коли кіно вже готове.

Я завжди розвиваюся разом із фільмом.

Ідея кристалізується і вербалізується пропорційно відзнятому матеріалу.

Тому як тільки зніму, як тільки буде кіно, то розкажу і про що воно.